3. Друга половина XIX сторіччя — час вивчення

ПРОБЛЕМИ НАЦІОНАЛЬНОГО ХАРАКТЕРУ ТА ПЕРШИХ ЕТНОПСИХОЛОГІЧНИХ ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

Визначну роль у процесі становлення української національної само­свідомості відіграла в середині XIX сторіччя діяльність Кирило-Мефодіївского братства. Головні його програмні положення сформувалися під впливом польських визвольних ідей, але водночас це була суто українська за змістом і спрямованістю політична програма.

У працях «братчиків» — першого покоління національної інтелігенції — зароджувалася й поглиблювалася нова форма етнічного само­усвідомлення. В. Жмир про це пізніше напише:

«...Українська самосвідомість у 40-віроки XIX сторіччя сягнула рівня державно-правового осмислення... У тези «ми інші, ніж вони, бо в нас інше право та віра», коли йшлося не про росіян, тепер, по-перше, віра не фігурує (головний супротивник — одновірець), а по-друге, що найваго­міше, умовивід перевернувся і теза набуває вигляду: «Ми інші за істо­рією, мовою, характером, духом, тому ми вимагаємо нашого права у нашій державі...» Ця своєрідність і розрізнюваність «ми» виводиться тепер з іманентних характеристик соціальної спільноти — народного національного духу, і на цій підставі конституюється політико-правова надбудова» [2, с. 161-162].

На відміну від багатьох інших авторів першої половини XIX сторіччя, етнопсихологічні дослідження М. Костомарова не обмежуються його ранніми творами. Пізніше, вже працюючи в Києві після повернення із заслан­ня яке він відбував за участь у Кирило-Мефодіївському братстві, М.Костомаров знову звертається до етнопсихологічної тематики. У 1861 році він друкує в журналі «Основа» свою працю «Дві руські народності». «Євангелієм українських націоналістів» назве пізніше цю роботу М.Грушевський, підкреслюючи її визначну роль в пробудженні національної свідомості українців. У ній М.Костомаров намагається дати порівняльну характеристику психології українців і росіян, але на відміну від попередньої роботи засобом дослідження є не стільки розгляд народної творчості (скільки всебічний аналіз минулого народу, історичних подій і фактів Ось деякі висновки дослідника:

«Плем’я південно-руське мало відмінною своєю рисою переважання осо­ти тої свободи, великоруське — переважання спільності...; великоруське плем 'я виявляло завжди і виявляє зараз схильність до матеріального та поступається південно-руському в духовних аспектах життя...; при­рода відіграє набагато меншу роль у житті і творчості великоросів, вони можуть її використовувати, але мало милуються нею...; жінка у великоруських піснях рідко піднімається до свого людського ідеалу, рідко ціпиться будь-що за межею тілесних форм... У південно-руських жінка духовно прекрасна...; південно-руське плем 'я... більш віддане церкві, ніж великоруське, сприймаючи швидше її дух, а не форму» (з цим пов'язана, на думку автора, і відсутність розколів в Україні).

І, нарешті, остання відмінність, на яку звертає увагу дослідник, про­являється у різному ставленні до інших народів: українці, які звикли най­матися працювати в інших краях, служити у військах інших держав, жити в умовах багатонаціональної країни, виробили в собі «дух терплячості, який перейшов згодом в характер козацтва і залишився в народі до цієї пори», до того ж їм не притаманна національна бундючність.

Завдяки проведеному аналізу М.Костомаров зробив такий загальний висновок: південно-руська народність більш схожа на великоруську своєю мовою, але ближча до поляків своїм характером. Це була надзви­чайно цікава в етнопсихологічному відношенні спроба, однак, на жаль, М.Костомаров не завжди був об'єктивним, а деяким його висновкам явно бракувало наукового підґрунтя, на що пізніше звертали увагу інші досл­ідники (М.Драгоманов, М.Сумцов та ін.).

Втім дослідження, започатковані М.Костомаровим, надихнули інших українських учених на аналіз етнопсихологічної проблематики. Так, продовжуючи лінію М.Костомарова щодо вивчення народних пісень як матеріалу для дослідження національної свідомості, харківський філо­лог А.Вєтухов звертається до колискових пісень різних народів. Він ви­ходив з того, що в побажаннях матері своїй дитині, висловлюваних нею під час заколисування, віддзеркалюються найважливіші цінності, мрії, ідеали народу. У спеціальному розділі праці «Відображення національ­ності творця в колискових піснях» він аналізує українські, російські, біло­руські, польські та перські колискові пісні та робить узагальнюючі вис­новки щодо національних систем цінностей цих народів.

