1. Історичні віхи етнопсихіатрії

Етнопсихіатрія — порівняно молода наука, але її коріння сягає середини минулого століття, коли почали з'являтися праці етног­рафів, лікарів і вчених іншого фаху, які першими намагалися описати специфіку психічної патології в різних суспільствах. Певний внесок зробили в цьому напрямку і вітчизняні вчені. Так, ще в першій поло­вині 60-х років XIX сторіччя під час заслання в Архангельську губернію відомий харківський дослідник П.Єфименко вивчив, дослідив та описав специфічну форму психічної патології — «гикавку», досить поширену серед жіночого населення цього регіону. Вчений не зміг тоді відповісти на питання, чому саме в цьому регіоні трапляється така своєрідна форма захворювання, але він був впевнений в тому, що це один із різновидів істеричного припадку і його поява зумовлена «...тією увагою та лагід­ним поводженням, якими намагаються оточити хвору домашні та всі знайомі», тобто певною вигідністю цієї симптоматики для хворої.

Трохи пізніше цікаве порівняльне дослідження інших форм істерич­ної патології здійснив харківський дослідник, учень П.Ковалевського, лікар і психолог М.Країнський. У 1900 році він опублікував працю, в якій показав, як на єдиній основі — сомнамбулізмі — у різних народів виникають і розвиваються різні захворювання: біснуватість і навіженість в Росії, епідемії одержимості в Західній Європі (на думку автора, в Ма­лоросії випадки аналогічної хвороби взагалі дуже рідкісні, а на півдні України фактично не відомі). У своїй праці автор доводив, що і клінічна картина, і трактування цих захворювань серед населення, і ставлення до таких хворих цілком залежать від відмінностей у побуті, культурі та світогляді різних народів.

На початку XX сторіччя цей цикл досліджень специфіки психічної патології в різних суспільствах, расах, культурах був продовжений у праці Е.Будула «До порівняльної расової психіатрії» (1914), де автор, базуючись на статистичних матеріалах юр'ївської психіатричної лікарні, досліджує поширені психічні захворювання в естонців, латишів, росіян та євреїв. Київський професор медицини І.Сікорський, дослідивши звіти психіатричного відділення київського військового шпиталю, робить до­повідь на 12-му Міжнародному конгресі в Москві «Про вплив народ­ності на захворюваність психозами», в якій дає порівняльну картину частоти захворюваності у росіян, поляків, магометан та євреїв. Три­вають і дослідження клініки та терапії своєрідних психіатричних форм, що трапляються в чітко локалізованих куточках земного шару (праця С.Міцкевича «Менерік та емірячення. Форми істерії в Колимському краї»).

Численні праці, в яких безпосередньо розкривалася етнопсихіатрична проблематика, на рубежі століть були присвячені феномену шаманства та шаманської хвороби, які розглядалися на основі етнографічних дос­ліджень якутів та деяких інших народів Сибіру (Н.Віташевський, 1890; С.Широкогоров, 1919; Г.Ксенофонтов, 1928, 1929, 1931 та ін.). У них, зокрема, розглядалися питання особистості шамана — є він психічно здоровою людиною чи ні; якщо він хворий, то якою формою патології страждає? Чи не є шаманство культурною формою компенсації певних психічних конфліктів? Яку функцію виконує шаман у суспільстві — чи не є його діяльність своєрідною формою психопрофілактичних або психотерапевтичних засобів і т.ін.?

У багатьох працях кінця минулого — початку нинішнього століття розглядалися деякі специфічні проблеми народної української лікуваль­ної практики: народні уявлення щодо етнології, патогенезу та класифі­кації хвороб; проблеми знахарів та чаклунів; походження та сутність замовлянь, заклинань, оберегів тощо. Своєрідною узагальнюючою пра­цею з цих питань на рубежі століть стала монографія професора Харків­ського університету А.Вєтухова «Замовляння, заклинання, обереги та інші види народного лікування, що базуються на вірі в силу слова».

