Проза іспанського ренесансу

Розвиток культури в Іспанії відбувався в певних соціально-політичних умовах. У другій половині XV ст. розвивається промисловість та зовнішня торгівля, що стає поштовхом до занепаду феодального світогляду. Усе це було зумовлено гуманістичними ідеями, які доходили з найбільш передової країни того часу — Італії. Але в Іспанії цей процес мав свої особливості унаслідок двох обставин. Перша з них пов’язана з умовами реконкісти. Боротьба за визволення Іспанії велась різними силами, а це призвело до того, що в кожній місцевості сформувалися свої порядки, звичаї, що не сприяло об’єднанню навколо королівської влади. Іспанський абсолютизм набуває реакційного характеру, особливо після придушення Карлом 1 у 1521 році повстання міських комун.

Другою особливістю історичного розвитку Іспанії стала велика кількість золота, яке привозилося з Америки, внаслідок чого занепали промисловість та сільське господарство. У цей час відбувається швидке збагачення аристократії за рахунок пограбування країн Нового Світу.

Армія священослужителів активно бореться з будь-якими проявами вільнодумства та пропагує ідеї, вигідні державній владі. Особливо важливу роль у цій ситуації відіграє єзуїтський орден та інквізиція.

У 1556-1598 роках чітко визначились політична та економічна кризи. Населення зубожіло, промисловість та землеробство занепадають, одна за одною Іспанію переслідують військові поразки, активно діє інквізиція. Усе це призвело до того, що Іспанія у середині XVII ст. втрачає свій престиж і стає другорядною європейською країною.

Цими особливостями розвитку історії й зумовлюється загальний характер літератури. Література іспанського Відродження поділяється на два періоди: раннє Відродження (1475-1550) та зріле Відродження (1550 — перше десятиліття XVII ст.).

У цей період в Іспанії, як і в більшості країн Західної Європи, відбувається зародження ідей, характерних для ренесансного гуманізму. В Іспанії працюють видатні науковці та мислителі, які йдуть шляхом сучасної наукової думки. Найбільш відомі Хуан-Луїс Вівер, філософ, один із реформаторів педагогіки та Мігель Сервет, філософ та лікар, якого у 1553 році було спалено інквізицією за відкриття в галузі медицини.

Не зважаючи на заборону інквізиції виникають типографії, вивчається творчість давньогрецьких та давньоримських митців. Центром гуманістичного руху стає заснований у 1508 році університет в Алькала де Енарес, у той же час необхідно зауважити, що гуманістичні ідеї не отримали в Іспанії повного філософського розвитку внаслідок ворожнечого ставлення королівського оточення та католицької реакції.

В іспанському гуманізмі та культурі доби Відродження чітко виступають дві характерні особливості. По-перше, на ідеологію Відродження буржуазія не має суттєвого впливу, звідси помітні антибуржуазні тенденції у письменників Відродження. По-друге, характерні риси історичного розвитку країни визначили високий рівень національної самосвідомості, а також її вплив на літературу. Саме в Іспанії гуманістичні тенденції мали народний, революційний характер. Іспанські письменники відмовляються від утопізму й переходять до песимістичного відтворення дійсності, пошуків шляхів її перетворення.

Значний вплив на творчість письменників мала релігійна тема, у жодній країні вона не посіла такого місця, як в Іспанії. Тут ми знаходимо релігійні поеми та лірику, описи видінь, богословські трактати та проповіді. Визначні драматурги пишуть п’єси на релігійні теми.

Іспанська література блискуче виявила свої здібності у всіх жанрах, а особливо яскраві зразки — у романі та драмі, тобто у тих літературних формах, у яких найбільш повно можна було відтворити риси, притаманні тогочасної Іспанії.

У XVI ст. в Іспанії виникає новий жанр роману. Його виникнення пов’язане із соціальними умовами, які зробили пікаро (ісп. pikaro — шахрай) однією із відомих фігур іспанського громадського життя. Шахрайський, або пікаресний роман — прикмета кризи Іспанії. Населення країни в умовах кризи економіки було приречене на злиденне існування. Виникненню прошарку пікаро сприяла політика пограбування колоній, яка створювала ілюзії швидкого збагачення та презирства до праці.