На початку 70-х років XIX сторіччя Російська Географічна Спілка організувала наукову експедицію до Західно-Руського краю, матеріали якої, узагальнені й відредаговані П.Чубинським, було опубліковано. Один з томів цієї праці — «Малороси Південно-Західного краю» — було присвячено виключно етнографічним даним, що стосуються українців. Один із розділів — портрету типового українця, його етнопсихологічної своєрідності. За П.Чубинським, українці дещо меланхолічні, неквапливі, з трохи уповільненими рухами, ходою, мовою. Може трохи повільніше вони також сприймають все і завжди довго обдумують, перш ніж прий­няти рішення. Але засвоюють міцно і здатні всебічно й глибоко розвива­ти те, що засвоїли. А прийнявши якесь рішення, цілеспрямовано його виконують, що дало привід вважати їх упертими.

П.Чубинський підкреслює охайність українців, але зазначає, що це твердження не поширюється на всі сторони їхнього життя.

Автор доводить, що типові українці не справляють враження енергійних, працьовитих і практичних. Вони не схильні до ремісництва й торгівлі. Щоправда, виняток становлять українські жінки, які не страждають лінощами і взагалі, з погляду дослідника, «стоять вище чоловіка V всіх відношеннях».

Згадує П.Чубинський також про особливу чутливість українців (їх легко довести до сліз) і, можливо, пов'язану з цим виняткову музичну і Поетичну обдарованість. Автор не обходить у своїй характеристиці та­кож питання про близькість українців до природи, естетичне єднання з нею, звертає увагу на особливий психологічний клімат в українській родині, теплі стосунки між чоловіком та жінкою, любов до дітей, делікатність і ввічливість (що, зокрема, проявляється у загальновжива­ності звертання на «Ви»). Учений звертає також увагу на гостинність малоросів, практику частування, дотепність і почуття гумору, відсутність хитрості.

Винятково великого розвитку, як вважає дослідник, набула в Україні Ідея особистості, що тісно пов'язано з любов'ю до свободи. На думку П.Чубинського, її гіперрозвиток (проявляється практично в усіх сферах) Не дає проростати паросткам асоціативності, не сприяє організованості, заважає створенню сильної самостійної й незалежної держави.

Порівнюючи українців з росіянами, П.Чубинський, як і деякі його попередники, підкреслює індивідуалізм малоросів на відміну від ідеї цільності у великоросів, переваги останніх в практичній діяльності, тоді як в українців більшого розвитку набуває «ідеальна творчість». Це порівняння приводить автора до ідеї комплементарності цих двох народів. і, тобто необхідності їхньої дружби та єдності саме завдяки їхній несхожості.

Від праць М.Костомарова відштовхувався в своїй діяльності і А.Потебня один із найталановитіших і найвизначніших учених і громадських діячів Харківського університету. Його дисертація «Про деякі символи в слов'янській народній поезії» (1860) була безпосереднім про-і пням праць М.Костомарова 40-х років, на чому сам А.Потебня неодноразово наголошував.

Саме А.Потебня був першим в Росії прихильником «психології на­родів» як самостійної дисципліни. «Психологія народів, — писав він у своїй праці «Мьісль и язьік», — має показати можливість диференціації національних особливостей та побудови мови як наслідків загальних законів народного життя». У фундаментальній праці «Из записок по русской грамматике» він відходить від своїх зарубіжних попередників — Гербарта, Лацаруса, Штейнталя — і стає на позиції історизму: історію мис­лення народу він трактує виходячи з поступової зміни об'єктивних структур мови, а не з еволюції гіпотетичного народного духу чи інших душевних елементів.