Поширення на початку сторіччя фрейдизму дало новий поштовх і відкрило нові перспективи у розвитку етнопсихіатричної тематики. Од­нією з перших праць у цьому напрямку стала «Тотем і табу» З.Фрейда (1913). її публікація, за висловом самого автора, стала першою спробою застосування психоаналітичної теорії та методів до проблем психології народів. Учений протиставляв її працям цюріхської школи (зокрема, працям К.Юнга), в яких матеріали з психології народів використовува­лися для розв'язання проблем індивідуальної психології, та працям В.Вуидта, який, навпаки, намагався перенести деякі положення з індиві­дуальної психології до етнопсихології (останнє характерно також для Фрейда), але не застосовував для цього апарат психоаналізу.

Одна з основних ідей цієї праці — це спроба відповісти на питання про те, як виник, чому набув такого поширення і набрав саме таких форм тотемізм — певна релігійна й соціальна система, характерна для багатьох традиційних народів. Головні риси тотемізму Фрейд вбачає в двох основних його характеристиках: по-перше, в культі тотему (най­частіше якогось виду тварин), який вважається прабатьком усіх пред­ставників тотемістичної родини та її охоронцем, на честь якого влаш­товуються розкішні свята й церемонії і якого, відповідно, найсуворіше забороняється знищувати, вбивати, використовувати в їжу і т.ін. Дру­гою, не менш важливою, за Фрейдом, ознакою тотемістичної системи, є правило екзогамії — заборона членам одного тотему вступати в сек­суальні чи шлюбні стосунки між собою.

Як же міг виникнути тотемізм з психоаналітичної точки зору? Відповідь на це запитання Фрейд шукає в психопатології. На думку вче­ного, можна провести певну паралель між психікою представників тра­диційних суспільств і хворими на невроз нав'язливих станів. І у «при­мітивів», і у хворих спостеріга-ються якісь загадкові, погано їм самим зрозумілі й слабо мотивовані, але жорс-ткі й беззаперечні заборони (в одному випадку — табу на тотем та сексуальні внутрішньототемні стосунки, в іншому — заборони більш широкого спектра, в основі яких лежать витіснені сексуальні прагнення). Головною та основною заборо­ною в обох випадках є острах доторкання (фізичного чи подумки); для обох варіантів характерні захисні дії, перенесення на нові об'єкти і т.ін.

Оскільки Фрейд бачить певну тотожність між психопатологією не­врозу і феноменологією тотемістичної системи, розглянемо їх докладні­ше. З погляду автора, історія хвороби на невроз нав'язливих станів має таку основну схему: для дитини характерним є відкриття насолоди від доторкання до геніталій. Іззовні, від батьків, надходить заборона роби­ти це, яка й засвоюється дитиною, бо теплі стосунки з батьками для неї важливіші, ніж потяг до доторкання. Однак через недосконалу психічну конституцію дитини забороною не вдається знищити потяг, і він витіс­няється в підсвідоме. Отже, зберігаються й заборона, й потяг: останній через те, що був лише витіснений, а не знищений; що ж до заборони, то якби вона зникла, потяг знову повернувся б до свідомості й реалізову­вався.

Отже, за Фрейдом, тут спостерігається одвічно незавершена ситуа­ція, постійний конфлікт між забороною й потягами, що спричинює ам­бівалентне ставлення до об'єкта. Причому усвідомлюється лише забо­рона, потяг і потенційна насолода позасвідомі. Щоб отримати задоволення, потяг намагається замість забороненого об'єкта знайти йому заступника, сурогат, тому й заборона може змінювати свій об'єкт і переноситися на щось інше. На кожну нову спробу витісненого лібідо проникнути у свідомість заборона відповідає новим посиленням режи­му. Вихід — певне зняття тиску й напруги — відбувається за рахунок нав'язливих дій.

