8. Вплив культури на способи лікування

ПСИХІЧНО ХВОРИХ

8.1. Засоби лікування в народній медицині

У науковій літературі останнім часом прийнято описувати розмаїття лікувальних і профілактичних засобів широко використовуючи епітети типу «магічні» або «ірраціональні». Як правило, це не видається див­ним, бо дійсно більшість засобів, до яких вдавалися наші предки (а поде­куди це спостерігається й зараз), щоб не допустити хвороби чи якомога швидше позбутися її, викликають щонайменше подив з позицій сього­дення. Але ця система засобів перестає здаватися ірраціональною, якщо поглянути на неї очами наших пращурів.

Дійсно, на відміну від сьогоднішніх поглядів на етнологію та патоге­нез, в уявленнях членів традиційних суспільств причини хвороб завжди персоніфіковані: вони постають для них у вигляді людини (як, скажімо образ холери в Україні), або тварини чи якихось інших видимих або неви­димих істот. Якщо дотримуватися такого погляду, то цілком зрозумілою й логічною буде система профілактичних і лікувальних заходів, відома нам з етнографічної літератури. Дійсно, якщо якісь істоти спричинюють ті чи інші хвороби, то очевидно, що й поводитися з ними треба в належ­ний спосіб. Це означає, що найпершими профілактичними заходами мають бути будь-які засоби, що перешкоджатимуть наближенню цих істот до житла людей, тим більше — надходженню їх до організму. Наші пращури захищалися від ворогів чи диких звірів, будуючи паркани та інші різноманітні перешкоди на підступах до осель, так само вони нама­галися захистити себе від збудників хвороб. Щоправда, з часом ці най­простіші захисно-профілактичні дії трансформовувалися, набуваючи символічних обрядових, а пізніше — вербальних форм (див. главу «Теоритичні підходи до вивчення етнопсихологічних особливостей» п. 6.2).

Крім згаданого профілактичного заходу — створення різноманітних перешкод для наближення хвороби-істоти до людини, існували й інші захисні заходи, наприклад створення умов, за яких хворобам буде важ­ко, неприємно або неможливо існувати в організмі людини. Ці умови можуть бути різними: неприйнятний для їхнього життя температурний режим — низька (купання в ополонках, розтирання льодом і т.п., тобто те, що ми зараз називаємо загартовуючими процедурами), або навпаки, надто висока (стрибання через вогнище, паріння в лазні тощо) темпера­тура; сильний неприємний запах (розвішування цибулі у хаті, підкла­дання часнику в колиску і т.п.); дієта, пост; достатня кількість кисню (обкурювання) та інші подібні процедури, які пізніше — з введенням хрис­тиянства — могли видозмінюватися або трактуватися інакше. Деякі з них, незалежно від їхньої первинної основи, містили раціональне зерно, тому використовуються й сьогодні, інші — позбавлені здорового глузду в контексті сучасних уявлень — сприймаються як щось ірраціональне.

Наведені процедури використовувалися в давнину не лише з профі­лактичною, але й з лікувальною метою. В останньому випадку їх могло бути набагато більше. Так, якщо хвороба-істота вже перебувала в ор­ганізмі, її треба було вигнати звідти, створивши нестерпні для неї умови. До вже згаданих заходів долучалися й принципово нові. Так, різні наро­ди безпосередньо фізично втручалися в життя хвороб: їх били й шмага­ли, аби вони покинули людський організм (наприклад, у Верховинсько­му районі на Гуцульщині психічно хворих шмагали осиковими різками майже до втрати свідомості. Такий метод відомий і в росіян: важко хво­рих з високою температурою та маренням били вересом по ногах; луна­тиків, вивівши вранці до схід сонця надвір, шмагали віниками). Цілком імовірно, що улюблене й сьогодні шмагання березовими чи дубовими віниками в лазні — це все той же пережиток загального вірування в мож­ливість у такий спосіб вигнати персоніфіковану хворобу з організму.

Аналогічну мету ставили й тоді, коли використовували такий метод «лікування», як «загризання». Він полягав у тому, що болюче місце ку­сали зубами. Звичайно, ніхто не думав про те, що, як і у попередньому випадку, в цьому є певне раціональне зерно, яке полягало, зрозуміло, не в залякуванні збудників хвороби чи нечистого, а в тому, що це був своє­рідний масаж, який розширює судини й поліпшує кровообіг, сприяючи виліковуванню від певних захворювань. Аналогічне значення мали й такі методи, як «видавлювання», «висисання» та «злизування». «Висисання» практикувалося в народній педіатрії для лікування уроків. На Батьківщині матір «злизувала» у своєї дитини переляк: «Як слина ісходе, так щоб і він розходився».

