Сонет №132

Як не любов, то що це бути може?

А як любов, то що таке вона?

Добро? — Таж в ній скорбота нищівна.

Зло? — Але ж муки ці солодкі, боже!

Горіти хочу? Бідкатись негоже.

Не хочу? То даремна скарг луна.

Живлюща смерте, втіхо навісна!

Хто твій тягар здолати допоможе?

Чужій чи власній волі я служу?

Неначе в просторінь морську безкраю,

В човні хисткому рушив без керма;

Про мудрість тут і думати дарма —

Чого я хочу — й сам уже не знаю:

Палаю в стужу, в спеку — весь дрижу.

Переклад Д.Паламарчука

Сонет №162

Щасливі квіти й благовісні трави,

Прим’яті донною на самоті;

Пісок, що береже сліди святі

Чудових ніжок під листком купави;

Гаї прозорі, віти, наче пави,

Фіалки у любовній блідноті,

Ліси вільготні, тихі та густі,

Куди не входить сонце величаве;

О краю мій, о ріки голубі,

Ви омиваєте Лаури очі,

Їх блиск перебираючи собі.

Прекрасні ви в своєму непороччі!

А там підводні скелі серед ночі

Горять в самого закохання журбі.

Переклад Д.Павличка

Сонет №267

Де погляд ніжний, де чарівний вид;

Де постать горда, де струнка постава,

Де мова та бентежна й величава,

Що завдає негідникові встид?

Де сміх, що жалить того, хто набрид?

Де та душа, що, мов зоря яскрава,

Висока й гідна владарського права,

Небесну нам осяяла блакить?

Я вами дихаю, для вас палаю,

Я народивсь для вашого єства,

Без вас мені нема й не треба раю;

Як радість відійшла моя жива

,В словах надію я плекав безкраю,

Та вітер порозвіював слова.

Переклад Д.Павличка

Сонет №312

Ні зір ясних мандрівні каравани,

Ні стрімко щоглі на морях човни,

Ні рицарі звитяжної війни,

Ні олені стрункі серед поляни,

Ні строф любовних плетиво кохане,

Ні вісті радісні із чужини,

Ні спів жіночій ранньої весни

В садах, де чисті гомонять фонтани, —

Ніщо поваби серцю не несе,

Бо згасло сонце і померкло все,

Разом із ним засипане землю.

В життя моє лиш смуток увійшов.

Я кличу смерть, щоб ту зустріти знов,

Що краще був би не стрічався з нею.

Переклад Д.Паламарчука

Іспанська поезія ренесансу

Гуманістичні тенденції найраніше виявилися в ліричній поезії, яка розвивалася й під впливом італійської лірики, Петрарки та петраркістів, а також на основі національної поетичної традиції.

Перлиною іспанської поезії XV ст. є творчість маркіза Сантільяни та Хорхе Манріке.

Іньєго Лопе де Мендоса маркіз де Сантільяна (1398- 1458) брав активну участь у політичній боротьбі, виступаючи проти короля та його фаворитів. Сантільяна, як і Данте, визнає три поетичних стилі: високий, яким писали греко-латинські автори; середній — стиль учених італійців, провансальських та іспанських поетів; та низький. Плідність італійської культури мала великий вплив на творчість Сантільяни, а особливо на такі твори, як “Пісні”, “Казки”, у цих творах відчуваються ренесансні тенденції. Іспанська народнопоетична традиція дозволяє Сантільяні наповнити вірші почуттями у поєднанні з тонкою іронією. Сантільяна ввів до іспанської літератури форму сонета й заклав основи так званої італійської школи в іспанській поезії. Сантільяна спирався на твори Данте, Петрарка, Боккаччо, які вони написали народною італійською мовою.

Воїн та поет Хорхе Манріке (1440-1478) — залишив після себе вірші про кохання та вірші сатиричного змісту. Посмертну славу йому принесли “С т р о ф и Х о р х е М а н р і к е н а с м е р т ь й о г о б а т ь к а” (1476), про цей твір Лопе де Вега писав, що його треба друкувати золотими літерами.