Це класичне психоаналітичне трактування сутності неврозу нав'яз­ливих станів Фрейд намагається перенести на розуміння тотемізму й табу. Так, табу розглядаються як прадавні заборони, колись ззовні накладені на покоління первісних людей, тобто насильницько нав'язані їм попе­реднім поколінням. Ці заборони стосувалися діяльностей, до яких був сильний потяг (бо інакше — навіщо ж забороняти?). Отож табу визна­чає не тільки те, що члени традиційних суспільств бояться зробити, а вод­ночас і те, до чого вони підсвідомо прагнуть. З найважливіших заборон, що складають два основних закони тотемізму, — не вбивати тварину-тотема та уникати сексуальних стосунків з членами по тотему — Фрейд робить висновок про те, що саме вони є найдавнішими та найсильнішими потягами первісних людей.

Цей висновок дозволяє дослідникові зробити наступний логічний крок: Фрейд згадує про те, що у дітей-невротиків часто спостерігаються немотивовані фобії тварин. Психоаналітичне трактування таких випадків полягає в тому, що страхи (у хлопчиків) насправді пов'язані с батьком і просто переносяться на тварин, тобто в цій симптоматиці проявляються характерні риси класичного «комплексу Едіпа» (амбівалентність ставлен­ня до батька — ненависть і ніжність), перенесені на сурогат — тварину.

Аналогічний процес відбувався й при виникненні тотемізму. Для розуміння цього явища, за Фрейдом, у формулу тотемізму на місце тварини-тотема треба поставити чоловіка-батька. Психоаналіз тут, на думку вченого, не робить нічого нового, просто твердження традицій­них народів про те, що тотем — пращур, прабатько, сприймається дослів­но. Це, в свою чергу, означає, що обидві головних заборони тотемізму — не вбивати тотема і не вступати у сексуальні стосунки з жінкою, що на­лежить до тотема, — за змістом збігаються з обома злочинами Едіпа, який, як відомо, вбив свого батька й узяв за дружину свою матір, а та­кож з обома первинними бажаннями дитини, які у разі їх недостатнього витіснення чи раптового пробудження спричинюють усі види психоневрозів.

Отже, головне припущення Фрейда полягає в тому, що тотемізм як система грунтується на «комплексі Едіпа». Використовуючи гіпотезу Дарвіна щодо існування первісної орди (ніби-то люди в стародавні часи жили невеликими групами, в межах яких ревнощі старшого й найсильнішого, головуючого, не допускали статевих стосунків у інших), Фрейд припускає, що «одного чудового дня... брати об'єдналися, вбили й з'їли батька, поклавши таким чином кінець батьківській орді». Брати довго поодинці заздрили батькові й боялися його, але гуртом насмілилися на вбивство. Цей сюжет, за Фрейдом, і зараз час од часу відтворюється в символічній формі у святкових ритуалах, жертвоприношеннях і трапе­зах у всіх народів, які досягли певного рівня розвитку. Цей вчинок не дав, за Фрейдом, очікуваних результатів, бо викликав у братів почуття провини й каяття. Через них вони не змогли скористатися наслідками заподіяного й заборонили собі те, що раніше забороняв батько, — ство­рили два основних табу тотемізму.

Викладений погляд 3.Фрейда на процес виникнення культури крити­кували з багатьох позицій. З точки зору етнопсихіатрії найцікавішим моментом є порівняння психіки представників традиційних суспільств і психопатології неврозу. Фрейд вбачав у цих феноменах не лише певну аналогію, але й усіляко підкреслював, що невротики — це по суті ті, хто народився з архаїчною конституцією.

Цим поглядам наприкінці 40-х років була протиставлена протилеж­на точка зору, згідно з якою не невротик відтворює примітива, як у Фрей­да, а навпаки — примітивний колектив характеризується експансією та культом невротичних механізмів. Цю точку зору висловив відомий не­вропатолог С.Давиденков у своїй праці «Еволюційно-генетичні пробле­ми в невропатології».