Мабуть, похідним від зазначених методів було імітування усіх згада­них варіантів дії. Метою його було залякування хвороби, що сидить в організмі. В цьому випадку реального фізичного доторкування не було (або воно здійснювалося тільки в символічній формі), але в словах, що його супроводжували, містився натяк на те, які будуть негативні наслідки, якщо хвороба не схаменеться і не піде геть. Так, у росіян і білорусів існу­вав специфічний обряд лікування радикуліту — «рубання утину» («утин» — назва цієї недуги). Хворого клали на порозі та злегка вдаря­ли чи робили вигляд що вдаряють сокирою по спині. Хтось з вулиці пи­тав: «Що рубаєш?» «Утин», — відповідали. Радили: «Рубай сильніше, щоб більше не було». Вважалося, що хвороба злякається й попустить хворого. Аналогічно на Закарпатті імітували «загризання»: наближали губи до болючого місця та робили рух, схожий на укус, примовляючи: «Гам, зім тя, днесь тя віжу, а завтра та не посліжу від днешнього днека то твого віка». Процедуру повторювали 3-9 разів. Крім вербалізованих, застосовувалися й простіші засоби «залякування» хвороби: біля вуха хво­рого раптово лунав постріл з гвинтівки, його раптово обливали холод­ною водою і т.ін., але сутність їх була тією самою.

Коли люди намагаються уникнути з кимось зустрічі або випровади­ти небажаного гостя, вони можуть вдаватися не тільки до реальної фізич­ної дії чи іншого втручання, не тільки до залякування чи створення не­стерпних умов існування. Наприклад, можна спробувати цю істоту перехитрити, обдурити, аналог чого ясно простежується і у випадку з персоніфікованою хворобою. Так, на східнослов'янській території зафік­совано такий «профілактичний захід», як спроба обдурити хворобу, захо­вавшись від неї. Щільно закривши віконниці та зачинивши на замок двері, на них вішали табличку з написом: «Нема нікого вдома» або іменну «Нема вдома раби божої Наталії». Ховаючись від пропасниці, йшли в нетоплену лазню, лягали на полицю й удавали із себе померлого. Віри­ли, що, якщо одурення вдасться, хвороба піде геть і всі будуть здорові.

Крім того, хворобу можна було просто попросити чи спробувати догодити їй, аби вона не приходила (профілактика) або, якщо вона вже є, то пішла геть (лікування). Обидва ці варіанти добре відомі в народній медицині. Так, обряд спалювання «бишихи» супроводжувався словами-вмовляннями: «Бишихо-матінко, бишихо-квіточко, я тебе прошу, я тебе молю, тут тобі не панувати». «Переполоте, ясний паничу...» — зверта­лися, замовляючи переполох на Вінничині і т. ін.

Хворобу також можна було не тільки просити-молити, а й спробувати домовитися з нею на якихось взаємовигідних засадах, щось запропону­вавши їй, аби вона не спричинювала захворювання. Так, під час лікуван­ня пропасниці практикували такий спосіб: з 12 різних дерев брали кору, замішували її з мукою й пекли 12 пиріжків (згадаймо, що погляд на маля­рію як на міфічну істоту був дуже живучим у народі й у давньоруському іконописі до кінця XVII сторіччя поширеним сюжетом було зображення 12 сестер-лихоманок). Пиріжки розкидали на перехресті доріг, примовля­ючи: «Дванадцять сестер, беріть усі по пиріжку і не ходіть до хворого».

Можна спробувати домовитися не тільки безпосередньо із збудника­ми хвороб, а й з іншими силами, у яких, знову ж таки на якихось взаємо­вигідних умовах, попросити захисту чи порятунку від хвороби. Так, сліди давніх поклонінь силам природи дійшли до початку XX століття у зафік­сованому в росіян звичаї — відносити оброк лісовому з проханням обе­регти від «огневиць» (один із видів пропасниці).

З хворобою намагалися домовитися по-доброму, запропонувавши їй достойну заміну. Варіанти заміни могли бути різними: вороги роди­ни (у Володимирській губернії хворого клали на сіно, яке потім пере­кидали у двір того, кому хотіли передати хворобу), тварини (хвору дитину купали разом з кішкою чи собакою, вмовляючи хворобу перей­ти на них; іноді обмежувалися тим, що воду, в якій купали хвору дити­ну, виливали на тварин), а також діти інших класів і верств населення (білоруський варіант):

Ідіть ви, крикси, купатіса, на очеретінки

чеплятіса — там будут панскіс дсті купатіса

на ніх будут усе крікси чеплятіса,

а стому дітяті треба спаті,

гуляті, тілу прібуваті.

Замісником могла бути й не реальна істота. Так, у казахській народній медицині застосовувався такий метод лікування «кошіру»: на постіль хворого накладали якихось речей так, щоб вони нагадували ззовні людсь­ку фігуру, накривали їх одягом хворого й вірили в те, що хвороба може перейти на цей об'єкт і покинути людину.

Близьким за суттю до згаданого способу було намагання не допусти­ти захворювання, а то й вилікувати його, відвернувши увагу хвороби та перевівши її на щось інше. Відмінність полягала лише в тому, що увагу збудника хвороб переводили не на іншу істоту, яка має захворіти, а на якісь цікаві предмети, якими хвороба має «захопитися» й «забути» про хворого. Так, для лікування «полуношниці» в колиску немовляті клали іграшку: дівчинці — прядку, хлопчикові — лук, примовляючи:

«Вот тебе, полуношница-щебетунья, дело и работа, а ребенка не шевели ни во дни, ни с ночи, ни в какие часы».