Народження пікаресної літератури як жанру пов’язане з твором “Ж и т т я Л а с а р і л ь й о з Т о р м е с у”. Перше видання вийшло до 1554 року, але є підстави вважати, що цей твір написано набагато раніше. Автор повісті не відомий. Повість реалістично, за допомогою влучноі сатири, відтворює представників іспанського суспільства від низів до аристократів. З особливою гостротою викривається духівництво. Найбільшим досягнення реалістичного мистецтва є образ основного персонажа Ласарільйо. Спочатку автор його змальовує із співчуттям, на перший план виступають такі риси, як активність та винахідливість; у кінці твору розкриваються інші негативні якості людини-хижака, людини-паразита. Головним досягненням реалізму є відтворення впливу навколишнього середовища на формування особистості. Реалізм автора забарвлений іронією та має викривальний характер.

Повість мала широкий успіх і вона стала предметом наслідування. Як наслідок виникли так звані “ласарільяди”. У 1555 році з’являється продовження книги, а в 1559 році севільський єпископ уніс повість до списку заборонених книг.

У повісті про Ласарільйо яскраво виділені риси шахрайського жанру. Визначилась “автобіографічна” форма пікаресного роману: шахрай розповідає про своє життя, після того як досяг певного успіху та становища в суспільстві. Ми бачимо ніби роздвоєння героя: з одного боку — це пікало, який проходить школу життя; з іншого — оповідач, який має певний життєвий досвід та дає поради. Починаючи з “Ласарільйо”, шахрайський роман має побудову своєрідного “виховного роману” головного героя. Показ тогочасного суспільства, звичаїв та моралі стає суттєвим елементом ідейного змісту твору. Відтворення суспільства має переважно сатиричний характер. Дуже часто сатира має песимістичний характер.

Шахрайський роман продовжує свій розвиток, класичний зразок цього жанру дав Матео Алеман (1547-бл.1614). Роман Алемана “Ж и т т є п и с ш а х р а я Г у с м а н а д е А л ь ф а р а ч е” відтворює звичаї, побут Іспанії кінця XVI — початку XVII ст.. На шлях шахрайства Гусман стає без докорів совісті, а все його подальше життя — це історія досконалості в мистецтві шахрайства.

Гусман — це не лише типове явище сучасного суспільства, але й втілення моралі, яка там панує. Нахили до шахрайства, ледарства, брехні — ці риси притаманні не лише Гусману, а й усьому суспільству. Тому викриття шахрая стає викриттям вад тогочасного суспільства. Велику роль у романі Матео Алемана відіграють морально-філософські роздуми героя.

Роман Матео Алемана ніби стоїть на межі двох епох — Ренесансу та бароко; романи Кеведо та Гевари розвиваються уже в руслі бароко.

Шахрайський роман виник як своєрідна антитеза жанрам “високої” ренесансної прози. Все, що у лицарському та пасторальному романах звеличувалось, оспівувалось, у пікаресному романі принижувалось та мало вульгарний відтінок. Протягом розвитку ренесансної прози “високе” та “низьке”, довгий час в іспанській літературі розмежовувалось, але лише для того, щоб об’єднатися в “Дон Кіхоті” Сервантеса.

У другій половині XVI ст. жорстока соціальна реальність Іспанії не могла не викликати в багатьох письменників-гуманістів розчарування, сумнівів у досягненні гуманістичного ідеалу вільної та всебічно розвиненої особистості. Внутрішня суперечка, яка виникла у письменників Відродження, суперечка між ідеалами та дійсністю, мрією та дійсністю вирішувалась різними письменниками по-різному. Одним із засобів стало використання ідеального середовища утопії.

Широкого розповсюдження набуває ренесансно-лицарський роман. У цьому жанрі було використано багато рис середньовічного авантюрно-героїчного лицарського роману. Разом з тим лицарські романи не лише відтворювали минуле, але й перегукувались із сучасністю. Читачі знаходили у фантастичних подіях та образах сучасних їх мандрівників та конкістадорів.

Найвідомішим із цих романів є “А м а д і с Г а л ь с ь к и й”, що був написаний ще на початку XIV ст. одним португальським автором, який використав сюжети французьких героїчних поем та інших авантюрних романів. Ця редакція була доопрацьована й надрукована у 1508 році іспанцем Гарсі Родрігесом де Монтальво. Саме в такому вигляді роман отримав велику популярність. Цей роман написано чіткою гармонійною мовою, він має виразні описи та поетичні сцени.

Лицарські романи в Іспанії мали величезний успіх, ними зачитувались. Таке масове захоплення мало негативний вплив, бо відвертало увагу людей від реальності, адже в основному в лицарських романах були вигадані події, багато фантастики, які протистояли реальності. Тому гуманісти гостро виступили проти таких творів, а особливо нищівного удару завдав їм своєю сатирою Сервантес.

