3. Походження вигуків.

За походженням вигуки поділяються на два типи:

1. первинні, утворені давно з окремих звуків: ой!, ай!, о!, а!, е!, ой-ой!, ну!, ба!, ага!, еге! та ін.;

2. вторинні, або похідні, утворені від інших частин мови, зокрема іменників, дієслів, займенників, сполучень слів.

Переважна більшість вигуків української мови має досить коротку, сконденсовану структуру, яка дорівнює або одному складові слова, або двом. Такі вигуки є первинними. Залежно від свого звукового складу вони поділяються на кілька груп:

1. Вигуки, представлені одним голосним звуком: а! є! і! о! у!

2. Вигуки, що складаються з голосного і приголосного звука, або односкладові: ай! ей! ой! ій! ах! ех! ох! іх! ух! от! ов! еч! іч! ич! ет! ба! га! ге! гі! го! на! но! ну! тю! фе! фу! ха! хе! хо! ху!

3. Вигуки, до складу яких уходить один голосний і два приголосних звуки: гай! гей! гой! гов! гоп! нум! пхе! пхі! тьфу! тьху! хху!

4. Вигуки, утворені з двох голосних і одного чи двох приголосних звуків, або двоскладові: ага! агей! агій! агу! агось! агусь! алю! ану! ігі! ігій! люлі! нате! нумо! овва! ого! мугу!

5. Вигуки, що складаються лише з приголосних звуків: гм! хм! брр!

У певних комунікативних ситуаціях для посилення емоцій і волевиявлень деякі первинні вигуки вимовляються подовжено, подвоєно, пор.: а-а! а-а-а! еге-ге! гай-гай! ну-ну! ой-ой-ой! ох-хо-хо! ану-ну! годі-годі! ха-ха-ха!, напр.: “Ох-хо!” – вирвалось із чиїхось грудей і тихою скаргою загинуло в темному проваллі (М. Коцюбинський);

Морфемна структура решти вигуків збігається з однією із форм повнозначних слів – іменників, дієслів, займенників та прислівників або з кількома формами різних частин мови, що становлять єдине ціле — фразеологічну одиницю. Такі вигуки є вторинними, або похідними. Перехід у вигуки повнозначних слів супроводжується втратою ними свого лексичного значення, набуття синтаксичної незалежності і застиглості форми. Цьому процесові передує посилення здатності слова чи форми до вираження емоційної або вольової реакції мовців, а не до називання, тому з часом функція називання заступається функцією вираження, і повнозначне слово стає вигуком: Матінко моя! Що ти наробив! Ой матінко! Ой лихо! лишенько! (Леся Українка); Брат ти мій, яка холоднеча! (Панас Мирний). Вторинні вигуки утворюються від:

- іменника: жах!, господи!, боже!, матінко!, горенько! та ін.;

- дієслів: подумаєш!, прошу!, прощавайте! та ін.;

- іменників у сполученні з займенниками та прикметниками: брат ти мій!, світе мій!, матінко моя! та ін.

Перехід інших частин мови у вигуки називається інтер’єктивацією.

Невелика група вигуків є запозиченими з інших мов: алло! (англ.), караул! (тур.), стоп! (англ.), капут! (нім.), браво! (італ.), полундра! (англ.). Наприклад: Стоп! Ялта! Фу! – Ну, як? (Остап Вишня), – Браво, пане Броніславе, браво! – похвалив його чорнявий товариш (Ю. Бедзик).

4. Звуконаслідувальні слова.

У лінгвістичній традиції звуконаслідувальні слова розглядаються у зв’язку з вигуками: або як окрема група вигуків, або як слова, що не входять до складу вигуків. В українському мовознавстві вони кваліфікуються здебільшого як окрема група вигуків, за допомогою якої передаються, відтворюються різні звуки природи, тварин, птахів, машин тощо: гав-гав, кахи-кахи, брязь!, дзелень-дзелень! Наприклад: Дзень-дзелень... дзень-дзелень! Сильний різкий дзвінок вдарив у передпокої (М. Коцюбинський); Чув тільки, як за стінами падали, зривались і падали в м’яку землю яблука. Гуп-гуп-гуп... (І. Цюпа).

Звуконаслідувальні слова вважаються одноморфемними одиницями. Їх фонемна будова витлумачується за асоціативними зв’язками між звуковими комплексами і тими або іншими звуковими уявленнями.

В академічній граматиці сучасної української літературної мови підкреслюється, що про звуконаслідувальні слова “треба говорити як про окрему категорію слів, яка примикає до вигуків, але не зливається з ними повністю”.

У зв’язку з існуючою у лінгвістичній літературі реченнєвою концепцією вигуку інакше інтерпретується і статус звуконаслідувальних слів. Вони, як і вигуки, співвідносяться з логічною основою речення – судженням і базуються на семантиці судження, але, на відміну від них, не виражають почуттів і волевиявлень мовця, його суб’єктивного ставлення до об’єктивного світу. Крім того, вигуки є соціально усвідомленими і загальновизнаними в мові певного народу знаками вираження емоцій, почуттів та волевиявлень, хоч вони залежать від мовленнєвого контексту і ситуації висловлення. Звуконаслідувальні слова характеризуються значною довільністю мовця, що зумовлюється його акустичними та артикуляційними можливостями, а також образним звукосприйманням і звуковідтворенням. Звуконаслідувальні слова, на відміну від вигуків, у мовленні можуть бути разовими і не ставати одиницями мови.

Звуконаслідування відрізняються від вигуків своєю різною фонетичною варіантністю, про що свідчить їх схематичне, приблизне графічне відображення. Це найбільше спостерігається в художній літературі, бо, прагнучи якнайточніше передати звукове розмаїття навколишнього світу засобами писемного мовлення, автори створюють графічно різні звуконаслідування для позначення спільної ситуації, які функціонують як фонографічні синоніми, наприклад: тік-тік і цок-цок, що передають звучання годинникового механізму.

Із синтаксичного погляду звуконаслідування можуть функціонувати як:

1) нечленовані речення, наприклад: Пугач не втерпів, витріщив свої банькаті очі: – Пугу! Пу-гу-у! Ану геть звідси, не заважайте нам мовчати! (Ярм.);

2) присудки, наприклад: – Мовчу я, а в самого серце тільки стук – стук – стук, стук – стук – стук (Г. Тютюнник).

3) відокремлені обставини, наприклад: Кує зозуля, б’ючи молоточком у кришталевий дзвін своє – ку-ку! – ку-ку!– і сіє тишу по травах (Коц.)

4) субстантивуючись, звуконаслідування можуть виступати у функції підмета, наприклад: Твоє журливе “ку-ку” спливало, як сльози по плакучій березі (М. Коцюбинський); чи додатка, наприклад: І вітер, як жебрак на лірі, Своє маленьке “лірі-лірі” Стихенька бренькає під плотом (Б. Лепкий).

Звуконаслідувальні слова, як і вигуки, служать для творення іменників і дієслів: дзенькати, дзенькіт; гупати, гупання; квакати, квакання тощо.