67. Проблема зображення і вираження в художній літературі.

Зображення і вираження – найважливіші принципи реалізації митцем творчого задуму, художньо-естетичної ідеї, що залежать від специфічних особливостей даного виду мистецтва і властивої йому системи художніх засобів. Залежно від того, який принцип є домінуючим у відображенні об'єктивної дійсності, види мистецтва поділяються на "зображальні" й "виражальні". Такий поділ є умовним, оскільки у худож. творі митець не тільки зображає дійсність, а й виражає своє ставлення до неї, оцінює її з певних ідейно-естетичних позицій. Зображення — це відтворення предметів і явищ об'єктивної дійсності в індивідуальному, своєрідному, конкретному худож. образі. До зображальних видів мистецтва належать скульптура, живопис, графіка, худож. фотографія. Великі зображальні можливості у відображенні дійсності мають література, театр, кіно, телебачення. Сутність зображення полягає в якнайповнішому й багатогранному реалістич. відтворенні життя у його різноманітних формах. Ідеалістична естетика, заперечуючи ці положення, вважає, що дійсність не є об'єктивним джерелом для худож. зображення. Такий підхід веде до абстракціонізму. Натуралізм в естетиці й худож. практиці, ототожнюючи предмет дійсності і зображення його у мистецтві, також викривлено трактує проблему зображення. Реалістичне мистецтво, у першу чергу мистецтво соціалістичного реалізму, виходить із розуміння принципу зображення не як простого копіювання дійсності, а як творчого узагальнення, що в художньо-конкретному образі розкриває й естетично оцінює сутність явищ дійсності. Вираження — це принцип худож. творчості, який полягає у створенні в мистецькому творі худож. образу, що не має прямих аналогів у дійсності, але відображає її через вираз почуттів, настроїв, ідеалів людей. Цей принцип притаманний музиці, архітектурі, декоративно-прикладному мистецтву. Ідеалістична естетика, пояснюючи сутність вираження, заперечує його об'єктивний характер, зводить його лише до саморозкриття творчого "я" митця.

68. Часопросторові ознаки художнього твору. Вчення Бахтіна про хронотоп.

69. Лірика як рід літератури.

Лірика (від грец. — струнний музичний інструмент, під акомпанемент якого стародавні греки співали пісні) — один із трьох основних літературних родів, у якому навколишня дійсність зображується шляхом передачі почуттів,. настроїв, переживань, емоцій ліричного героя чи автора. Лірика не зводиться лише до розмови від імені ліричного «я». Авторський монолог є тільки однією з багатьох форм вираження свідомості поета. Крім цього, зустрічаються розмаїті типи — від масок ліричного героя до різних об'єктивних персонажів, речей, у яких так зашифровано ліричний об'єкт, що він відразу ж стає зрозумілим читачеві. Для лірики особливо важить той факт, що в її сприйнятті повинен брати участь читач, який розуміє прочитане і співпереживає йому. Лірика тяжіє до віршів. Велике, але не вирішальне для неї значення має ритм. Витоки української лірики криються в усній народній творчості. Світову славу Україні принесла спадщина видатного поета та мислителя XVIII століття Г. Сковороди. Могутніми акордами зазвучав голос українського народу у творчості Т. Шевченка, П. Куліша, І. Франка, Лесі Українки, 0. Олеся, В. Самійленка. В літературі XX століття зразки високохудожньої, новаторської лірики дали П. Тичина, М. Хвильовий, В. Сосюра, М. Рильський, М. Зеров, М. Драй-Хмара, А. Малишко, В. Симоненко, В. Стус. Важливим компонентом ліричного твору є ліричний герой. Це своєрідна уявна особа, настрої, думки й переживання якої передано у творі. Цю особу не можна плутати з автором, хоча вона й віддзеркалює його особисті почуття, так чи інакше пов'язані з його життєвим досвідом, світоглядом, світовідчуттям. Своєрідність бачення й розуміння навколишнього світу поетом, його інтереси, індивідуальні особливості знаходять своє відображення у формі та стилі ліричних творів. За такими принципами лірика поділяється на громадянську (або політичну), філософську, пейзажну, любовну (або інтимну). У творах громадянської (політичної) лірики йдеться про події суспільно-політичного життя, оспівуються постаті відомих історичних осіб, виявляються патріотичні почуття, любов до Батьківщини («Заповіт» Т. Шевченка, «Заспів» П. Куліша, «В вигнанні дні течуть, як сльози» О. Олеся, «Любіть Україну» В. Сосюри, «Старенька жінко, Магда чи Луїза» Л. Костенко). У філософській поезії порушуються проблеми буття людини та суспільства («Похорон друга» П. Тичини, «Ну як це можна пояснити» І. Муратов, «Ти знаєш, що ти — людина?» В. Симоненка, «Як добре те, що смерті не боюсь я» В. Стуса). Пейзажна лірика передає роздуми й почуття поета, викликані картинами та явищами природи («Озеро» Я. Щоголева, «Гаї шумлять» П. Тичини, «Важкі вітри не випили роси» А. Малишка). Інтимна лірика виражає переживання героя, пов'язані з його особистим життям («Зів'яле листя» І. Франка, «О, панно Інно...» П. Тичини, «Так ніхто не кохав» В. Сосюри, «Я марно вчив граматику кохання» В. Стуса). Існує й інша класифікація лірики. Згідно з нею лірика ділиться на медитативну й сугестивну. До медитативної належать твори, в яких домінують роздуми над вічними проблемами буття; до сугестивної — твори, в яких основний акцент робиться на передаванні емоційних станів. Жанровий поділ лірики - гімн, дифірамб (урочиста хорова пісня, присвячена богові Діонісу), псалми (жанр духовної лірики), пеани (хорова пісня, близька до гімна, на честь бога Аполлона), ода (хвалебний вірш, який присвячено уславленню важливих історичних подій або видатних осіб), власне пісні, сонети, станси, канцони (пісня на тему лицарського кохання.), елегії(вірш, у якому виразно спостерігаються настрої журби, смутку, меланхолії), послання (звернення до певної реально існуючої особи), сатири, епіталаму (весільна пісня на честь молодого подружжя), панегірик (урочиста похвальна промова, яка виголошувалася на народних зборах), мадригал (невеличкий від 2 до 12 рядків вірш на любовну тему, за характером змісту, який складала похвала та компліменти коханій), епітафію (вірш, призначений для напису на пам'ятникові померлої особи, часто у формі епіграми), думку, романс, ліричний портрет, медитацію (вірш філософського змісту, в якому автор передає свої глибокі роздуми про деякі важливі проблеми).