Насамперед зазначимо, що ці міркування вчений висловив під час роз­гляду такого питання: чому в процесі еволюції в усіх людей не виробив­ся найпрогресивніший тип вищої нервової діяльності — сильний, рухли­вий, врівноважений? Шукаючи відповідь на це питання, Давиденков висловив таке припущення: розмаїття форм і сполучень типів вищої не­рвової діяльності зумовлене двома причинами: молодістю деяких функцій і функціональних систем та припиненням дії природного добору.

Розглядаючи першу із причин, дослідник зазначає, що найбільш мо­лодим надбанням нервової системи є її над рухливість (на думку автора, це необов'язково супроводжується підвищенням зовнішньої активності людини, скоріше навпаки: дещо втрачаючи у швидкості рухів порівняно зі своїми найближчими попередниками, людина надолужує ці втрати в підвищенні рухливості розумових процесів) та розвиток другої сигналь­ної системи.

Але «однією тільки філогенетичною молодістю не можна пояснити ті несприятливі варіації вищої нервової діяльності, які спостерігаються так часто». Тому основну причину автор вбачає в припиненні дії природно­го добору. Не маючи змоги досліджувати справжні первісні племена, які існували в прадавні часи, Давиденков, із певними застереженнями, звер­тає увагу на представників традиційних суспільств і, використовуючи етнографічну літературу, робить висновки, які потім поширює і на лю­дей первіснобщинного ладу.

Що ж привертає увагу дослідника? Насамперед, ті стрижньові риси, які є в описі будь-якого традиційного суспільства: наявність анімістично­го світогляду та магії в ньому. Автор підтримує точку зору, за якою магія передує анімізмові, бо є приклади суспільств (до яких і звертається дослід­ник), де при розробленій та розгалуженій системі ритуалів ще немає їх належного світоглядного супроводження. Давиденков доходить виснов­ку, що «...принцип ритуальних обмежень поведінки та ритуальних дій є універсальним, зміст же цих обмежень і дій різний». Універсальність ма­гічних ритуальних дій автор пояснює функціями, які вони виконували, а саме зняттям тривоги й страху перед зовнішнім світом. За автором, зміст ритуалу може бути зовсім безглуздим, але це не заважає досягненню тієї мети, задля якої він проводився, — зменшенню негативних почуттів.

Фізіологічний механізм цього Давиденков змальовує так:

«...людина створює в корі свого мозку новий пункт концентрації под­разнювального процесу (все рівно який, якби тільки він був умовно й іноді цілком випадково пов'язаний з основним гіперподразненим пунк­том і йому було властиве достатнє афективне забарвлення, щоб ста­ти для першого пункту джерелом зовнішнього гальмування) та вико­ристовує негативну індукцію з цього другого осередку, щоб заспокоїти решту кори мозку».

З погляду дослідника, страхи, яких так багато у первісної людини, які настільки інтенсивні й так мало зрозумілі, це не звичайні страхи, а фобії. Причину їх автор вбачає не тільки в безсиллі дикуна перед приро­дою, а й у тій експансії найменш пристосованих, зокрема інертних, яка є наслідком припинення дії природного добору. Страх примітива був пе­ребільшений, застійний, але народжувався він не з патологічних чи уяв­них, а з цілком реальних небезпек. Проте він набував тривалої застійної форми завдяки поширенню інертності.

Різномаїття описуваних прийомів, з погляду автора, утворилося так: окремі магічні прийоми формувалися в конкретних індивідів на базі на­явних випадкових індивідуальних умовних рефлексів, а потім поширю­валися на більші чи менші соціальні групи. При цьому «будь-який прийом допомагав, оскільки річ не в конкретному змісті ритуалу, а в загальних принципах застійності та негативної індукції, які в усіх цих випадках не змінюються». За Давиденковим, магія започаткувала анімізм не тому, що людина переконалася в марності магічних прийомів і почала шукати інших пояснень (так думав Фрезер), а навпаки, саме тому, що вона поба­чила їхню дієвість, яку не могла пояснити інакше, ніж припустивши оду-шевлення природи, а пізніше й існування світу невидимих духів-ворогів і духів-помічників.

