Словник термінів

Античність (лат. antiquus – минулий, старовинний; antiquitas – минувщина, давнина, старовина) — “давнина” греків і римлян, сукупність історичних і культурних надбань, яка мала найбільше значення для формування європейської культури. Античність започаткувала розвиток багатьох літературних жанрів (трагедія, комедія, поема, ода, гімн, елегія тощо).

Ауто, або Ауту (ісп. auto) – одноактна драматична вистава релігійно-алегоричного змісту, яка була поширена в Іспанії і Португалії в другій половині ХІІІ ст. і відома до ХVІІІ ст. Спочатку вистава виконувалась 3 – 4 акторами, у ХІV – ХVІІ ст. набула видовищних ознак, близьких до містерії.

Відродження, або Ренесанс — доба в історії культури та мистецтва XIV-XVI ст., започаткована в Італії ще в період Передвідродження. Вперше термін Ренесанс вжив історик мистецтва Дж. Вазарі у XVI ст. У цей час в літературах європейських країн відбулися якісні зміни: письменство замість латині звернулося до національних мов, виявило інтерес до народної творчості при одночасному зацікавленні античними, щойно відновлюваними зразками.

Герой ліричний — умовне літературознавче поняття; один із засобів розкриття авторської свідомості; художній “двійник” поета; образ особи, що постає в уяві читача на основі сприйняття виражених почуттів, переживань, роздумів у текстах ліричних композицій (вірш, цикл віршів, лірична поема, уся сукупність лірики).

Гуманізм — (лат. — людський, людяний) — в етичному плані моральний принцип, в основі якого лежить переконаність у безмежних можливостях людини та її здатності до удосконалення, вимога свободи й захисту гідності особистості, ідея про право людини на щастя. У конкретно-історичному значенні гуманізм — інтелектуальна течія, котра виникла в епоху Відродження в Італії , а потім поширилася по всій Європі. В епоху Відродження гуманізм вперше виступив як цілісна система поглядів і широка течія суспільної думки, викликавши справжній переворот у культурі й світогляді людей того часу. Наприкінці XV ст. з’явилося саме слово “гуманіст”.

Гуманістичні цінності — сукупність особистісно значущих морально-естетичних якостей, властивостей, характеристик, предметів та об’єктів реальної та ідеальної дійсності, які відповідають морально-естетичним загальнолюдським ідеалам.

Естетична цінність — здатність будь-якого явища, насамперед творів мистецтва, викликати естетичне почуття, давати людині духовно-інтелектуальну насолоду, збагачувати її внутрішній світ.

Драма (грецьк. — дія) — один із літературних родів, який змальовує світ у формі дії. Для драматичних творів притаманна фабульна побудова з необхідними для цього атрибутами: зав’язкою, розвитком дії, кульмінацією та розв’язкою.

Жанр — історично сформований тип художнього твору, який синтезує характерні особливості змісту та форми певного виду творів, має відносно сталу композиційну будову, що постійно розвивається та збагачується. Саме визначення жанру налаштовує читача на певний зміст. У такому розумінні жанрами є епопея, роман, новела, поема, медитація, ода, трагедія тощо.

Канцона — (італ. — пісня) — жанр середньовічної поезії, пісня на тему лицарського кохання. Канцона складається із 5-7 строф і так званої коди (заключної напівстрофи), в якій часто містилося звернення до того, кому адресована канцона. Як жанр канцона з’явилася в середньовічній ліриці трубадурів. Формою канцони послугувалися Данте і Дж.Боккаччо. Свого розквіту вона досягає у творчості Ф.Петрарка. В пізнішій поезії канцона використовується переважно з метою стилізації під форми середньовічної лірики.

Комедія масок, або Комедія дель арте (італ. commedia dell’arte – професійна комедія) – різновид італійського імпровізованого народного театру епохи Відродження, що успадкував традиції римської доби. Персонажі комедії масок були втіленням комічного гротеску, буфонади, яскравого видовища карнавального типу.

Літературний процес — історичне існування, функціонування та поступовий розвиток літератури протягом як певної доби, так і всієї історії нації, країни, регіону, всього світу. У кожний конкретний період він вміщує поряд з художніми творами літературну критику, різні періодичні видання, епістолярну та мемуарну літературу тощо, тісно пов’язаний з історичним та суспільним розвитком, є невід’ємною частиною загального культурного процесу.

