2. Універсальне та культуроспецифічне при

ВИЗНАЧЕННІ ПОНЯТЬ ПСИХІЧНОЇ НОРМИ ТА ПАТОЛОГІЇ

Питання про визначення поняття душевного здоров'я було поставле­не ще за давніх часів. Так, іще Демокріт намагався розв'язати цю про­блему. Він вживав поняття «евтюмія», що в перекладі означає «щасли­вий стан духу». Це внутрішня гармонія, спокій і рівновага, які спостерігаються тоді, коли людина добре знає саму себе, свої реальні потреби та можливості, і їм відповідає її реальна поведінка. Багато су­часних учених також розглядають душевне нездоров'я як дисгармонію. У своїх спробах дати більш чітке визначення понять психічної норми та патології вчені нерідко натрапляють на розмаїття і певну неузгодженість визначень у різних школах, напрямках, культурах, які дещо по-різному трактують як поняття норми, так і поняття хвороби.

Вітчизняні й зарубіжні дослідники, діяльність яких пов'язана з розла­дами психіки, неодноразово намагалися визначитися у змістові понять «норма» й «патологія». Спектр пропонованих дефініцій був надзвичай­но широким. Висловлювалася також думка щодо принципової немож­ливості дати визначення поняття «нормальна поведінка», чітко сформу­льованого, наприклад, у працях А.V.Fгаsег. Більшість із пропонованих підходів ретельно проаналізовані у фундаментальній монографії Б.Бра­туся «Аномалії особистості». Стисло їх можна окреслити так:

1) бути психічно нормальним означає бути «як усі» (статистичний підхід);

2) бути психічно нормальним означає бути пристосованим до ото­чуючого середовища (адаптаційний підхід);

3) бути психічно нормальним — не мати виразних патологічних симп­томів;

4) поняття психічної норми трактується через звернення до видат­них, прогресивних діячів людства та узагальнення їхніх особистісних рис (гуманістична психологія);

5) бути психічно нормальним і психічно хворим означатиме різні речі в різних культурах (культурно-релятивістичний підхід); те, що буде розглядатися як норма в одній культурі, в іншій вважатиметься патологією, й навпаки.

Одна із засновниць останнього підходу R.Веnеdiсt у своїй відомій праці «Раttеrns оf Сultuге» (1935) на прикладі індійців племен зун'ї та квакіутл показала, наскільки відрізняється шкала норми в різних куль­турних традиціях. Більше того, навіть у межах однієї культури в різні епохи уявлення щодо норми відмінні. Зупинимося на цьому докладніше.

Варіанти людської поведінки, що вважалися прийнятними, нормаль­ними чи навіть бажаними в одних культурах або в одні історичні епохи, можуть сприйматися як хвороба або викликати осуд у інших народів або в інші часи. І навпаки, те, що ми зараз вважаємо патологічним явищем, могло бути нормою поведінки раніше або у інших етнічних груп. Так, євро­пеєць назве психічно хворим кожного, хто має галюцинації, а в культурі індійців властивість переживання видінь і галюцинацій розглядається як особливий дар, благословення духів, тому вміння викликати їх заохочуєть­ся і надає особливого авторитету й престижу тому, хто має таку здатність.

В американській культурі вважається ненормальним, якщо людина намагається нічим не виділятися, не прагне отримувати більшу платню чи досягти вищого статусу в суспільстві, тобто якщо задовольняється малим. Навпаки, в культурі Пуебло людина, позбавлена змагальних тен­денцій, без виразних прагнень до суперництва, вважається взірцем. А в Стародавній Греції взагалі прагнення працювати більше, ніж це потріб­но для задоволення елементарних потреб людини, трактувалося як щось ненормальне й непристойне.

Інцест, від якого відмовилася більшість сучасних етнічних груп, обож­нювався у високорозвинених цивілізаціях стародавніх єгиптян і перу­анських інків. Гомосексуалізм, ексгібіціонізм або груповий секс у деяких культурах вважалися абсолютно нормальними, а в деяких навіть ритуалізовувалися й освячувалися. Жорсткому дотриманню моногамії в од­них суспільствах протистояли інші, де було соціально дозволено полі­гамію або поліандрію. Навіть дітовбивство, вбивство, самовбивство, принесення людських жертв або самопожертва, тортури, самокаліцтво та канібалізм допускалися в певних культурах, а в деяких — навіть услав­лялися.

Сенільні та пресенільні психози в Гані сприймаються як нормальний стан похилого віку; вважається, що такі люди не потребують лікарської допомоги. Психопатоподібні стани, а також початкові стадії шизофренії місцеві лікарі не трактують як психічну хворобу, відповідно, й суд не враховує психічних особливостей тих, хто в цьому хворобливому стані скоює злочини.

Отже, наведені приклади доводять, шо трактування понять норми й патології, тим більше — їхньої межі, можуть дещо відрізнятися залежно від культури й епохи, в якій ця культура існує.