Отже, одним із наслідків припинення природного добору, на думку дослідника, був негативний вплив на найбільш молоді новоутворення, зокрема на рухливість нервової системи. Цей вплив полягав у тому, що з припиненням добору дещо збільшилась інертність нервових процесів, що й спричинило, зрештою, появу магії та анімізму.

Негативний вплив на інше молоде новоутворення — другу сигналь­ну систему — полягав у розладі взаємодії першої та другої сигнальних систем. За Давиденковим, їхня неврівноваженість — слабкість другої сигнальної системи на тлі виразного превалювання першої — є однією з найхарактерніших ознак істеричної особистості. Зростання кількості істе­ричних осіб під час гальмування природного добору стало, в свою чер­гу, тим підґрунтям, на базі якого тільки й могло розвинутись таке куль­турне явище, як шаманство.

Отже, як вважає автор, первісний етап в історії людства можна роз­глядати через призму припинення дії природного добору. Наслідки цьо­го процесу вплинули передусім на наймолодші (і тому найвразливіші) новоутворення вищої нервової діяльності. Феноменологічно це прояви­лося у зростанні числа менш пристосованих осіб — інертних (психастеників) і людей з неврівноваженими сигнальними системами (істериків), що, в свою чергу, стало передумовою формування й розвитку певних культурних явищ — магії, анімізму та шаманства.

Повернімося до етнопсихіатричної проблематики, що розроблялася на початку XX століття в Україні. У 1928 році широко обговорювала­ся ідея створення при кафедрі історії української культури Харківсько­го державного університету першого в Україні наукового об'єднання лікарів-етнографів. Ініціатором був харківський лікар Г.Махулько-Горбацевич. Він вважав, що медична етнографія — це «ціла система на­родної мудрості... ключ до розуміння психології народної». Учений роз­робив і опублікував програму збирання матеріалів з медичної етнографії, в якій деякі розділи були тісно пов'язані з проблемами ет­нопсихіатрії.

З 1923 року дві лабораторії — антропологічний кабінет Українсько­го психоневрологічного інституту та педометричний кабінет Українсь­кого інституту охорони материнства та дитинства — досліджували особ­ливості розвитку українців. У 20-х роках вони видали кілька збірників статей під загальною назвою «Матеріали з антропології України». І хоч здебільшого коло питань, якими займались дослідники, обмежувалось фізичним розвитком українців (іноді порівняно з представниками інших націй і народностей), вчені не могли обминути деякі питання, пов'язані з етнопсихологією. Характерний приклад такої праці — стаття К.Іванова «Розміри голови і зріст студентів залежно від їхнього соціального по­ходження в зв'язку з питанням про кореляцію розмірів мозкового відділу та інтелектуальних здібностей».

Низка етнопсихіатричних проблем обговорювалась на сторінках етнографічної періодики, в першу чергу «Етнографічного вісника». Проте багато праць, написаних ще в 30-х роках, побачили світ значно пізніше. Яскравим прикладом останніх може слугувати праця керівника етно­графічної комісії Всеукраїнської Академії наук, головного редактора «Етнографічного вісника» В.Петрова «Заговори».

В той час як у СРСР етнопсихіатричні проблеми піднімалися лише в деяких поодиноких виданнях, за кордоном, і насамперед у Сполучених Штатах Америки, ці питання інтенсивно розроблялися. Так, у 1934 році була опублікована праця R.Веnеdіkт. «Антропологія та аномальне», од­нією з провідних ідей якої була думка про те, що кожен народ є носієм специфічної психопатології.

