МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ЛУГАНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Олександр Галич, Вікторія Дмитренко, Віра Фоменко,

Світлана Шпетна

ІСТОРІЯ ЗАРУБІЖНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

АНТИЧНІСТЬ

СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

ВІДРОДЖЕННЯ

Луганськ 2004

Методичний посібник для організації самостійної роботи студентів складено на основі навчальних планів, робочих програм з курсу зарубіжної літератури: античність, середньовіччя, доба Відродження кафедри української літератури. З огляду на те, що останнім часом обсяг самостійної роботи значно збільшився, пропонується необхідний для ефективного засвоєння знань матеріал. Особлива увага приділяється самостійній роботі з художніми текстами, довідковою літературою, науково-популярними виданнями тощо.

У посібнику подається певний обсяг теоретичного навчального матеріалу, художні тексти, після цього перелік необхідної літератури, контрольні питання, теми рефератів та виступів. Творчі та проблемні питання дозволяють студентам використовувати отримані знання та осмислювати їх.

Мета посібника — сформувати у студентів систему знань про зарубіжну літературу ранніх епох.

Завдання посібника — дати уявлення про специфіку трьох періодів літературного розвитку країн західної Європи в контексті культури, значні досягнення митців, які мають всесвітнє значення, а також подати певний обсяг фактів, суттєвих для розуміння літературного процесу та формування естетичного сприйняття кращих творів світової літератури.

Обсяг знань, умінь і навичок, які має набути студент у процесі вивчення курсу:

1. Розглядати літературний процес країн західної Європи в культурному контексті епохи.

2. Розуміти національну специфіку античної, середньовічної, ренесансної літератури та вміти проводити компаративний аналіз.

3. Аналізувати твори художньої літератури, що належать до різних жанрів (сонет, новела, трагедія, комедія, роман і т.п.); оволодіти навичками проблемного аналізу в процесі підготовки до практичних занять.

4. Знати основні факти біографії найвидатніших письменників мати уяву про естетичні погляди майстрів слова.

5. Засвоїти основні теоретичні поняття, необхідні для розуміння даного курсу.

Розділ іv літературознавство доби відродження літературознавство та естетика італійського відродження

Доба Відродження була перехідним етапом у розвитку теоретико-літературної думки в Європі від середньовіччя до нових часів. “Витоки Відродження сходять до середньовіччя, підсумки стають початком нового часу” [1, 466]. Пріоритет Італії в розвитку європейського Відродження є безсумнівним. Цьому сприяло ряд причин об’єктивного характеру, а саме: зручне географічне положення країни; політичний авторитет Ватикану як центру католицької гілки християнської церкви; безпосередня спадкоємність Італією культурних надбань Римської цивілізації.

У цю добу частина теоретиків літератури та мистецтва все ще продовжувала дотримуватися середньовічних підходів до літератури та мистецтва. Зокрема, Марсіліо Фічіно (1433-1499) був переконаний, що “сутністю краси не може бути тіло, бо якби краса була тілесною, вона не мала б нічого спільного з благочинністю душі, яка безтілесна” [1, 500]. Джордано Бруно (1548-1600) писав, що “краса, яка видима в тілах, є річ випадкова й тіньова… Розум же … сприймає справжню красу шляхом звернення до того, що створює красу тіла і прагнення зробити його красивим. Адже це душа зробила й утворила його таким” [1, 578]. Душа, на думку Д.Бруно, не є прекрасною сама по собі. “Значить, — зазначав він, — слід піднятися до того вищого інтелекту, який сам по собі є прекрасним” [1, 578].

Однак у цей же період було здійснено й значний крок уперед у розвитку теоретичних досліджень. Важливими віхами на цьому шляху стали праці Данте Алігієрі (1265-1321) “П р о н а р о д н у м о в у” та Джованні Боккаччо (1313-1375) “А п о л о г і я п о е з і ї”. У першій з них була теоретично обґрунтована необхідність писати художні твори рідною мовою, а не латинською, яка незрозуміла широким народним масам. “Народною мовою називаємо ту, — зазначав Данте, — котру діти засвоюють від оточуючих, коли починають вперше розрізняти голоси; або, коротше кажучи, народною мовою називаємо ми ту, котру ми вивчили без будь-яких правил, наслідуючи годувальниці” [1, 476].

Данте Алігієрі порушив також питання про співвідношення віршової і прозової мови, розглянув теорію поетичних жанрів і стилів. “Для трагедії ми користуємося більш високим стилем, для комедії — більш низьким, для елегії пропонуємо мову тих, що зазнали нещастя” [1, 482]. Особливу увагу він приділив поетиці канцони, найпопулярнішого жанру італійського Ренесансу, який Данте назвав “найвищим пісенним типом” [1, 484].

“Апологія поезії” Боккаччо характеризувала гуманістичну роль мистецтва, відкидала догматичні уявлення про його природу та суспільне призначення.

Лоренцо Валла (1407-1457) у трактаті “П р о н а с о л о д у” аргументовано довів, що прекрасне існує в самій природі, яка дає людям чимало благ, котрі вони повинні використовувати в ім’я свого фізичного й духовного благополуччя: “Те, що створила природа, може бути лише святим і гідним похвали” [1, 486]. У праці Лорен­цо Валли з усією повнотою постає одна з головних тез Відродження — віра в безмежні можливості людини. “В наших руках влада” [1, 487], — пише він.

Епоха Відродження, поставивши в центр уваги людину, висунула на перший план думку про активну роль митця в процесі творчості, наділивши його правом відтворювати дійсність у відповідності з власним баченням прекрасного. Паралельно розроблялися критерії художності, велася боротьба за майстерність відтворення життя. Один із видатних діячів доби Відродження Леонардо да Вінчі (1452-1519), людина енциклопедичних знань, у тритомній праці “Т р а к т а т п р о ж и в о п и с” порушив питання про принципи відображення дійсності у творах мистецтва. Вчителем художника, на його думку, виступає сама природа — вчителька вчителів. “Живо­пис, — вважав Леонардо да Вінчі, — це німа пое­зія, а поезія — це сліпий живопис” [1, 545]. В іншому місці він зазначав, що “між уявою і дійсністю існує таке ж відношення, як між тінню і тілом, що відкидає цю тінь” [1, 539]. І хоча в працях італійського художника йдеться про вищість людини над природою і перевагу людських творінь над природними, людина для нього все ще лишається тільки інструментом, хоча й найдосконалішим, в природі.

Літературознавчі концепції італійського Відродження не були цілісним вченням, але вони мали спільні риси, що полягали в уявленні про безмежність можливостей людини в художній творчості, наслідуванні природи і наслідуванні кращим зразкам античних творів. Таким чином, посідаючи позиції специфічного антропологізму, що поряд з Богом звеличував людину як творця духовних надбань цивілізації, теоретики доби Відродження визнавали наявність у природі двоцентрової кар­тини світу, що вносила певний схоластичний елемент у розробку теоретико-літературних понять.