2. Перша половина XIX століття — розквіт

ЕТНОПСИХОЛОГІЧНОЇ ТЕМАТИКИ НА СЛОБОЖАНЩИНІ

Перші десятиліття XIX століття — це початок нової епохи в житті /країни загалом і Харкова зокрема. Саме Слобожанщина в цей час стає їй п і ром культурного та наукового життя України. В.Жмир в «Історії і і топлення української свідомості» зазначає, що саме в Харкові на початку XIX століття був започаткований «новий могутній поштовх в процесі розбудови національної свідомості», саме звідси «хвиля українського відродження покотилася на захід і в середині 40-х років досягла Києва».

Чому саме на Харківщині міг зародитися і яскраво спалахнути імпульс народознавчої діяльності? Цьому сприяло декілька чинників. Так, дав­но вже стало аксіомою, що змістовне наповнення поняття «ми» можливе тільки в порівнянні з «вони». У даному контексті це означає, що саме в прикордонних регіонах, на межі існування різних етносів, об'єктивно більше можливостей для народознавчих і міжкультурних досліджень. Мабуть, саме тому на початку XIX століття, з одного боку, на Харків­щині, з іншого — на Львівщині («Руська трійця») з'являються перші на­укові народознавчі (в тому числі етнопсихологічні) розробки. Але умо­ви для розвитку етнологічних досліджень на Сході України були об'єктивно кращими: сприятливіші соціально-політичні умови, наявність сильних осередків культури (Харківський колегіум, Харківський універ­ситет, педагогічний інститут та інші освітні заклади), наявність власної поліграфічної бази і т.ін. сприяли тому, що саме на Харківщині пробу­дився інтерес до народознавчих питань, який було втілено в життя (вод­ночас деякі праці львів'ян, наприклад «Різні записки до слов'янської ет­нології» І.Вагілевича, так і не були надруковані й досі існують лише у вигляді рукописів).

Крім наявності сприятливих об'єктивних умов для пробудження етно­логічних інтересів, варто відзначити також роль деяких діячів того часу. Насамперед це стосується професора Г.Успенського, якого у 1808 році запросили викладати у Харківському університеті. Діяльність цього об­дарованого вченого стала своєрідним поштовхом до занять етнографією і етнопсихологією. Так, у 1809 році Г.Успенський виступив на урочис­тих зборах університету з промовою «Про те, що кожному народу в пер­шу чергу треба знати давнину та сучасність своєї Батьківщини, а не інших держав». Ідею, визначену в назві промови, дослідник втілив у своїй ве­ликій праці, присвяченій «зображенню характеру, звичаїв і установ» рідного народу.

Діяльність Г.Успенського сприяла підвищенню інтересу місцевих дос­лідників до етнопсихологічних проблем. У традиціях кінця XVIII сто­ліття він проявився в двох площинах: у спробах визначити риси націо­нального характеру українців і у формі теоретичних розробок деяких етнопсихологічних понять.

Яскравим представником першого напрямку є видатний громадсь­кий діяч, засновник Харківського університету М.Каразін. На відміну від «довільних портретів» кінця XVIII — початку XIX століть, М.Ка­разін започатковує на Харківщині більш складну форму етнопсихологі­чних характеристик — порівняльну. У своїх «Зауваженнях щодо Слобідсько-Української губернії» дослідник дає розгорнуту порівняльну характеристику українців і росіян, намагаючись аргументувати свої вис­новки. Погоджуючись з певним обрусінням слобожан у мовній сфері, автор водночас зазначає, що зближення росіян та українців «не поши­рюється на їхні характери». Наприклад, як вважає Каразін, «українець має більше здібностей до мистецтва, а великорос до ремесла». Своє суд­ження автор аргументує тим, що із слобожан виходить багато співаків, митців, музикантів, різьбарів, але не вистачає каменярів, теслярів та інших ремісників, яких доводиться запрошувати з Росії. Каразін вважав, що «українець щедріший, у нього більший потяг до знань». На доказ остан­нього положення автор наводить кількість учнів училищ Харківщини, яка «перевищує аналогічну кількість в будь-яких інших губерніях, за винятком Московської та Санкт-Петербурзької» і т. ін.