Маньєризм (італ. — прийом, манера) — стиль європейського мистецтва XVI-XVII ст., якому притаманні гострі зображально-виражальні дисонанси, ускладненість композицій, деформація пропорцій тощо, породжені кризою Відродження з його тяжінням до універсальності, досконалої завершеності світоглядних систем та художніх форм, перебільшеного антропоцентризму та раціоналізму. Літературному маньєризму властива яскрава метафорична насиченість тексту, потяг до інтелектуального пафосу та експериментальної пристрасті, намагання якомога повніше актуалізувати можливості літературних родів, тропів, стилістичних фігур тощо, прагнення до оновлення традиційних жанрів (роману, поєднаного з пастораллю, діалогами, містерією і т.п.), поява доти незнаних жанрів. Новаторським характером позначена творчість Т.Тассо, М. Де Сервантеса, Кальдерона де ла Барки, К.Марло, пізнього В.Шекспіра, а особливо Дж.Маріно.

Новела (італ. novella — новина, від лат. novellus – новітній) — невеликий за обсягом прозовий епічний твір про незвичайну життєву подію з несподіваним фіналом, сконденсованою та яскравою вималюваною подією. Новелі властиві лаконізм, яскравість і влучність художніх засобів. Серед різновидів епічного жанру новела вирізняється строгою й усталеною конструкцією. Новела з’явилася в XIV-XVI ст. в Італії. В епоху Відродження новела — це невеличке оповідання, нерідко з гумористичним чи сатиричним забарвленням, що передавало “новини дня” (звідси назва жанру). “Декамерон” Дж.Боккаччо є характерним циклом новели тієї доби.

“Новеліно” — анонімний збірник новел, одна з найдавніших пам’яток італійської художньої прози межі XIII-XIV ст. Збереглося дві редакції — коротка під назвою “Сто старих новел” та повна. В основу “Новеліно” покладено мандрівні сюжети середньовічної літератури, історії, де діють міфологічні та легендарні персонажі, історичні особи. Деякі сюжети, наприклад, про три кільця, що захищають віротерпимість, використав Дж.Боккаччо в “Декамероні”.

Образ вічний – літературний образ, який за глибиною художнього узагальнення виходить за межі конкретних творів та зображеної в них історичної доби, містить у собі невичерпні можливості філософського осмислення буття. Класичними прикладами вічних образів у європейській літературі стали образи Прометея, Гамлета, Дон Кіхота та ін.

Пастораль ( лат. pastoralis – пастуший) – різновид буколіки; невеликий за обсягом художній твір, в якому йдеться про переваги сільського життя на лоні природи, підкреслюється стилізація простоти.

П’єса (франц. — частка) — назва всіх драматичних творів, незалежно від їх жанрової приналежності (трагедія, комедія тощо).

Роман — великий епічний жанр, в основі якого лежить зображення приватного життя людини в нерозривному зв’язку із суспільним розвитком. Жанровими ознаками роману є розгалуженість фабульних ліній сюжету, детальне розкриття життєвих доль багатьох героїв протягом тривалого часу, іноді всього життя. Герої зображуються в суспільних взаєминах і побуті, наодинці із собою, зі своїми проблемами та переживаннями, розкривається їх психологія та настрої.

Роман лицарський — жанр середньовічної куртуазної літератури, що виник у період розквіту лицарства, вперше — у Франції в середині XII ст. Від героїчного народного епосу він перейняв мотиви безмежної хоробрості, згодом на перше місце висувається аналіз психології героя — лицаря, який звершує подвиги заради власної слави та уславлення своєї “дами серця”. Різноманітні екзотичні описи та фантастичні елементи зближують лицарські романи з народними казками та давніми міфами.

Сонет (італ. звучати) — тверда віршова форма, ліричний вірш, який складається з 14 рядків п’ятистопного або шестистопного ямба, двох чотиривіршів (катренів) з перехресним римуванням та двох тривіршів (терцетів) з різними видами римування. Сонет з’явився на початку XIII ст.. в Італії, де визначилися його основні ознаки, вперше викладені 1332 р. Антоніо де Темпо. Цей жанр був розроблений Ф.Петраркою й проходить через всю історію європейської та світової літератури, особливо розкриваючись у творчості П.Ронсара та В.Шекспіра.

Терцина (італ. — третя рима) — тверда форма строфи з трьох рядків п’ятистопного ямба, в якій середній рядок римується з крайніми — першим і третім — у наступній строфі, завершуючись окремим рядком, римованим з другим рядком попередньої строфи. Вперше терцина застосована у “Божественній комедії” Данте і мала наслідувачів майже в усіх європейських літературах.

Фарс (франц. farce, від лат. farcio – початок: комедійні сценки на початку середньовічних містерій) – вид народного театру й літератури європейських країн ХІV – ХVІ ст., передусім Франції; старовинна весела комедія побутового змісту, яка відзначалася дотепністю, гумором, сатиричною спрямованістю, вільнодумством, була близькою до буфонади, комедії масок, інтермедії.