4. Розвиток етнопсихології в україні

У 20-30-Х РОКАХ XX СТОРІЧЧЯ

У процесі етнографічних досліджень 20-30-х років було зібрано величезний емпіричний матеріал стосовно етнічної специфіки духовного «її п я людини. Переконаність учених-етнографів у нерозривному зв'яз­ну духовної та матеріальної культури народів засвідчена, зокрема, у Ста­ни Всеукраїнського етнографічного товариства, (ЕТ), затвердженому у вересні 1927 року, забезпечила зацікавленість та увагу до проблем етнопсихології у першої генерації етнографів післяреволюційної України.

Розуміючи, що народознавчі знання потрібні в період розпочатої соціальної перебудови, українські етнографи досить оперативно організаційно оформились у державній системі того часу: у 1920 році було відновлено роботу Етнографічної комісії (секції) при Українському науковому товаристві; у 1921 створено Музей антропології та етнології ім. Ф.Вовка При Українській Академії наук; з червня цього ж року починає функціонувати Етнографічна комісія (ЕК) УАН; у 1924 році створюється Етнографічне товариство в Києві, організовуються аналогічні структури в інших містах республіки, виходять друком всеукраїнські етнографічні журнали: «Етнографічний вісник», «Бюлетень ЕК УАН», «Праці ЕК V А11»(Збірник історико-філологічного відділу УАН), «Бюлетень Етнографічного товариства» та «Записки Етнографічного товариства». «Етнографія - найкращий ключ до колективної народної душі, — сказано у декларації Ради Етнографічного товариства. — Старий народний побут заслуговує на ретельне та системне вивчення, бо це допоможе краще зрозуміти психіку народу і знайти ключ до його розуму».

Розв'язуючи поставлене перед собою завдання «зрозуміти психіку народу», українська етнографія 20-30-х років дала зразок плідного поєднання організаційних, методичних і теоретико-психологічних напрямків діяльності, яке не втратило своєї актуальності і нині.

Щодо організаційного забезпечення досліджень народної свідомості та її національної специфіки заслугою членів ЕК і ЕТ є створення згада­них, періодичних видань. Чинники етнічної специфікації свідомості (вірування, обрядовість, виховання дітей, побут дитини тощо) стали предметом експозицій відділів порівняльного народознавства та суспільного життя Музею народознавства. Матеріали для поглибленого аналізу факторів етнопсихогенезу надавали також Музично-етнографічний кабінет і ЕК УАН (1922), Кабінет з питань вивчення національних меншин (1928) і Кабінет з питань вивчення радянського села (1929). Цікаво, що останній орієнтувався умнися «на села з різноманітним національним населенням», а Кабінет з питань вивчення національних меншин, який мав вивчати «пи­тання про існування, співробітництво та взаємні впливи... різних етніч­них груп в Україні», планував видавати свої збірники мовами національ­них меншин.

Певний внесок у дослідження національної свідомості внесли Комісія звичаєвого права УАН, а також деякі структури, створені М.Грушевським після його повернення з-за кордону, зокрема Кабінет примітивної культури (періодичним органом якого стало видання «Примітивне гро­мадянство та його пережитки на Україні»). Проте, незважаючи на важ­ливість зазначених організаційних заходів, найважливішим результатом організаційних зусиль стало розгортання розгалуженої мережі кореспон­дентів серед селян і робітників, учених, учителів, лікарів, тобто представ­ників широких кіл громадськості. На 1 січня 1930 року близько двох тисяч людей в усіх регіонах України вели систематичну роботу за програмами ЕК і ЕТ.

Створення єдиних програм етнографічних досліджень, а отже, забез­печення методичної та методологічної єдності наукових пошуків — дру­гий важливий напрямок зусиль українських етнографів того часу. Крім розробки спільних програм методична та методологічна єдність забез­печувалась: виробленням загальних принципів дослідження; організа­цією підготовчих курсів для дослідників народного побуту; організацією в різних зонах України стаціонарів, «етнографічних дослідних станцій», тобто перетворенням певних селищ республіки в місця багатолітнього систематичного і всебічного вивчення усіх форм життєдіяльності насе­лення.

Теоретико-психологічний напрямок у діяльності українських етно­графів 20-30-х років пов'язаний з розробкою низки ключових психоло­гічних проблем: мова та психіка, дитинство і психіка (ширше: соціальна дійсність і психіка), екологічне середовище та етнос, біологічне та со­ціальне в етнопсихогенезі тощо, внаслідок чого виникло багато важли­вих з точки зору етнопсихології ідей.

Так, аналізуючи національні особливості свідомості українського та російського народів, А.Лобода говорить про «певну народну ідеологію» великоросів, зумовлену систематичними недородами, а В.Перетц про­понує розглядати «тихий смуток малоросійської поезії» та деяку «тінь печалі» в українському характері крізь призму «історичних незгод, пе­режитих на Україні, які сформували основні риси психіки українського народу». Водночас Є.Кагаров запроваджує поняття «етнографічна інфор­мація», розуміючи під ним таку єдність фізичного, психологічного та культурного аспектів етносу, який виникає шляхом адаптації до певно­го оточення чи «екології». У пошуках біологічних детермінант етнопсихогенезу та етнічної історії Я.Коган проводить «деякі паралелі лібідозного розвитку у філогенезі та онтогенезі», а В.Петрова — доводить неврогенний характер багатьох міфологічних уявлень.