Мігель де Сервантес Сааведра (1547-1616) жив в один із найскладніших періодів іспанської історії. Політика короля Філіпа II звела нанівець можливості національного розвитку. У таких умовах іспанські гуманісти повинні були відстоювати ідеали Відродження, втілювати в образах новий тип людини. Це по-різному втілювалось у творах Лопе де Веги, Педро Кальдерона, але найбільш повно це зробив Сервантес у “Дон Кіхоті”.

Сервантес народився в вересні 1547 року у містечку Алькала-де-Енарес у багатодітній родині фельдшера. До кола бідних дворян належала й мати письменника. У пошуках заробітку сім’я постійно переїжджала з місця на місце.

У 1557-1561 рр. Сервантес навчався в єзуїтській школі Вальядоліда, а потім у Мадриді. У двадцять один рік він вступив на службу до папського посла в Іспанії, кардинала Аквавіва. Коли кардинал повернувся на батьківщину, Сервантес поїхав з ним до Італії. Після смерті кардинала він пішов солдатом в іспанську армію, яка була розквартирована в Італії. Невдовзі його було зараховано на флот, і він бере участь у відомому морському бою при Лепанто, коли було розгромлено турецьку ескадру. Сервантес виявив у цьому бою виняткову сміливість і був тричі поранений.

У 1575 році він вирішив повернутися до Іспанії, але потрапив у полон до алжирських піратів. У полоні він пробув п’ять років, неодноразово спробував втекти, але, на жаль, невдало. Потім його було викуплено. Дома на нього чекала повністю збідніла родина. У пошуках заробітку він пише твори для театру, різні вірші, крім того, працює над романом “Галатея”, який був виданий у 1585 році. У цей же час Сервантес одружується. Деякий час він знову служить в армії, проте ця служба закінчилася для Сервантеса дворазовим ув’язненням. Його звинувачували у розтраті, хоча це зовсім не відповідало дійсності.

Останні п’ятнадцять років свого життя Сервантес провів у великих злиднях, але не дивлячись на нужденне життя, це був період розквіту його творчості. У 1605 році вийшла перша частина роману “Вигадливий ідальго Дон-Кіхот Ламанчський”, друга частина вийшла у 1615 році. Незадовго до цього Сервантес створює збірку “Повчальних новел”, роман “Мандри Персілеса і Сигізмунди”, переробляє свої ранні п’єси. Він здобуває широкої популярності в Іспанії, його перша книга “Дон Кіхот” видається в багатьох країнах Західної Європи, але тяжке матеріальне становище письменника не змінюється. Здоров’я Сервантеса погіршується.

Помер великий письменник 23 квітня 1616 р. Його поховали на монастирському цвинтарі на кошти благодійного товариства.

Сервантес неодноразово зазначав, що хотів би створити захоплюючу повість без крайнощів фантастики, незвичайних перевтілень, тобто всього того, що заповнювало сторінки тогочасних лицарських романів.

“Дон Кіхот” — на це чітко вказує автор — був задуманий перш за все як пародія на лицарські романи. Дон Кіхот, бідний провінційний ідальго, який начитався лицарських романів, вирішує відновити лицарство, подібно героям лицарських романів їде на подвиги заради вигаданої “дами”, на захист усіх пригнічених у світі.

Ідейний зміст роману значний. Л.Пінський зазначає: ”Центральний образ “з’явився” перед Сервантесом на початку створення роману, як і образи Татьяни й Онєгіна перед Пушкіним “у туманному сні”, і значення свого сюжету Сервантес, як і Пушкін, тоді ще ясно не усвідомлював... Три віїзди Дон Кіхота — перший виїзд без зброєносця, другий, де ситуація прояснюється завдяки народному реалістичному “акомпанементу” Санчо, і третій, де обидва герої вступають у великий світ політики, релігії та мистецтва, — це наче три етапи поступово поглиблюваного ідейного задуму. Читаючи твір, ми неначе присутні при становленні творчої концепції. Більше того, весь сенс ситуації осмислюється не тільки автором і окремим читачем, а й усіма нащадками лише поступово, у ході власного розвитку” [3, 314-315].

Перш за все у своєму романі Сервантес висміяв не лише лицарські романи як літературний жанр, а й саму ідею лицарства. Сервантес засуджує не Дон Кіхота з його рисами доброти, справедливості, а ті лицарські ідеї, які володіли уявою ідальго.

Невідповідність між фантазіями та реальністю призводить до сумного комізму цього образу. У своїх діяннях Дон Кіхот постійно отримує поразки, його божевілля небезпечне, адже воно має вплив на інших.

