7.2. Вплив культури на формування психопатичної особистості

У племені адангбе (Гана) викликає зацікавленість обряд повноліття у дівчат. Ритуал триває декілька тижнів, а то й місяців. Якщо до обряду або під час нього дівчина стає вагітною і народжує дитину, то остання на все життя залишається знехтуваною і фактично виключеною з життя племені. Така дитина («пла-бі») не бере участі в ритуалах свого народу і саме через це визнається співвітчизниками хворою. її поведінка, як заз­начають дослідники, є своєрідним еталоном психічної хвороби. Афек­тивні коливання, невпевненість у собі, підозрілість, самотність, немоти­вована агресивність — ось риси таких дітей. Причому кожна з них визначається тими мікросоціальними умовами, в які поставлена «пла-бі» старим «гріхом» своєї матері. Саме формування комплексу певних характерологічних особливостей у дитинстві ще раз підтверджує значен­ня традиційної культури у формуванні психопатій.

Труднощі з диференціальною діагностикою психопатій і з аналізом преморбідної особистості пов'язані в Гані не тільки з традиційною куль­турою, але й із соціально-економічною структурою суспільства. Річ у тім, що у дитини в Гані взагалі різко обмежені можливості емоційних кон­тактів: батько й мати живуть у різних місцях у шлюбі, тобто традицій­ною є «асиметрична» родина, в якій з батька знято всі зобов'язання щодо виховання дитини, окрім піклування про її матеріальний стан. Зрозумі­ло, це також певною мірою впливає на специфіку формування особис­тості.

Іншим фактором, що певною мірою позначається на формуванні осо­бистості в африканських дітей, є недостатнє харчування, дефіцит білків. Наслідками білкового голодування і аліментарної дистрофії у дітей є гра­нична розумова відсталість у важких випадках і невротичні розлади — в субклінічних.

7.3. Транскультурні дослідження алклголізму та наркоманії

Історичні джерела, археологічні та етнографічні матеріали свідчать про те, що наркотичні засоби і алкогольні напої широко використову­валися всіма народами світу з давніх часів, відіграючи важливу роль у міфології та обрядовості, а також у семіотичній системі відповідних тра­дицій і звичаїв деяких культур. Що ж до медичних аспектів наркоти­зації, то ефект знеболювання після прийняття наркотика був, імовірно, відкритий ще в глибоку давнину. А.Бородатова (1984) датує цей час епо­хою мезоліту, коли вже було відомо поховання з трепанованими черепа­ми. На користь цього припущення свідчать знахідки так званих нарко­тичних клізм у похованнях з трепанованими черепами в Перу.

Найбільш глибоко й різнобічно етнопсихіатричні (етнонаркологічні) аспекти алкоголізму розкрито в монографії Ю.Лисицина та П.Сидоро­ва «Алкоголізм» (1990). У ній автори стверджують, що одними з найбільш ранніх знахідок, що розкривають особливості наркотизації і алкоголі­зації, є знахідки у майя та ацтеків. У етнографічній літературі наведено описи ритуалів, під час яких використовувалися ті чи інші наркотики або спиртні напої. Так, найсильнішим наркотиком у ацтеків вважався гриб теонанакаталь («м'ясо богів»). Його вживали під час певних об­рядів усі члени ацтекського суспільства. Наприклад, під час церемонії коронації правителів усі запрошені на свято вночі при світлі смолоскипів, наївшись сирих священних грибів з медом, ставали «збудженими і задо­воленими», «співали й танцювали, втративши розум». У видіннях їм роз­кривалося майбутнє, вчувалися божі прозріння, «диявол говорив з ними» і т. ін. Крім цього свята, ацтекська верхівка збиралася також на щорічну «грибну церемонію» — «свято прозрінь».

Серед учених-етнографів побутує думка, що використання сильних наркотиків-галюциногенів, на відміну від загальнодоступних алкоголь­них напоїв, завжди було пов'язане з низкою суттєвих обмежень для не посвячених у таїнства жреців. До того ж, крім культових заборон, обме­ження прийому наркотиків і алкогольних засобів було пов'язано з необ­хідністю збереження соціальної дисципліни. Прийом будь-яких психо­тропних засобів, крім тих ситуацій, коли він був обов'язковий, не заборонявся доти, доки він не загрожував нормальному функціонуван­ню суспільства — землеробським роботам, військовій дисципліні тощо. З іншого боку, обов'язкове загальне алкогольне сп'яніння чи масова нар­котизація під час певних церемоній обґрунтовувалися, за А.Бородато-вою, необхідністю нервової релаксації.

