Театральне мистецтво в іспанії

Професійний театр Іспанії виник в 30-х роках ХVІ століття. У 1534 році вийшов указ імператора Карла V про створення театру, який також містив поради акторам і застереження від надмірної розкоші в костюмах. Проте театральні трупи певний час іще залишались кочовими й переїжджали з одного міста в інше. Репертуар їхній був досить різноманітним: вони грали смішні сценки, що перемежовувались з музичними номерами й танцями, також на сцені з’являлись актори-міми, які грали без слів. “Іспанський ренесансний театр інколи називають дзеркалом у золотому обрамленні. Золоте обрамлення, либонь символізує час, коли театр на Піренейському півострові досяг свого розквіту, – це ХVІ – ХVІІ століття або “золотий вік” іспанської культури. А дзеркало… Тут варто згадати роман Сервантеса “Дон Кіхот”, у якому він ( сам до речі неабиякий драматург) визначає комедію як “дзеркало людського життя, приклад звичаїв і зразок істини”, і не забути думку його сучасника, драматурга Лопе де Вега: комедія “стоїть як дзеркало перед нами, і в ньому може побачити себе кожний віч-на-віч – дурень і розумний, старий і юнак, корль і невільник, чоловік і дружина, дівчина і вдова”. Отже дзеркало є символом прагнення драматургів і акторів іспанського ренесансного театру всебічно охопити й відобразити тогочасне життя, створити на сцені яскраві художні образи ”[7, 26].

Початком розвитку ренесансного театру в Іспанії вважають кінець ХV століття, коли відбулось об’єднання Кастилії й Арагону, переможно закінчилась боротьба іспанців з маврами (Реконкіста) за визволення своєї території, яка тривала з початку ІХ століття. Колискою іспанського театру епохи Відродження стала Кастилія. Першим серед придворних драматургів міста був Хуан де Енсіна. Його п’єси завжди були присвячені нездоланній владі еротичного кохання. Церква вважала їх непобожними й сороміцькими, тому “Еклога про Пласідо” була включена в Індекс заборонених книг. Проте найвизначнішим драматургом того часу вважають Бартоломе де Торреса Нааро. Дослідники вважають, що саме він визначив наперед шляхи розвитку іспанського ренесансного театру. Він написав “Пропалладію” – перший маніфест драматургів, у якому “ пропонував писати п’єси на фактичному матеріалі або (як виняток) на основі схожої на правду вигадці. Найпопулярнішю його п’єсою була романтична вигадка ”Гіменей”, історія пристрасного кохання”[7, 26].

Творцем нового драматичного репертуару іспанського театру Відродження став Лопе Фелікс де Вега Карпіо (1562 – 1635). Він народився в родині мадрідського ремісника-гаптаря, який намагався дати синові гарну освіту. Але смерть батька змусила Лопе де Вегу покинути навчання в університеті Алькала-де-Енарес і шукати заробітку, проте він продовжував самостійно поповнювати свої знання. Він “опанував кілька іноземних мов, мав грунтовні знання в галузі історії, географії, природничих наук, математики, військової справи, філософії, античної культури, іспанського фольклору”[8, 218]. Літературне обдарування Лопе де Веги виявилось у досить ранньому віці. За його власним свідченням, вірші й комедії він почав писати вже в дванадцять років. Свою театральну діяльність митець почав у Валенсії, де очолив невелику групу молодих драматургів. Лопе де Вега визначався винятковою працездатністю. Лише драматичних творів у його творчій спадщині, за його власним свідченням, 1500, а його перший біограф і друг Монтальбан стверджував, що їх 1800, сьогодні вважаємо, що їх було більше двох тисяч. До наших днів збереглися тексти близько 700 драм. Досить швидко драматург став надзвичайно популярним. Глядачі називали його “поетом неба й землі” і “феніксом геніїв”. П’єси ставились у публічних театрах і на придворній сцені, на міських майданах і в селах під час свят. Життєрадісні й поетичні комедії пропагували оптимістичне сприйняття життя, стверджували – у дусі ідей Відродження – здатність людини на самопожертву. Свої погляди на завдання театру Лопе де Вега висловив у п’єсі “Вигадка, яка стала істиною”. Головний персонаж твору - давньоримський актор, який за наказом імператора грає мученика-християнина, а потім вирішує стати таким же мучеником і йде на страшну страту. Актор не може лише грати, страждання героя повинні стати стражданнями його душі.

Іспанські актори виконували всі побажання драматурга. Вони намагались все зробити для того, щоб розвеселити, захопити й вразити глядачів. Часто актори безпосередньо звертались до публіки за підтримкою, співчуттям і нібито за порадою. Як і вшекспіровському театрі, глядачі обступали майданчик, на якому відбувалося дійство, а іноді навіть сиділи на сцені. Тому вони відчували себе рівноправними учасниками подій, які відбувалися на сцені. А враховуючи те, що публіка приходила на спектаклі досить різна, то нерідко виникали суперечки й навіть бійки. Це, зрозуміло, не подобалось владі, тому траплялись випадки, коли вистави забороняли, але це викликало таке незадоволення народу, що доводилось знімати заборону.

Поступово на сцені іспанського театру почали з’являтись драматичні мотиви. Життя на сцені перестало бути суцільним святом. Твори митця умовно поділяють на чотири групи: “побутові комедії, відомі під назвою “комедії плаща і шпаги” (з життя іспанського дворянства), героїко-історичні п’єси, релігійно-містичні (“комедії про життя святих”) та “аутос” (містичні дійства, що знайомили глядачів з “таїнствами” християнства) [7, 26].

Кращим твором Лопе де Веги дослідники вважають драму “Фуенте Овехуна” (“Овеча криниця”) (1619). У даному творі драматург, на відміну від попередніх традицій зображення простих людей, показав кастильських селян ініціаторами героїчного конфлікту, підкреслив їхню волелюбність, моральну перевагу над представниками панівних верст, глибоке розуміння ними власної гідності й честі.

Найбільш популярною є п’єса “Собака на сіні” (1618). Головна героїня твору – молода вдова графиня Діана де Бельфлор – відхиляє залицяння багатьох рівних їй за соціальним станом претендентів на її руку, бо кохає бідного, незнатного юнака – свого секретаря Теодоро. Вихід із цього скрутного становища знаходить слуга Теодоро – енергійний і винахідливий Трістан. Він переконує старого графа Людовіко,що Теодоро є його зниклим 20 років тому сином. Ця комедія є зразком справжнього ренесансного твору. Її дійові особи надзвичайно динамічні, дія розгортається в наростанні несподіваних “винаходів” і стрімких змін ситуацій.

Творчість Лопе де Вега вплинула на розвиток і становлення драматургів цілої генерації. Він був для них еталоном, прикладом для наслідування. Також варто підкреслити, що саме іспанський ренесансний театр підготував грунт для появи театру бароко.