Між тим, хоч Сервантес і висміює Дон Кіхота, у той же час йому співчуває, адже мета його благородна. Автор постійно підкреслює високі моральні якості героя. У ті часи, коли Дон Кіхот забуває свої фантазії, він стає нормальною, привітною, доброзичливою людиною. Л.Пінський говорить, що божевільний захисник мандрівного лицарства протиставлений придворному лицарству, чиновникам, суддям — реальній верхівці суспільства... вперше в систему лицарських поглядів Дон Кіхота проникає гуманістична думка [3, 322]. Як правило, гуманізм цього роману, згідно з концепцією К.М. Державіна, виступає у мові автора, або у словах головного героя.

В образ Дон Кіхота Сервантес вкладає багатий зміст, він є втіленням стійкості, віри, має систему власних ціннісних орієнтацій, лицарський ідеал. Він божевільний, коли йде битися із вітряками, але й благородний, коли заступається за Андреса, захищає бідняка Басіліо, допомагає закоханим.

Дон Кіхот поєднує в собі риси героїзму та невпевненості, мудрості та божевілля. Тут чітко проявляється новаторство Сервантеса-реаліста в зображенні людського характеру.

Образи Дон Кіхота та Санчо Панси є одними із найбільш відомих у світовій літературі, саме у створенні цих образів виявляється народність та демократизм Сервантеса. Автор перевтілив нескладну комічну постать Санчо в складний глибоко реалістичний образ. Спочатку ми дізнаємося, що Санчо Панса перш за все намагається послужити самому собі, коли у Дон Кіхота мета працювати на благо людства. Санчо Панса дуже любить поїсти, поспати, покласти грошики до кишені. Але в той же час у героїв багато спільного, що підтверджує їх народність.

Долі їхні схожі: вони приваблювані своїми мріями, відмовляються від нормального мирного життя, мандрують світом у пошуках щастя та вдачі, обидва виліковуються від своїх фантазій, переконуються, що вони були під впливом міражу. Однак є різниця в тому, як вони позбуваються своїх фантазій, кожен із них іде своїм шляхом.

Губернаторство Санчо викриває недоліки тогочасного суспільства, він залишає свою посаду зі словами: “Дайте дорогу, добродії мої, і дозвольте мені повернутися до колишньої моєї волі, дозвольте мені повернутися до колишнього мого життя, щоб я міг устати з нинішньої моєї домовини... Зоставайтеся з богом, ваші милості, і скажіть сеньйорові герцогу, що голяком я народився, голяком весь свій вік прожити ухитрився: я хочу сказати, що вступив я на посаду губернатора без шеляга в кишені і без шеляга з неї йду — протилежно тому, як звичайно виїжджають з острова губернатори...”.

Мова Санчо відзначається приказками, певними мовними зворотами, казками, що свідчить про використання ним народної мудрості.

Якщо Дон Кіхот носій високих гуманістичних ідей, то Санчо Панса — втілення народної мудрості. Вони духовно близькі — особливо це чітко видно в епізоді губернаторства Санчо Панси, де благородні гуманістичні ідеали Дон Кіхота поєднуються з практичним розумом, чесністю, людяністю Санчо. Другий епізод їхнього остаточного зближення — фінал роману, коли Санчо прощається з Дон Кіхотом, який звільнився від своїх фантазій і вже більше не Дон Кіхот Ламанчський, а знову стає — Алонсо Кіхана Добрий.

Багатоплановий роман Сервантеса — це повноцінна картина іспанського суспільства та скарбниця ідей іспанського гуманізму. Автор рішуче виступає проти аристократів, тиранії, сваволі церкви тощо. Гуманістичні погляди він виражає на прикладі широких картин народного життя, пригод головних героїв їхньою мовою.

Народність роману полягає у всебічному та вдумливому відтворенні народного життя; у зближенні Дон Кіхота з Санчо Пансою; у викритті несправедливості та насильства; у вираженні глибокої поваги до людини; у відображені справжніх людських почуттів.

Цьому сприяє мова роману, яскрава, насичена, барвиста. Мовлення персонажів відрізняється відповідно їх соціального становища, а також ситуацій, у яких вони опиняються.

Значення “Дон Кіхота” для подальшого розвитку європейського роману дуже велике. Сервантес зруйнував старий лицарський роман, а разом з тим заклав підґрунтя для нового типу роману, було зроблено значний крок до розвитку художнього реалізму. Роман Сервантеса — визначне та унікальне явище, яке значно випередило свій час. Дон Кіхот” поклав початок новому типу роману “роману великої дороги”, який пізніше використали в композиційному задумі своїх творів великого епічного розмаху такі видатні романісти, як Г.Філдінг, Смолет, Ч. Діккенс, М.Гоголь та ін.