І тепер у віддалених гірських селищах Мексики й Гватемали місцеві шамани, цілителі й чаклуни вважають наркотики та алкоголь необхід­ним засобом для зв'язку зі світом надприродних сил і широко викорис­товують їх у різних ритуалах. Популярність рослинних наркотичних за­собів (кактуса «пейотль», насіння деяких видів в'юнів, деяких різновидів грибів) настільки велика, що незважаючи на заборону католицької церк­ви, їх продовжують зараз вживати як у давніх обрядах, так і в синкретич­них християнсько-язичницьких ритуалах на честь діви Марії та святих апостолів. Гриби-галюциногени продаються на всіх базарах, а нерідко й на лотках біля католицьких храмів.

Треба особливо підкреслити, що основним способом прийому нар­котиків у ацтеків і майя було ректальне введення настоянки з них за до­помогою клізм. Серед малих народностей Крайньої Півночі цей спосіб також був основним, що, на думку вчених, може пояснити підвищену злоякісність і прогредієнтність алкоголізму у них, як і в усіх інших на­родів, у яких історично не сформувалася ефективна етанолоокислювальна система.

У сучасному світі існує велике розмаїття алкогольних напоїв, які відрізняються процентним вмістом спирту, особливостями вихідної си­ровини та технологією приготування. Вид напою, що традиційно прева­лює в певній культурі, значною мірою визначає характер сп'яніння і по­ведінки при інтоксикації, а в разі зловживання — час виникнення основних клінічних ознак алкоголізму, протікання й особливості сома­тичних й неврологічних ускладнень.

У північних країнах традиційно частіше вживають спирт, горілку, віскі, ром та інші міцні напої, вироблені із зернових культур, а також коньяк, отриманий з виноградного спирту з добавкою алкалоїдів дуба.

У південних країнах вживають переважно виноградне вино. Винний ал­коголізм вивчався в основному в Італії, Франції, Іспанії та Португалії, а в СРСР — переважно в Грузії та Молдавії. У країнах Центральної Євро­пи дуже популярним є пиво. Зростання його вживання останнім часом пов'язане, на думку деяких дослідників, з індустріалізацією та урбаніза­цією (вважають, що пиво є засобом для полегшення й розширення по­всякденних соціальних контактів).

Крім алкогольних напоїв етнічну специфіку алкоголізації зумовлю­ють ще деякі чинники. Чільне місце серед них посідає традиційне, закріп­лене в культурі ставлення до алкоголю й традиції, пов'язані з його вжи­ванням. Так, повсякденне вживання вина характерне для Франції, Італії, Іспанії, Аргентини, Бразилії, Чилі та деяких інших країн. Легка форма сп'яніння не вважається, зокрема у французів, ганебною. Навпаки, у євреїв споживання алкоголю мало суто обрядовий характер, а тому пи­яцтво, як таке, виключалося. У дослідженнях з цього питання зазначаєть­ся, що іудаїзм розглядає вино як божий дар і тому його не можна вжива­ти поза ритуальними днями чи обрядами.

Деякі дослідники пов'язують поширеність пияцтва у деяких народів з існуючими в суспільстві традиційними сімейними стосунками. Так, ана­лізуючи причини пияцтва у негрів, J.Rolbuk та R.Jоhsоn встановили, що більшість із досліджених негрів-алкоголіків виховувалися в атмосфері суворості, створеній завдяки жорсткій позиції владолюбних батьків. Дослідники вважають, що головним чинником, який зумовив їхнє пияц­тво, був внутрішній протест проти батьківського впливу та утисків, що трансформувався в почуття ворожості до оточуючих людей. Останнє виразно проявлялося в їхній агресивності у стані сп'яніння.

На початку XX століття робилися спроби пов'язати алкоголізм з ра­совими або національними психічними чи характерологічними особли­востями. Так, стверджувалося, що романські народи (французи, іспанці, італійці) схильні до помірного, але регулярного вживання алкоголю, тоді як для слов'ян ніби-то характерне періодичне, однак у більших обсягах вживання спиртних напоїв. Та більшість сучасних дослідників схиляються до думки про те, що правильне розуміння етнічних відмінностей у вжи­ванні алкоголю можливе тільки на основі аналізу не вузьконаціональних, а традиційних культурних і соціальних факторів.

