Відродження в німеччині й нідерландах

Німецьке Відродження не дало світові таких видатних імен як Шекспір, Сервантес або Рабле, але воно також вплинуло на оновлення європейської літератури на порозі Нового часу. З другої половини ХV століття центрами Відродження в Німеччині стають великі міста, а надхненниками звільнення німецької культури й літератури від релігійного догматизму – вчені-гуманісти. Вони високо цінували розум людини й практичні знання, відстоювали світську освіту. Майже всі вони здійснили паломництво до Італії, яке стало обов’язковим, і пройнялися любов’ю й повагою до античної культури. Вони стали засновниками гуманістичних гуртків.

У 1507 році охрещений єврей Пфефферкорн став закликати до знищення релігійних книг і насильного охрещення всіх євреїв. Це було схвалено імператором Священної Римської імперії Максиміліаном І, і Пфефферкорн почав спалювати всі книги написані давньоєврейською мовою. Проти цього виступив Йоганн Рейхлін (1455 – 1522). Він був високо освіченою людиною свого часу. Рейхлін добре знав латинську, грецьку та давньоєврейську мови, сучасники поважали його за глибину й різнобічність знань, непідкупну наукову чесність і принциповість. В останні роки життя він був професором Тюбінгенського університету. Саме він і очолив боротьбу німецьких гуманістів з реакційними богословами й схоластами. Свої погляди відстоював у публіцистичних працях. Зав’язалась суперечка, що розділила Німеччину на дві партії. Видатні вчені того часу підтримали Рейхліна. Але навколо магістра Ортуїна Грація в Кельнському університеті утворилась група схоластів, які активно виступили на захист Пфефферкорна. У 1514 році Рейхлін опублікував збірку “Л и с т и в і д о м и х л ю д е й”, що складається з листів видатних гуманістів, які підтримували його погляди.

Виначну роль у розвитку гуманістичної думки відіграв ерфуртський гурток. З-поміж членів гуртка виділялись письменники Крот Рубеан та Ульріх фон Гуттен. Разом з групою інших гуманістів вони написали в період так званої “рейхлінівської суперечки” найвидатніший твір німецької гуманістичної літератури “Л и с т и т е м н и х л ю д е й”. У 1515 році з’явилась перша частина твору, друга частина була видана в 1517 році. Це листи нібито написані Ортуїну Грацію його друзями й однодумцями, людьми темними й обмеженими, тобто обскурантами. У листах демонструється їхня невимовна тупість і невігластво, поєднані з похвальбою й самозакоханістю. Більшість уважали їх спраді написаними прибічниками Пфефферкорна, настільки вдалою була містифікація гуманістів. Твір завдав відчутного удару католицькій церкві й богословській реакційній ідеології, затаврувавши ганьбою тупість і лицемірство прибічників Пфефферкорна. Вони задають своєму вчителю такі питання, які демонструють їхню невимовну тупість. Так, наприклад, Конрад Оболтус запитує чи правильно він трактує ім’я бога Меркурія, яке, на його думку походить від двох слів “міра” й “курка”, адже віт покровитель торгівлі, а купці продають усе на міру і люблять їсти курей. Книга написана ламаною латиною.

Відродження в Нідерландах пов’язано з іменем Дезідерія Роттердамського (1466 – 1536) (справжнє ім’я Герхард Герхардс), був одним з найвидатніших гуманістів на півночі Європи, їхнім вождем на початку ХVІ століття. Він народився 26 жовтня 1466 р., за іншими даними 1469 р., у Роттердамі (звідси, стає зрозумілим походження його літературного псевдоніму) у бюргерській родині. У досить ранньму віці майбутній письменник залишився сиротою, тому змушений був самостійно торувати свій шлях у житті. З 1488 по 1493 перебував у монастирі, де із захопленням вивчав твори античності. Освіту здобув у Гауді, Девендері і Герценборі (Голандія), а в 1495 – 1499 рр. навчався в Паризькому університеті.

Через різні обставини був змушений часто змінювати місце проживання. Жив у Нідерландах, Франції, Англії, Італії, Німеччині, Швейцарії й лише з 1513 став жити переважно в швейцарському місті Базелі. Такі переїзди дали йому можливість заприятелювати з відомими англійськими гуманістами (Дж.Колетом, Т. Мором, Дж.Фішером), отримати в італійському місті Турні ступінь доктора богослов’я. У Базелі його приятелем став відомий тоді книговидавець Й.Фробен.

“Славетного вченого й письменника, бажаючи схилити його на свій бік, запрошували до себе тогочасні монархи Європи: Генріх VІІІ, король англійський, Франціск І, король Франції, Фердінанд І, імператор австрійський, Зигмунт І, польський король, Ернст, герцог баварський, Леон Х, папа римський. Але всім їм Еразм відмовив, бо не хотів продавати себе будь-кому, здобувати матеріальну забезпеченість за рахунок втрати духовної незалежності. Уже на схилі віку, у 1535р., він відмовився прийняти від нового папи, Павла ІІІ, кардинальську мантію” [4,3].

