“Поетика” аристотеля та ренесансні праці з теорії літератури

На розвиток теоретичних поглядів західноєвропейських учених XVI-XVII ст. величезний вплив мала “Поетика” Арістотеля, яка після понад тисячолітнього забуття відродилася в Європі. У 1508 році Джорджо Валла надрукував цей твір латинською, а згодом і грецькою мовами. У 1549 році його співвітчизник Бернардо Сен’ї опублікував цю працю в італійському перекладі, поклавши початок численним коментарям і наслідуванням античного автора. Це — праці Франческо Робор­телло, Вінченцо Маджі та Бартоломео Ломбарді.

Паралельно друкуються дослідження, в поле зору авторів яких потрапляють питання поетичного та драматичного родів мистецтв. Тут слід згадати “Діалог про мову” Спероне Спероні, “Про мистецтво поезії” Джанбаттісти Чинтіо, “Про поета” Антоніо Мінтурно, “Сім книг поетики” Скалігера, “Поетика” Тріссіно, “Пере­клад і тлумачення “Поетики” Аристотеля” Кастельветро, “Поетика” Франческо Патриці та ряд інших праць.

Мова в них йшла про техніку віршування, аналізувалися різноманітні ліричні жанри, тропи та фігури, ритміка тощо.

У трактаті Лодовико Кастельветро “П о е т и к а” (1570) ідеї Аристотеля були викладені італійською мовою, чим було забезпечено демократичну орієнтацію праці. Головний принцип її — висвітлення проблеми ролі й призначення поетичної творчості: “Поезія покликана насолоджувати й розважати… душі неосвіченого натовпу й простого народу, якому не зрозумілі тонкі основи, розмежування й докази, прийняті філософами в дослідженні природних істин… Але оскільки поезія народжена для розваги і насолоди простого народу, належить їй мати за предмет те, що простому народу зрозуміле й що його звеселяє, а саме справи буденні, які в усіх на устах…” [2, 83-84].

Кастельветро послідовно відстоював принципи демократизації мистецтва. Спираючись на Аристотеля, він розширено трактує його принцип наслідувальної природи поетичного мистецтва. Мета творчості — “давати глядачам насолоду, розважати їх” [2, 84]. Для цього треба обирати прості, прозорі сюжети, витоки яких криються в міфах, переказах та легендах. Кастельветро не поділяв ідею Платона, що природа поезії криється в “божественному божевіллі”. Йому імпонувала думка, що поетичне мистецтво народилося в прагненні до насолоди та наслідування.

Значне місце в праці італійського вченого посідає проблема з’ясування теорії катарсису, висунута вперше Аристотелем, як очищення через співчуття та страх. Кастельветро вважав, що очищення через жах і співчуття несе в собі переваги над очищенням за допомогою насолоди й задоволення, але при цьому виникає й непряме задоволення, яке він пов’язує з “природною любов’ю, яку ми маємо до самих себе “ [2, 100]. Інакше, ніж Аристотель він сформулював і відмінності між наукою та поезією. Наука допомагає віднайти істину, а поезія дає людині радість.

“П о е т и к а” Франческо Патриці (1586) — це ревізія аристотелівської теорії наслідування. Аналізуючи розуміння Аристотелем суті терміна наслідування, Патриці дійшов висновку, що філософ античності в це поняття вкладає такий зміст: поезія — це наслідування за допомогою слова. Але, якщо слова — це вже наслідування. то в такому разі всі, хто користується словами, є поетами, хоча насправді такого немає в природі. Отож, на думку Патриці, наслідування (мімезіс) не може бути суттю поезії.

Ідеї Патриці розвинув далі Паоло Бені — автор “К о м е н т а р і в д о “П о е т и к и” А р и с т о т е л я” (1613). Особливо різкої критики у нього зазнала теорія наслідування античного мислителя.

