8.3. Західна і східна моделі психоаналізу

У своїй «Апаtomy Sndepenence» (1982) Такео Dоі змальовує емоцій­ну залежність — амае — яка, з його погляду, відіграє визначальну роль у формуванні особистості у японців. У випадку матріархату, коли бать­кові відводиться лише незначна роль, саме взаємовідносини «дитина-мати» визначають психологічний розвиток особи та її відносини із сус­пільством. Тоді як західна психоаналітична традиція наголошує на «кастраційній» ролі батька та його втручанні у відносини між матір'ю та дитиною (які у протилежному випадку були б герметично закрити­ми), японська психіатрія виходить з визнання діади «дитина-мати», опи­саної першим японським психіатром Косавою як «комплекс Аjаsе» (у буддійській міфології ім'я царя, який хотів убити свою матір).

Лікар Косава, застосувавши до своїх пацієнтів психоаналітичний метод вільних асоціацій, зрозумів, що в них немає тих проявів «комплек­су Едіпа», про які писав 3.Фрейд. Те, що він спостерігав, швидше було комплексом Аjаsе — «почуття своєї провини перед матір'ю та залежності від неї, що виникають після того, як вона вибачила вас, незважаючи на ваші спроби вбити її, щоб задовольнити свої агресивні бажання».

Архетипові відносини, що включають «амае», існують між матір'ю і дитиною, чоловіком і жінкою, вчителем і учнем, лікарем і пацієнтом.

У всіх цих випадках питання про рівність ніколи не ставиться, на думку прихильників цього вчення. Взаємовідносини завжди асиметричні, а це означає, що вони базуються на повазі, а натомість дають впевненість або певний статус у системі взаємовідносин. Дитина, а пізніше і дорос­лий шукають в «амае» не незалежності індивіда, на що орієнтує західна культура, а відносин ідеальної залежності, які мають допомогти їм зас­лужити ласку та поблажливість матері, а потім і колективу.

«Дитина звичайно відчуває «амае» до своєї матері, коли вона почи­нає розуміти, що вона може віддалитися від неї», — зазначає Dоі. Ос­кільки це почуття вказує як на потребу в присутності матері, так і на небажаність розлучення з нею, то воно супроводжує людину впродовж усього життя, але, зрозуміло, лише в тій культурі, яка розглядає роль і вагомість індивіда тільки через його відносини з іншими людьми. «Аjаsе» — це прагнення відновити втрачену єдність з матір'ю через знайом­ство й спілкування з іншими людьми.

«Треба забити кожен цвях, що стирчить» — проголошує одна з японсь­ких приказок. Ця метафора характерна для японського підходу до вихо­вання. Особистість розглядається лише в контексті. За свідченням уче­них, японська мова, навіть із суто граматичної точки зору, дає змогу зробити вибір з кількох типів «Я». Обраний тип залежить від індивіда або індивідів, з якими спілкуєшся зараз. Людині доводиться постійно модифікувати свою особистість. Психо-гімнастика, яку практикують у Японії, доводить, що японець швидше розглядає себе не як цілісну осо­бистість, а як індивіда, здатного постійно пристосову-ватися до оточую­чого середовища. Японці визнають і навіть підкреслюють невизначеність свого «Я», вибір якого завжди обумовлений ситуацією.

Японські психіатри вважають, що їхні пацієнти страждають не від особистісних проблем, а передусім від проблем, що виникають у їхніх взаємовідносинах з групою. Це дві основні проблеми, фактично два крайніх протилежних полюси, що можуть порушувати необхідний ба­ланс у взаємовідносинах особи й колективу. Перша з них зумовлена над­мірною відмовою від розвитку своєї індивідуальності задля кращого злит­тя з групою, друга — повним протиставленням себе колективу при самоствердженні.

Група відіграє головну роль, бо обумовлює поведінку. Але про яку групу йдеться? По-перше, це коло осіб, дуже близьких індивіду, з яки­ми не треба стримуватися або обмежувати себе, бо вони завжди будуть прихильно ставитися до нього. Це — світ «амае». По-друге, це коло друзів і колег, які здатні на компроміс і прагнуть гармонійних відно­син. У цьому колі потрібне певне самообмеження, що допомагає індиві­дам краще усвідомити своє положення серед інших груп. Це — світ шани, обов'язків і поваги, взаємної прихильності та відданості, в яко­му емоційна взаємодія має досягти певної рівноваги і може виникнути відчуття розуміння, що нагадує «амае» першого кола. По-третє, най-віддаленіше коло — це коло «інших» людей, перед якими індивід не має жодних обов'язків, не відчуває жодних почуттів, а отже, від яких нічого не чекає. Ні їхня присутність, ні те, що вони думають чи як див­ляться на індивіда, не мають жодного значення. Ці концентричні кола рідко перекриваються.

Японські психіатри вважають, що людей, які звертаються до психоте­рапевта, цікавлять не глибинні причини їхніх неврозів, а лише допомога в позбавленні від симптомів. На їхню думку, останнє зайвий раз дово­дить, як люди ставляться до себе: вони дивляться на себе не як на окрему самостійну особистість, а як на членів свого найближчого оточення, для яких відсутність симптомів означає відсутність хвороби.

У книзі «Хризантема та меч» (1946) американський етиопсихолог Рут Бенедікт вказала на відмінність між іудейсько-християнською та японською культурами. Перша базується на почутті вини, друга — на почутті сорому. На думку дослідниці, по­чуття вини породжується при звертанні до певної системи моральних цінностей, тобто боротьбою між Добром і Злом, поняттями, що існують самі по собі. З іншого боку, почуття сорому виникає від того, як на вас реагують інші люди. В останньому випадку саме група диктує особис­тості її поведінку.

Цікавою є паралель між колективом, який індивіду соромно розча­рувати, тим більше — бути вигнаним з нього, і матір'ю. Соціолог Чиє Накане писав, що японська мати, караючи свою дитину, дає їй зрозумі­ти в символічній формі, що вона більше не член родини, бо не підко­ряється сімейним правилам, тому її виганяють з дому. У такій самій си­туації західні батьки як покарання за надмірну незалежність швидше залишать дитину під замком удома.

Зважаючи на те, що кінцева мета психоаналізу — це процес індивіду-ації, стає зрозумілим, чому західна модель психоаналізу не здобула по­пулярності в Японії. Тооро Такахасі, психіатр японського Національно­го науково-дослідного інституту психічного здоров'я, відмічав, що в японському суспільстві психоаналітику, як і пацієнту, не вистачає рішу­чості досягти особистішої незалежності. Лікування методом психоана­лізу допомагає пацієнтові звільнитися від його первинної залежності, що суперечить уявленням про ідеальні принципи побудови людських сто­сунків у Японії. Тому психоаналіз не став звичною рисою японського життя і тепер усе ще погано сприймається цією культурою.