Творчий доробок Еразма Роттердамського величезний за обсягом, різноманітний жанрово й тематично. Першою книгою, що принесла йому славу, є збірник латинських прислів’їв та сентенцій “Адагії”, пізніше з’являється збірник висловів відомих людей античності “Апофтегмата”, значна кількість творів на морально-етичні, філософські, педагогічні, філологічні, богословські теми. Є в його творчому доробку й твори сатиричного змісту, навіть трактати на захист миру, переклади з давньогрецької й давньоримської літератур. Крім того варто виділити його листування (збереглося понад дві тисячі листів у одинадцяти томах), у якому митець виступає як віртуоз епістолярного жанру не лише епохи своєї епохи, а й усіх часів. Свої твори він писав латиною – універсальною мовою тогочасної освіченої Європи. Причому мова Роттердамського була вільною від середньовічних варваризмів і солецизмів, у її основу були покладені кращі зразки класичної римської прози. Багато хто з дослідників його творчого доробку, саме з мовною майстерністю Еразма Роттердамського пов’язують надзвичайну популярність його творчості серед сучасників і в пізніші часи.

У своїй творчості митець пропагував гуманістичний ідеал людяності й справедливості. Він вважав, що природа створила людину доброю й наділила її здатністю сіяти світле й прекрасне. Тому не випадково в його творах (“Війна мила тим, хто її не зазнав”, трактат “Скарга Миру”, діалог “Харон” (збірка “Домашні бесіди”), сатира “Похвала Глупоті”, значна кількість листів) звучить засудження війни, як величезного злочину проти людства, явища, що суперечить етиці, потворного й протиприродного. Так, у творі “Війна мила тим, хто її не зазнав”(1515 р.) Роттердамський писав: “Є у світі нещастя, якого слід завжди наполегливо уникати. Треба захищатись від нього всіма засобами, відганяти його від себе з усіх сил. Цим лихом є війна. Немає воістину речі згубнішої, злочиннішої, небезпечнішої за неї”. У трактаті “Скарга Миру” Роттердамський нещадно таврує тих служителів церкви, які пропагують любов до ближнього, але при цьому благословляють злочинні дії. “Як можна співставляти розбій і митру? Що спільного в єпископського або пасторського посоха з мечем? Як можна вітати людей з миром і водночас ввергати їх у найжорстокіші битви, розхвалювати мир на словах, а насправді ж закликати до війни? Як можна, щоб ті ж самі вуста содночас славили миролюбного Христа й вихваляли війну?” – запитує митець. Саме трактат “Скарга Миру” започаткував серію трактатів у світовій літературі про вічний мир.

Світову славу письменнику принесла сатира “П о х в а л а Г л у п о т і, а б о П о х в а л ь н е с л о в о Д у р о с т і, в и г о л о ш е н е Е р а з м о м Р о т т е р д а м с ь к и м”. Сам автор не вважав його не лише кращим зі своїх творів, а взагалі сяким-таким, не вартим уваги. Але час довів інше: переважна більшість його творів втратила свою актуальність, а “Похвала Глупоті” продовжує чарувати читачів актуальністю проблем і майстерністю автора. Намір написати цей твір виник у нього в 1509 р. по дорозі з Італії до Англії. Їхав він на запрошення англійських друзів, окрилений надією, що новий король Генріх VІІІ стане покровителем гуманістів, а Англія – центром світового гуманізму. Ім’я відомого англійського гуманіста й друга Еразма Роттердамського Мора асоціювалося в нідерландського гуманіста з грецьким словом “моріа”, тобто глупота, яке, звичайно, дуже контрастувало з глибоким розумом видатного англійця. Таке зіставлення наштовхнуло Еразма Роттердамського на думку зробити героєм свого твору Глупоту. Такий оригінальний задум відкривав перед автором необмежені можливості: вільний погляд на сучасну дійсність, можливість піддати нищівній критиці вади тогочасного суспільства з точки зору Глупоти, якій дозволено все. Твір був написаний у серпні 1509 року в гостинному домі Т.Мора за декілька днів у припливі творчого надхнення, а виданий у 1511 році в Парижі, з посвятою Т.Мору.