В етнографічних працях цього періоду знаходимо перші спроби дослідити народну педагогіку. Розпочате ще З.Кузелею (1906) вивчення звичаїв і вірувань українського народу щодо дитини й дитинства продов­жила українська етнографія 20-30-х років. Серед праць етнопедагогічної спрямованості, вміщених у виданнях Етнографічної комісії УАН та Ет­нографічного товариства, чільне місце посідають публікації про перші роки життя дитини. Це цілком зрозуміло: адже саме в цей період дорослі мають докласти максимум зусиль для виховання дитини. Дослідженню них зусиль було присвячено спеціальні програми збирання матеріалів про материнство та пестування (БЕТ, 14, 1930), про дівчаток-нянь (там і,їмо), про фізичне виховання немовлят (ЗЕТ, 1, 1925), про започаткування мови й письма (ПЕК, 13, 1, 1923). Об'єктами спеціального вивчен­ий і гали колискові пісні, дитячі лічилки, казки (БЕК, 14, 1930), ігри та м ринки малюків (Н.Заглада, 1929).

З погляду сучасних психолого-педагогічних уявлень ці розвідки мали пріоритетний характер, багато в чому випереджали час. Зорієнтувавшись на дослідження пестушок, утішок і примовок, що супроводжували різні дії дитини (потягування, рухи рук, ходіння тощо) та спільні дії дітей з батьками (гра пальцями, обличчям, носом), а також на вивчення тих засобів пристосувань, за допомогою яких малюків навчали сидіти, стояти ходити, українська етнографія вийшла фактично у сферу наукового дослідження сенсомоторного розвитку дитини і стала попередницею західних «дидактичних програм раннього дитинства». Такі особливості батьківської поведінки з немовлятами, які німецькі дослідники X. і М.Папоушеки (1983) вважають психобіологічними підвалинами родинної, а саме: цілеспрямоване наслідування міміки та вокалізації немовляти (аби дати йому змогу порівнювати), мелодійне та інтонаційне варіювання голосного звука задля категоризації спілкування (позначення запитання та відповіді, застереження тощо), власна відповідь на поставлене дитині запитання, поступове ускладнення форм спілкування та по і ранили у поле зору наукової психології та педагогіки.

Очевидно, що цей напрямок досліджень передував і сучасній теорії поетапного формування розумових дій (П.Гальперін та ін.), демонструючи, зокрема, як поступово міжособистісна дія привласнюється дитиною й переходить у внутрішній план. У межах цієї позиції цікавим видається під не лише національної специфіки колискових пісень, про яку говорив, наприклад, О.Вєтухов, а й запропонованої ним класифікації їх за ознакою поступового ускладнення змісту. Дійсно, якщо в першій колискових відбивається лише домашній світ дитини (колиска, сон, кіт, кури тощо), в другій — реалії її майбутнього життя (донь­чин посаг, проводи в похід козака і т.п.), а третю групу становлять пісні про козацькі походи, турецькі напади та інші історичні події, — то перед нами постає саме життєва реалізація згаданого дидактичного принци­пу, процес поступового формування світогляду дитини.

Також важливим, на наш погляд, є той інтерес, який виявили етно­графи до вивчення народних методів виховання глухонімих (О.Вєтухов, О.Курило). Варто зазначити, що ретельність у фіксації послідовності жестів глухонімих («батько дав мені яблуко» у «транскрипції» жестів буде «яблуко — батько — я»), якої вимагала від дослідників програма О.Ку­рило, — це, згідно з концепцією Гальперіна, ключ до структури розумо­вих операцій, а з погляду прихильників вчення про «глибинну грамати­ку» (Н.Хомський та ін.) — суттєвий внесок до теорії, важливий, скажімо, у випадках порівняння розумових здібностей людини та мавп, котрі зас­воїли мову глухонімих (Х.Терас, 1979, 1983, 1985).

Сучасні дані свідчать, що вже на фонетичному рівні моделюється сере­довище, його особливості, що забезпечує формування психіки дитини ще до засвоєння нею мови. Зрозуміло, що для педагогіки надзвичайно цікаві як особливості, так і результати застосування цього механізму батьками. У цій сфері треба зважати ще на один пріоритет тогочасного українознав­ства, а саме на переконаність у єдності механізмів моделювання світу — фонетичного та за допомогою жестів (вимовляючи перекличні вигуки, дитина робить голівкою ті самі рухи, що й відповідна тварина).

Отже, розглядаючи жести, міміку, природні та перекличні вигуки як важливі складові процеси мовного розвитку дитини, українська етногра­фія цього періоду, по-перше, готувала ґрунт для майбутніх досліджень фоносемантичного механізму етнічної специфікації свідомості, а по-дру­ге, — допомагала побачити цілісний процес формування базових струк­тур психіки й наблизитися до наукового обґрунтування етнопедагогіки.