Повернімося до змістовного визначення дихотомії «норма—патоло­гія». Б.Братусь не лише проаналізував розмаїття підходів до цих понять, а й запропонував свою версію. На думку автора, нормальним розвит­ком психіки є «такий розвиток, який веде людину до набуття нею родо­вої людської сутності». Сутність людини — це поєднання суспільних відносин, у якому системотворчим чинником є ставлення до іншої люди­ни. Воно формується в боротьбі двох різноспрямованих векторів: один веде до розуміння іншого як самоцінності, як істоти, здатної розвивати­ся; інший — до розуміння людини як засобу для досягнення власної мети. Розв'язання цього протиріччя на користь першого варіанта сприяє ут­вердженню сутності людини, а отже, її нормальному розвитку, а в разі превалювання другого варіанта людина постає в нелюдській формі сво­го існування, її розвиток є аномальним.

Якщо стати на позиції діяльнішого підходу, то стає зрозумілим, що виокремленню та описанню умов і критеріїв нормального розвитку осо­бистості має передувати аналіз діяльності, специфічної для «родової людської сутності», як першопричини, з якої повинен виводитися шука­ний набір критеріїв. Без такого аналізу будь-які найвірогідніші тверд­ження щодо критеріїв будуть лише гіпотезами. Спробуємо це зробити, використовуючи теоретико-методологічну схему, описану у главі «Тео­ретичні підходи до вивчення етнопсихологічних особливостей» п. 6.1.

Звернімося до вихідної тези. Якщо прийняти положення, згідно з яким нормальним розвитком психіки «є такий розвиток, який веде людину до набуття нею родової людської сутності», то зрозуміло, що його можна переформулювати так: нормальний розвиток психічної діяльності є процес утвердження специфічно людських форм психічної діяльності, а отже, витіснення, подолання форм діяльності, неспецифіч­них для людини. У контексті вихідної методологічної схеми нормаль­ний розвиток діяльності (як практичної, так і психічної) означає по­слідовне засвоєння кожним індивідом досягнутого в його культурі максимального рівня розвитку діяльності в тій чи іншій сфері, тобто, по-можливості, максимальне втілення в своїй життєдіяльності її най­розвиненішої структури. Що ж означатиме перехід до такої діяльності на феноменологічному рівні?

Згідно зі схемою основною ознакою діяльності останніх двох етапів є виробництво знарядь, що заміщують діяльність іншої людини. Тобто, якщо ставлення до іншої людини на етапі суспільного опосередковуван­ня об'єктивно не могло бути інакшим, аніж ставлення до будь-яких інших засобів досягнення мети, то на етапі заміщуючих знарядь уперше вини­кає об'єктивна можливість ставлення до іншого як до суб'єкта, цінного самого по собі. Отже, виникає об'єктивна можливість перейти на той спосіб відноїин з людиною, який Б.Братусь вважає визначальним систе­мотворчим критерієм нормального розвитку: ставлення до іншої люди­ни як до самоцінності, а не як до засобу досягнення власних цілей.

З вихідної методологічної схеми виводяться також інші відношення й характеристики. Наприклад, із схеми випливає, що специфічним для діяльності людини є її творчий характер. Дійсно, виходячи з визначення специфіки діяльності, що втілює родову людську сутність, у ній мають безперервно здійснюватися заміна учасників діяльності знаряддями ви­робництва, скорочення й витіснення механічної рутинної праці, де функції людини можна безболісно передати техніці. Саме ж виробництво зна­рядь, що витісняють суспільне опосередковування, — процес творчий та нескінченний.

Описування діяльності, специфічної для людини, можна доповнити новими відношеннями, про які не згадує Б.Братусь. Так, послідовний розвиток діяльності пов'язаний не лише з введенням нових опосередко­вуючих ланок, а й з перебудовою суб'єкта та об'єкта. Наприклад, у про­цесі еволюції привласнюючий тип взаємодії організму із середовищем замінюється на виробничий. Зокрема, це може проявлятися в тому, що на полюсі об'єкта роль предметів вжитку починають виконувати не тільки натуральні, природні речовини, а й синтетичні, штучні (5-й етап розвитку діяльності). Останнє, в свою чергу, означає, що саме середови­ще, необхідне людині для життя, постійно розвивається й змінюється. Більше того, на цьому етапі з'являється об'єктивна можливість зміни ставлення не лише до іншої людини, а й до оточуючого середовища: при­рода вже не сприймається тільки як засіб, об'єкт вжитку, а постає в своїй ціннісній якості. Можливо саме тому проблеми екології, екологічного виховання за останнє сторіччя починають усвідомлюватися й виходити на перший план, набуваючи пріоритетного значення. У контексті про­блеми, що розглядається, це означає, що безцеремонне, грабіжницько-хижацьке відношення до природи може бути ще одним із критеріїв ано­малії психічного розвитку, не менш рівноправним, аніж інші відношення, що випливають з аналізу діяльності, яка втілює в собі родову людську сутність.