Останніми роками при вивченні поширеності серед населення пияцтва та алкоголізму значна увага приділяється ролі соціальних і традиційно-культуральних факторів. При цьому зазначається, що оскільки найбіль­ша стабільність традиційного способу життя властива сільському насе­ленню, то й вивчення етнонаціональних традицій щодо вживання спиртних напоїв найвиразніше простежуватиметься під час дослідження сільської популяції.

М.Хотиняну (1981) провів порівняльний аналіз поширеності пияцт­ва та алкоголізму серед репрезентативних вибірок мешканців села однієї з прибалтійських і однієї із середньоазіатських республік. Як виявилося, у дослідженого сільського населення середньоазіатської республіки, зай­нятого на сільськогосподарських роботах, спостерігається досить жорст­ке дотримання традиційного національного способу життя та немає осіб з ознаками побутового пияцтва, тим більше — хронічного алкоголізму. Серед сільського населення прибалтійських республік дотримання тра­диційного національного способу життя також констатовано в усіх дос­ліджених, однак у 13,2% виявлено ознаки побутового пияцтва, а у 5,5% — хронічного алкоголізму.

Отримані результати можна пояснити, зокрема, тим, що серед ос­танніх контингентів додержання національно-традиційного способу життя мало суто формальний зовнішній характер. Однак це не єдина причина. У формуванні та закріпленні антиалкогольних традицій та ус­тановою на тверезий спосіб життя велику роль відіграє ставлення до спир­тного ще тільки обстежених, але й їхнього найближчого оточення. Так, за даними М.Хотиняну, в прибалтійських республіках дотримання нацюнально-традиційного способу життя оточенням обстежених осіб з різними формами споживання спиртних напоїв відмічено в середньому в 20% випадків, тоді як оточення обстежених у середньоазіатських рес­публіках дотримується неухильно національних традицій та норм у 60% випадків.

Отже, оцінюючи вплив національно-традиційних норм життя на фор­мування ставлення населення до спиртних напоїв, треба брати до уваги не тільки закріплені в них антиалкогольні тенденції, але й враховувати поширеність, стабільність і послідовність їх дотримання більшістю насе­лення певного регіону.

Поряд з традиційним способом життя і різними культурними чинни­ками суттєву роль у поясненні етнічної специфіки алкоголізації можуть відігравати генетично детерміновані особливості етанолоокислювальних системі. Встановлено, що особи різного етнічного походження виявляють різну вазомоторну чутливість до алкоголю, що проявляється, зок­рема, уу відмінностях у гіперемії обличчя з відчуттям приливання крові до нього, підвищенні температури-шкіри, що супроводжується іноді відчуттям дискомфорту, тощо. Так, реагування у вигляді виразної гіпе­ремії с обличчя виявилося досить поширеним як серед американських індійщів (80%), так і серед американців японського, китайського та ко­рейського походження (83%), тоді як серед осіб європейського поход­ження і аналогічну реакцію відмічено тільки в 5% випадків. Найразючіші відмітності в реакції на алкоголь спостерігаються між представниками монголоїдної та європеоїдної рас. Підсумовуючи нагромаджені в літе­ратурі факти, А.V.К.Сhаn (1986) показав, що реакція почервоніння об­личчя після прийому навіть невеликої дози алкоголю трапляється у 3-29% європейців і 47-82% представників східних народів. На невеликі дози алкоголю чоловіки східного походження реагують прискоренням серце­биття, зниженням діастолічного тиску, а також швидким почервонінням шкіри. У чоловіків європейського походження колір шкіри не змінював­ся, частота пульсу та систолічний тиск знижувались. Прилив крові до обличчя супроводжувався відчуттям сили, зняттям втоми. Виразної різниці серед цих двох груп досліджуваних у настрої після прийняття алкоголю виявлено не було.

Безумовно, потрібно бути дуже обережними в інтерпретації наведе­них даних у експертних ситуаціях, оскільки міжіндивідуальне розмаїття, навіть серед однорідних етнічних груп, може бути дуже великим. Учені вважають, що у людини в межах національних популяцій спостерігаєть­ся 85% генетичної різноманітності, а генетичні відмінності між різними націями в межах однієї раси і між різними расами становлять лише 7,5%, хоча окремі невеликі ізольовані народності, такі як американські індійці, баски, ескімоси, корінне населення Австралії та ін., як правило, найсиль-ніше відхиляються від середніх аллельних частот.