Найважливішим етнодиференціюючим і етноформуючим чинником учений вважав мову народу. Однак «етнічна специфіка полягає не в тому, що висловлюється, а в тому — як висловлюється», — писав він. Це поло­ження — одне з найсуттєвіших у всій теорії Потебні. На думку автора, найголовнішою етноспецифічною ознакою мови є втілена в ній система засобів мислення. Мова для дослідника не є засобом позначення вже го­тової думки. Якби це було так, було б неважливо, яку мову використо­вувати, її можна було б легко замінити. Але цього не відбувається, бо функція мови не позначати вже готову думку, а створювати її, трансформуючи її первісні елементи. Зрозуміло, що представники різних на­родів формують думку своїм, відмінним від інших, способом.

Акцентування саме на мові як найголовнішому чиннику етнопсихогенезу уможливило низку інших положень, безпосередньо з ним пов'яза­них: про те, що втрата народом своєї мови рівносильна денаціоналізації; про небажаність білінгвізму в ранньому віці; про сприяння освіти та взає­модії з іншими народами розвиткові національної своєрідності психіч­ної діяльності і т.ін.

Упродовж своєї наукової діяльності А.Потебня неодноразово звертав­ся до етнопсихологічної тематики, а його праці містили глибокі й нова­торські ідеї та спостереження. Тому закономірною була висока оцінка його діяльності в галузі етнопсихології, за яку в 1891 році він здобув найвищу нагороду російського Географічного Товариства — Золоту Костянтинівську медаль. І хоча відтоді минуло вже більше століття, деякі ідеї А.По­тебні не втратили своєї значущості й актуальності навіть зараз.

У другій половині XIX століття етнопсихологічні проблеми потра­пили в поле зору не лише філологів, а й істориків, етнографів, юристів. Так, з Харковом і Харківським університетом тісно пов'язані імена под­ружжя Єфименків. Після заслання за участь у Кирило-Мефодіївському братстві Петро Єфименко разом з дружиною Олександрою повертаються до рідного міста, де вони продовжують працювати як етнографи, істо­рики та громадські діячі. їхні праці, а особливо «Дослідження народно­го життя» (О.Єфименко, 1884) становлять неабиякий інтерес для етнопсихологів. У цьому дослідженні чітко виокремлюється новий чинник етпопсихогенезу — соціально-економічний, висуваються ідеї про со­ціально-економічне підґрунтя етнопсихологічних особливостей.

Так, порівнюючи звичаєве право, положення жінки та соціально-психологічний клімат у родинах українців і росіян, О.Єфименко дійшла висновку, що родина еволюціонує в напрямку від великої родової сім'ї до малої. З погляду дослідниці, в малоросів процес розпаду великої ро­дини відбувся швидше і закінчився раніше, ніж у великоросів. Наслідком цієї трансформації стали зовсім інші принципи розподілу праці, ніж ті, які існували у великій родині. На відміну від великої родової сім'ї, де жінка «просто машина для виконання відомих, заздалегідь розподіле­них і приписаних родиною робіт... у малій сім'ї жінки в своїй галузі ко­ристуються повною самостійністю, оскільки чоловік по необхідності повинен був доручити їй цю ділянку — галузь домашнього господарства, не маючи ніякої фізичної можливості в неї втручатися».

Отже, з погляду О.Єфименко, розпад родової сім'ї й відповідна зміна системи розподілу праці в Україні були тими основними соціально-еко­номічними передумовами для виникнення етнопсихологічних відмінно­стей українців і росіян, що проявилося в іншому ставленні до жінки, у відчуванні жінкою себе більш незалежною (як матеріально, так і духовно.» Це, в свою чергу, створювало умови для зміцнення духовного союзу подружжя, розвитку взаємоповаги, співчуття й підтримки.

Кінець XIX — початок XX століття ознаменувався плідною працею видатного харківського етнографа М.Сумцова. Очолюване ним історико-філологічне товариство об'єднало в своїх лавах багатьох цікавих дослідників, що натхненно працювали. На Слобожанщині, збираючи та зберігаючи для наступних поколінь зразки матеріальної та духовної культури українського народу.

Аналогічну роботу в Західній Україні в цей час започатковував І франко. У 70-х роках минулого століття І.Франко разом із однодум­цями М.Павликом, В.Гнатюком, Ф.Колессою та іншими організував етнографічну роботу в Галичині, надаючи особливого значення ідеї про цілісність українського народу («Галичина і Україна — одно») та доводячи це твердження, вивчаючи культуру й побут галичан. Їхні праці, як і відповідні праці вчених-слобожан, це недоторкане джерело, яке ще належить, відкрити та опрацювати майбутнім етнопсихологам.