Етнопсихологічними розробками, побудованими на порівняльному принципі, займалися пізніше Г.Квітка-Основ'яненко, М.Костомаров та інші дослідники. Щодо Г.Квітки-Основ'яненка, варто зазначити, що на початку XIX століття виходить у світ низка прозових творів цього ви­датного харківського письменника, творів, овіяних любов'ю до україн­ського народу, де детально описано особливості його матеріальної та духовної культури; в 1841 році було опубліковано статтю під назвою «Українці», в якій автор безпосередньо намагається відтворити правди­вий образ-портрет українців, описати особливості їхньої психічної діяль­ності та характерології. Підкреслюючи визначну роль Квітки- Основ'яненка як народознавця, М.Сумцов пізніше напише:

«Квітка був одним з найвидатніших малоруських етнографів 30-40-х років. Вій не видавав своїх записів у вигляді «сирого» етнографічного матеріалу: у той час наукове значення цих записів не було усвідомлене і видання їх супроводжувалося великими труднощами. Ці труднощі Г. Квітка обходив, піддаючи свої етнографічні матеріали літературній обробці та випускаючи їх у вигляді романічної фабули».

Інший напрямок етнопсихологічних досліджень втілений у працях І.Воронова, І.Срезнєвського та А.Метлінського. На відміну від учених, які обмежувалися описами національного характеру (безпосередньо або и порівняльному плані), ці автори намагалися теоретично розробити деякі етнопсихологічні категорії.

Першу з праць цього циклу — статтю І.Воронова «О причинах разли-чий умственньїх и нравственньїх способностей» — було опубліковано в Харкові у 1817 році. Вона присвячена комплексному аналізу чинників, що впливають на відмінності в народних характерах. Автор пропонує всі чинники поділити на дві групи: фізичні (від яких, за Вороновим, залежать здібності та нахили народу) та моральні (вони впливають на навички та діяльність етносу). До першої групи дослідник відносить будову тіла, тем­перамент, клімат і спосіб харчування; до другої — виховання, релігію, си-і і ему правління. Дослідник ретельно розглядає всі чинники, всебічно їх аналізує. Звичайно, деякі погляди та міркування автора тепер здаються примітивними, обмеженими, хибними, але загалом, зважаючи на час, коли цю працю було написано, вона вражає логічністю, послідовністю і голов­не — комплексністю підходу до такого складного питання.

Початок 40-х років XIX століття на Слобожанщині пов'язаний з ви­голошенням принципово нових етнопсихологічних ідей у працях М.Кос­томарова та К.Сементовського. Випускник Харківського університету М.Костомаров під впливом друзів-однодумців і насамперед І.Срезнєвського, якого він вважав своїм учителем, у 1843 році захищає в Харкові дисертаційну роботу «Про історичне значення російської народної пое­зії». У ній він висловлює ідею дослідження характеру народу не безпосе­редньо, а опосередковано, і намагається втілити її в життя, вивчаючи продукти його діяльності, творчості, а насамперед — народні пісні. «Для пізнання народного характеру треба діяти так, як з людиною, яку ба­жаєш дослідити: треба шукати таких джерел, у яких би народ проявляв себе позасвідомо...» Саме пісні можуть розглядатися «як пам'ятники по­глядів народу самого на себе та на все, що його оточує... На цьому ба­зується те, що ми називаємо характером, особливий погляд на речі, який має як кожна людина, так і кожен народ». Цікаво, що аналогічні думки тоді висловив і К.Сементовський, але на відміну від М.Костомарова він пропонував для пізнання народного характеру вивчати не пісні, а віру­вання та обряди.

Розпочинаючи реалізовувати свої ідеї, М.Костомаров виокремив три основних сфери світогляду народу: духовну, історичну і суспільну. Пер­ша сфера — це ставлення народу до бога та природи; друга — погляди народу на своє минуле, свою історію і, нарешті, третя — погляди народу на особливості суспільних відносин у різні епохи, виокремлення ним тих соціальних груп, які уособлюють найтиповіші риси народного характе­ру. Наприклад, стосовно суспільної сфери: вивчаючи українські народні пісні, М.Костомаров дійшов висновку, що в різні історичні епохи різні суспільні групи були символами українського національного характе­ру. Образ козака — символ воїна, захисника, рицаря з відповідними ха­рактерологічними рисами — з часом поступається образові чумака, який символізує перехід від козака до селянина («за своїми заняттями він му­жик, за духом і характером — козак»), а той, в свою чергу, згодом втра­чає залишки войовничості й трансформується в образ селянина, в якому «лише в період парубоцтва можна розгледіти колишню відвагу, ак­тивність, честолюбство, характерні для першого образу».

Отже, вже в 40-х роках минулого століття М.Костомаров не тільки виголосив, але й реалізував в конкретному дослідженні ідею вивчення ха­рактеру народу, досліджуючи продукти його діяльності. «Дорогоцінним дарунком для літераторів і вчених» назвав його працю І.Срезнєвський.