В інших працях італійських учених доби Відродження багато йшлося про природу й інтерпретацію поняття катарсису, розглядалися питання мови художньої літератури, детально аналізувалися драматичні жанри, переважно комедія і трагедія, а у зв’язку з цим — комічний і трагічний пафоси.

Невдовзі подібні ідеї поширилися на інші європейські держави. В Англії традиції італійського Відродження в теорії літератури продовжив Філіп Сідней (1554-1586), який є автором трактату “З а х и с т п о е з і ї” (1581). Цей твір започаткував літературну критику в острівній державі. Сідней доводить, що поезія має величезне естетичне й виховне значення. Це не даремна трата часу, як стверджував його співвітчизник Стівен Госсон, а засіб зміцнення людського розуміння, що збуджує доблесть у людських душах. Завдяки наслідувальній природі можливості поетичного слова є безмежними: від Дантових небес до його ж пекла — все це може бути предметом пера поета.

Спираючись на думки сучасників Скалігера, Ландіно, Томаса Мора, Еразма Роттердамського, Філіп Сідней ділиться роздумами про шляхи розвитку англійської літератури. Ряд ідей Сіднея знайшли свій подальший розвиток у трактаті “Мистецтво англійської поезії” Джорда Паттенхема.

У Франції естетичні ідеї Аристотеля стали предметом дослідження і реалізації в творчій практиці членів гуманістичного гуртка, що отримав назву “Плеяда” (П’єр Ронсар, Жан-Антуан Баїф, Жоакен Дю Белле, пізніше до нього увійшли Жодель Баїф, Пантюс де Тіар). Члени гуртка вивчали античне мистецтво та міфологію, наслідували творам стародавніх греків та римлян, вивчали їх теоретичний спадок.

Програмним твором нової французької поетичної школи, своєрідним її теоретичним маніфестом стала праця Жоакене Дю Белле (1522-1560) “З а х и с т і п р о с л а в ­л е н н я ф р а н ц у з ь к о ї м о в и” (1549). Автор твору відкрито виступив проти сліпого наслідування античним та середньовічним зразкам літератури. Він сповідував ідеї наближення художньої літератури до простоти форми усної народної творчості. Йому імпонувало мистецтво високих думок і почуттів.

Цілий ряд фрагментів твору — це поради молодим літераторам: “Оскільки в усіх мовах є добрі й погані поети, я не хочу, щоб ти… без вибору й оцінки взявся наслідувати першому зустрічному. Краще писати не наслідуючи, ніж нагадувати поганого автора” [1, 619]. В іншому місці: “Хто хоче в своїх творах облетіти світ, мусить довго лишатися в своїй кімнаті, повинен ніби вмерти для самого себе, і скільки наші придворні віршомази п’ють, їдять і сплять для свого задоволення — стільки ж повинен поет терпіти голод, спрагу і довге безсоння. Це крила, на яких написане людьми злітає до неба” [1, 620].

Головна мета наукової праці Жоакена Дю Белле полягала в тому, щоб накреслити перспективи розвитку французької літератури, важливою передумовою цього могла б стати потреба перейти на рідну французьку мову. “Чому просимо ми милостині в чужеземних мов, ніби соромно нам вжити власну?” [1, 621], — ставив питання Дю Белле. “Слава того, — продовжував він, — хто є досконалим у своїй народній мові, утримуючись в її межах і не розпиляючись на стільки місць, більш дов­говічна, оскільки вона має своє місцеперебування й житло” [1, 622].

Співвітчизник Жоакена Дю Белле Мішель Монтень (1533-1598) завершив розвиток теоретичної думки доби Відродження. Свої погляди він виклав не в поетиках, як більшість його сучасників, а в жанрі есе. Принцип насолоди є головним в його оцінці естетичних цінностей.

Теоретичні погляди доби Ренесансу сповідували принцип єдності теоретичних настанов і художньої практики, що сприяло подальшим пошукам істини.