Інтерес до етнопсихологічної тематики проявився і в тому, що на рубежі століть етнопсихологічні питання опинилися в центрі уваги деяких представників природничих наук і медицини, які виклали своє, досить своєрідне бачення етнопсихологічних проблем і розпочали перші в Україні (і навіть в тодішній Росії) експериментальні дослідження.

Варто в першу чергу уважно ознайомитися зі спадщиною професора Харківського університету, психіатра П.Ковалевського та його учнів. Так, у 1890 році П.Ковалевський запропонував своєму учневі А.Ігнатову провести експериментальні дослідження психофізичної реакції у пси­хічно хворих. Розпочавши спостереження і дослідження, А.Ігнатов дійшов висновку про необхідність визначення аналогічних показників у здорових людей (таких статистичних даних у Росії на той час ще не було). Автор хотів використати ці результати як нормативні дані, як точку відліку під час аналізу результатів дослідження хворих. Досліди прово­дилися в клініці Ковалевського за допомогою хроноскопа Гіппа. У про­цесі роботи Ігнатов спробував проаналізувати вплив на психофізичні реакції деяких соціально-демографічних чинників. Одним з них була національна приналежність досліджуваних. А.Ігнатов обрав дві групи молодих освічених людей — росіян та євреїв — і провів перше експери­ментальне етнопсихологічне дослідження, детально визначивши, описав­ши та проаналізувавши його результати: тривалість простої та складної психофізичної реакції в цих групах, особливості випробувань на про­дуктивну асоціацію, специфіку внутрішньої асоціації уявлень тощо. Ре­зультати цієї роботи було опубліковано в 1890 році; і значення цього першого експериментального етнопсихологічного досліду треба оціни­ти по достоїнству.

Проблема, що зацікавила іншого учня П.Ковалевського — М. Країнського, і сьогодні майже не розроблена у вітчизняній науці — це різно­манітні аспекти етнопсихіатрії. У 1900 році М.Країнський опублікував велику працю, в якій показав, як на єдиному фундаменті — сомнам­булізмі — у різних народів виникають і розвиваються різні захворюван­ня: біснуватість і навіженість в Росії, епідемії одержимості в Західній Європі; в той час, як зазначає автор, у Малоросії випадки аналогічної хвороби взагалі дуже рідкісні, а на півдні України фактично не відомі. У своїй праці автор доводив, що клінічна картина і трактування цих за­хворювань у народі, як і ставлення до таких хворих, цілком залежать від відмінностей у побуті, культурі й світогляді різних етносів.

Зовсім в іншому напрямку працював сам П.Ковалевський. На початку XX століття він опублікував серію праць, присвячених різним проблемам етнопсихології. Як і його однодумець — київський професор медицини І.Сікорський, Ковалевський вважав, що основною ознакою нації є єдність походження. Зважаючи на те, що росіяни, українці та білоруси походять з одного слов'янського кореня, а «основні національні ознаки ... зберіга­ються спадково», вчений відстоював положення про те, що всі ці етнічні групи становлять єдину націю. Хоч руська нація — це єдина нація, котра народилася «від єдиного слов'янського кореня, що має в основі свого роду єдиних предків — скіфів і сарматів», однак великороси і малороси водно­час не позбавлені деяких особливостей характеру, зумовлених «домішками різної крові» (фінської у великоросів, тюркської у малоросів), що вливалася в їхні судини впродовж історії. За П.Ковалевським, «приплив фінської к рові у великоросів не пішов їм особливо на користь, тоді як приплив крові азіатських хижаків у малоросів значною мірою мав розпалити та енергетизувати спокійний і мирний дух слов'янської нації».

Своєрідність національної психології, на думку вченого, визначаєть­ся насамперед специфікою емоційно-вольової сфери. П.Ковалевський стверджував, що «розумові якості нації під впливом виховання можуть змінюватися, риси характеру незмінні». Основною ознакою загальноруського національного характеру дослідник вважав доброту, яка, з погляду Ковалевського, є «виявом особливостей складу та співвідношень їхніх (росіян) нервових елементів», прямоту та слабкість волі. Автор послідовно й детально змальовує особливості загальноруської психології, Національної самосвідомості, підкреслюючи, по можливості, своєрідність уподобань, вдачі та поведінки у малоросів.