Сатира на сучасну митцеві дійсність створена у вигляді панегірика на честь Глупоти. Слід зазначити, що в передмові до твору автор сам визначає, що до таких прийомів звертались іще в античні часи. “З давніх-давен розважає, наприклад, Гомер “Війною жаб і мишей”. Немало часу минуло й відтоді, як Вергілій оспівав комара й кандьор, а Овідій пустощі. Жорстокого Бурсіда славили колись софіт Полікрат і його огудник Ісократ. Главк вихваляв кривосуддя, Фаворін – Терсіта й триденну пропасницю, Сінезій – лисину, Лукіан – муху й блюдолизтво. Сенека розважав читачів “Огарбузенням Клавдія”, Плутарх – “Діалогом Грілла-Кабана з Одіссеєм”, а Лукіан і Апулей – “Ослом”[4, 6]. Особливо близьким був для Еразма Роттердамського Лукіан, улюблений давньоримський сатирик письменників епохи Відродження. Серед сучасників поета, творчість яких вплинула на створення “Похвали Глупоті”, варто назвати С.Бранта. Твір Еразма Роттердамського вважається гідним продовженням його традицій. Тому можна говорити про вдале поєднання античних традицій у формі пародійного панегірика з традиціями німецької фольклорної сатирично-гумористичної літератури про дурнів (Narrenliteratur). Новаторство Еразма Роттердамського виявилось у тому, що панегірик на честь глупоти виголошується не від імені автора чи якоїсь сторонньої особи, а від імені самої Глупоти, що дозволяє назвати даний твір автопанегіриком. Гротескний характер твору посилюється тим, що виступ Глупоти є дуже доречним, наповнений мудрими й влучними спостереженнями над суспільними вадами свого часу. Твір Еразма Роттердамського є своєрідною енциклопедією тогочасної дійсності. Він написаний у вигляді монологу Глупоти, який вона виголошує з кафедри перед багатолюдними зборами, причому одягнута вона в тогу вченого, а на голові – ковпак блазня.

Композиція твору, не зважаючи на деякі відхилення від теми, властиві невимушеній бесіді, досить чітка. Після передмови, яка є листом Еразма Роттердамського до Томаса Мора, де з’ясовуються наміри автора, іде вступ, який є розповіддю Глупоти про свій родовід, у якій вона доводить право називатися богинею Морією, бо її батько – Плутос, всемогутній бог багатства і наживи, якому підвладні як безсмертні боги, так і люди, без втручання якого ніщо на світі не діється, а матір’ю є безтурботна німфа Неотета - юність. Її випестили дві чарівні німфи: Мете-п’янкість і Адепія-невихованість. Невідступними супутницями й подругами її були: Самозакоханість, Улеслевість, Забутливість, Лінь, Насолода, Безрозсудність, Обжерливість, а надійними помічниками Гультяй і Непробудний сон. Саме таке оточення дозволяє їй безмежно панувати над людьми й богами. Вона твердить, що її коріння знаходиться в самих основах життя. У її розповіді все людство перетворюється в царство Глупоти, а вона називає себе найбільшою добродійкою роду людського.

Перша, загальна, частина твору йде одразу після вступу. Вона присвячена доказу універсальної сили Глупоти, яка нібито покладена в основу природи й життя людей. Вихваляючи себе, Глупота намагається довести свої переваги перед Мудрістю, говорить про свої добродійства перед людьми, які вони чомусь як слід не оцінюють. Усі ці розповіді певною мірою є увертюрою до другої частини, яка посуті є нищівною критикою середньовічного суспільства. Тільки в цій частині чітко відбиваються риси, характерні для сатири. Письменник різко засуджує загальну рису середньовічного суспільства – облудну побожність, яка виявляється в надмірному культі ікон і в бубонінні молитв, таврує зловживання у відпущенні гріхів. Наступна частина твору присвячена конкретному опису різних видів і форм панування Глупоти в тогочасному суспільстві. Особливо дістається від автора богословському стану. Проте, слід звернути увагу на те, що об’єктом сатири Еразма Роттердамського не стали ні селяни, ні ремісники. Очевидно, це сталося тому, що ці верстви населення митець вважав найздоровішими у тогочасному суспільстві й на їхньому боці була його симпатія.

“Сміх “Похвали Глупоті” багатий своїми інтонаціями: він подекуди добродушний, деколи іронічний, але переважно гостросатиричний, дошкульно-вбивчий.

“Похвали Глупоті” відразу здобула велику популярність, хоч і розрахована була на обмежене коло читачів – лише на тих, хто знав латину. Красномовним свідченням цього є численні перевидання, які з’явились у різних містах Європи: Страсбурзі, Лувені, Базелі, Венеції. Протягом шести перших років цей панегірик-пародія видавався 12 разів, причому його тиражі, як на той час, були досить значні і швидко розходилися (базельське видання налічувало 1800 примірників)”[4, 8].

Ще за життя Еразма Роттердамського з’явились переклади “Похвали Глупоті” французькою, німецькою та англійською мовами. Українською мовою цей твір було видано в 1981 році в перекладі В. Литвинова.