1. Проблема лінгвістичного статусу вигуків.

В українському мовознавстві дискусійною залишається проблема статусу вигуку. У традиційній класифікації частин мови його зараховують до морфологічних одиниць, але виводять із системи повнозначних і службових частин мови. Він визначається як окремий і особливий розряд слів, що не має номінативної функції й служить для безпосереднього вираження різних емоцій і волевиявлень. Такий погляд є досить поширеним.

У питанні витлумачення самого статусу вигуків у сучасному мовознавстві сформувалося три основних підходи.

Перший, услід за традиційним, тлумачить вигуки як слова за такими ознаками:

• фонетична оформленість,

• непроникність,

• однонаголошеність,

• відтворюваність,

• ізольованість.

Але, на противагу повнозначним словам, вони, хоч і перебувають у системі лексичних засобів мови, але не мають лексичного значення, тому що позбавлені його основи – понятійно-предметної, понятійно-процесуальної чи понятійно-ознакової співвіднесеності.

Зважаючи на відсутність граматичних і словотвірних показників вигуків, представники цього підходу все-таки виділяють їх в окремий лексико-граматичний клас слів – частину мови, стверджуючи, що він характеризується виразною специфічністю семантики, граматичних ознак і стилістичних функцій.

Представники другого підходу, поділяючи традиційну точку зору на вигуки як лексико-граматичний клас слів, що стоїть поза повнозначними частинами мови і службовими словами, вважають їх еквівалентами синтаксично нечленованих речень. Вигукам відводиться важлива комунікативна функція, суть якої полягає в тому, що вони беруть участь у створенні таких оцінно-модальних планів висловлення, як позитивна або негативна реакція мовця на певну ситуацію або категорично вираженого спонукання.

Третій підхід кваліфікує вигуки як реченнєві дейктичні одиниці, що відображають емоційну реакцію мовця на позамовну ситуацію. Вони виражають його емоційно-чуттєвий, психічний стан, його реакцію на зовнішні і внутрішні подразники тощо. Це узагальнено-усвідомлені мовні знаки для вираження почуттів і волевиявлень людей, їхнього суб’єктивного ставлення до об’єктивного світу.

Вигуки вирізняються своєю спрямованістю у сферу мовлення, тому формально-синтаксичне і семантико-синтаксичне членування на компоненти їм не властиве. Переважання мовленнєвих ознак над мовними спричиняється до посилення ролі інтонаційного оформлення вигуків, а також контексту в їх семантико-синтаксичному функціонуванні. Усі вигуки супроводжуються специфічною інтонацією – інтонацією видільності, а значна їх частина – ще й інтонацією окличності. Інтонація є обов’язковим компонентом вигуків, тому що вона граматично дооформляє їх, указуючи на їх реченнєву природу.

Вигук як мовна одиниця не виражає значення. Воно створюється контекстом, конкретною ситуацією мовлення, що свідчить про мовленнєву природу вигуків.

Ми ж дотримуємось найпоширенішого у лінгвістичній літературі традиційного погляду: вигук, або інтер’єктив, – це частина мови, що охоплює слова, які не мають номінативної функції, а безпосередньо виражають емоції і волевиявлення, конкретно не називаючи їх.

Напр.: Геть! Не глузуй (Л.Укр.); Не жартуй наді мною, будь ласка, і говорячи, не мовчи (Сим.); Людей і долю проклинать не варт, їй-Богу (Шевч.).

Академік В.В.Виноградов у своєму “Граматичному вченні про слово” стверджує, що вигуки становлять у сучасній мові живий і багатий пласт суто суб’єктивних мовних знаків, що служать для вираження емоційно-вольових реакцій суб’єкта на дійсність, для безпосереднього емоційного вираження переживань, відчувань, афектів, вольових виявлень. Виражаючи емоції, настрої, вольові спонукання, вигуки не означають і не називають їх.

Вигуки стоять осторонь від повнозначних частин мови, тому що не мають власного лексичного значення і граматичних ознак, а також і від службових слів, бо не виконують властивих їм службових функцій.

Вигукам характерні такі лексико-граматичні особливості:

1) вони не мають предметного значення;

2) не мають граматичних ознак, властивих іменам (рід, число, відмінок) і дієсловам (особа, час, спосіб, вид, стан), вони не змінюються;

3) у них відсутні словотворчі елементи;

4) вигуки, не виконуючи будь-яких синтаксичних функцій, не виступають членами речення, проте можуть утворювати особливі нечленовані синтаксичні одиниці, втрачаючи при цьому своє значення;

5) вигукам властиві особлива інтонація та особлива експресивна забарвленість.

Вигуки можуть субстантивуватись, тоді вони вживаються в реченні в ролі підмета або додатка: Його постійні “Ой“ виводили старого з рівноваги (Цюп.); Дзвонить, дзвонить в усі кінці! Ну хоч “алло“ почути сонне (Тал.); або присудка: Заридала Катерина та бух йому в ноги (Шевч.); А пташки із гнізда додому якось ляп – Лисичка зараз хап та хап: прехорошенько всіх поїла (Гл.).

Від вигуків утворюються інші частини мови: ойкати, охоньки, айкання, хекання тощо.