У праці «Історія Росії з національної точки зору» П.Ковалевський дає більш розгорнуту характеристику психології малоросів. Вони, з погляду автора, розумні, легко навчаються, мають багату фантазію, однак ліниві й неквапливі. Можуть бути хитрими і потайними. Вони гостинні, наполегливі до впертості, здатні до гумору, прямі, чесні, релігійні. Саме ця гілка зберегла, за Ковалевським, найтиповіші риси слов'янського характеру та зовнішнього вигляду.

П.Ковалевський у своїх працях намагався визначити зміст різних етнопсихологічних категорій, виявити їхню структуру, механізми формування. На жаль, у його працях, як і в працях більшості медиків і біологів і и і часів, нерідко простежуються суто біологізаторські риси, нехтування відмінностями, що існують між спільнотами тварин і суспільством, між законами, що діють на рівні індивідуальної психіки та суспільною психологією, намагання безпосередньо зіставити психічні феномени і анатомо-фізіологічні характеристики.

Багато дослідників XIX сторіччя намагалися пов'язати особливості н народного характеру з найпоширенішим серед населення типом темпераменту. Зазвичай, такі спроби здійснювалися в суто теоретичному аспекті, однак іноді дослідники намагалися поєднати свої теоретичні міркування та уявлення щодо конкретного народу. У 70-х роках минулого століття таку спробу стосовно українців зробив С.Подолинський — відомий вчений, лікар, громадський діяч, засновник вітчизняної соціальної етногігієни.

Учений вважав, що певні види нервової системи або темпераменту трапляються серед будь-якого досліджуваного етносу частіше, ніж се­ред інших. У своїй праці «Життя і здоров'я людей на Україні», виданій 1878 року в Женеві, С.Подолинський писав:

«У кожнім народі можна знайти таку натуру, котра в нього зустрічається частіше, ніж у інших. У нас на Україні більше людей нервової натури, ніж у великоросів і в більшості інших народів».

Який зміст вкладав дослідник у це поняття? С.Подолинський користу­вався традиційною класифікацією темпераментів, «натур», за його термінологією. Він вирізняв чотири типи натур: кров'яну (сангвінічну), лімфатичну (водяну), нервову та жовчну. Оскільки автор був медиком за освітою й фахом, він не лише приділяв увагу особливостям поведінки та характеру, а й оцінював імовірність захворювання різними хворобами.

Так, представників кров'яної натури вчений змальовував як повнок­ровних, з червоним обличчям, міцних, таких, що менше інших хворіють, з живим, палким, але перемінливим характером. Дослідник вважав, що цей тип частіше зустрічається у представників середніх та північних ши­рот, у тому числі французів, росіян і поляків.

Ті, в кого лімфатична натура, мають, за С.Подолинським, світлі очі й волосся, бліді шкіру та слизову оболонку, тіло гладке, але не міцне, м'я­ке й обвисле. Вони схильні хворіти на золотуху та недокрів'я. їхній ха­рактер не дуже жвавий і сил у них замало, але в гарних умовах життя вони можуть зробити багато, насамперед, якщо робота спокійна, науко­ва. Такий тип темпераменту поширений серед німців, англійців та ін.

Представники нервової натури — худі й не дуже міцні. Обличчя ви­разне і неспокійне. «Розум і характер дуже жваві й палкі. Працюють нерівно... Найбільша схильність до болістей нервних». Саме цей тип на­тури, приписуваний автором Руссо, Івану Грозному, Шевченкові, Робесп'єру та іншим відомим особам, характерний для українців.

Представники жовчної натури схожі, за С.Подолинським, на поперед­ню групу, але мають більше сили, а головне — більше наполегливості в досяганні своєї мети, здатні працювати багато й довго. На думку автора, вони сумні й запальні. їм загрожують передусім хвороби системи трав­лення. Серед них трапляється найбільша кількість великих людей, але, як правило, не зі сфери науки. Це переважно політики і громадські діячі — Македонський, Петро Перший, Наполеон, Кромвель та ін. Цей тип пере­важає у представників південних широт — італійців, греків та ін.