У 1937 році була видана праця J.РІаnt «Особистість і культурні пат-терни» — перша спроба використання особистісних і культурологічних теорій для обговорення превентивної психіатрічної практики.

Тоді ж психоаналітик А.Кагdіnеr став ініціатором проведення семі­нарів у Колумбійському університеті і почав співробітничати з антропо­логом Lіntоn. їхнє співробітництво створило засади для заснування шко­ли «Культура і особистість», яка в майбутньому неодноразово займалася етнопсихіатричною проблематикою.

До цього ж періоду належать праці ще одного незалежного дослідника О.Dеvегеuх. Його польові дослідження (1933-1935) у психіатричному шпиталі сприяли створенню оригінальної етнопсихіатричної концепції і дозволили по-новому поглянути на деякі старі проблеми. Розглянемо їх дещо докладніше.

Так, перш за все дослідник у своїх працях виклав нестандартний підхід до поняття психічної норми. Він заперечував досить поширений погляд на нормальність як на пристосованість, розрізняючи внутрішню присто­сованість, внутрішню гармонію і зовнішню — між особистістю та сус­пільством. У його розумінні зовнішня пристосованість до певних норм та ідеалів суспільства не може бути гарантією психічної нормальності особи, бо суспільство може бути настільки хворим (скажімо, нацистська Германія чи Спарта), що тільки ненормальні люди зможуть добре впи­сатися в його життя. У здоровому суспільстві особистість інтеріоризуватиме здорові норми та ідеали, у хворому ж це може призвести до психіч­ної патології. Дослідник детально розглядав також інші можливі варіанти: при зовнішній пристосованості та відсутності справжньої інте­ріоризації, протилежний варіант тощо.

О.Dеvегеuх був прихильником психоаналітичної концепції, тому в своїх працях він продовжив розробку деяких її базових понять, зокрема поняття підсвідомого. З погляду дослідника, в підсвідомому треба роз­різняти, з одного боку, те, що ніколи не усвідомлювалося, а з іншого — те, що було колись у свідомості, але потім було витіснено. Цей останній матеріал учений в свою чергу також ділить на два блоки: індивідуальне підсвідоме та етнічне підсві-доме. Етнічне підсвідоме, на відміну від трак­тування цього поняття К.Юнгом, це суто психокультурне утворення — це те, що витісняється всіма членами даного етносу, і те, що кожне поко­ління вчить витісняти кожне наступне, тому всі члени певного етносу мають спільні неусвідомлені проблеми.

Таке розуміння підсвідомого дає змогу дослідникові запропонувати свій варіант відповіді на деякі дискусійні питання. Зокрема, щодо ша­манської хвороби. На думку автора, шаман — це невротик в ремісії. Автор погоджується з тими дослідниками, хто вважає шамана істери­ком, але водночас задає питання: чому один істерик стає в певній куль­турі шаманом, а інший — ні. Відповідь, яку дає О.Dеvегеuх, така: конфлік­ти першого містяться в етнічному підсвідомому, а конфлікти другого — в індивідуальному. Тому шаманові не потрібно й «вигадувати» свої симп­томи (як це роблять звичайні невротики), він використовує ритуалізовані, тобто ті, які культура виробила для тих, чиї конфлікти традиційні. Порівняно з іншими членами того самого суспільства конфлікти шама­на, що містяться в етнічному підсвідомому, більш інтенсивні. Його співвітчизники, що мають такі самі, тільки слабші, внутрішні конфлік­ти, заспокоюються, коли бачать його камлання — набір захисних ритуа­лів, — бо тим самим він забезпечує їх етнопсихологічно придатними й культурно санкціонованими захистами проти їхніх проблем. Сутність його лікування, як вважає автор, це переключення з індивідуальних конфліктів, що продукують невротичну симптоматику (скажімо, тики) на ритуалізовані (наприклад, персональні табу).

Ще один ключовий етнопсихіатричний термін, з погляду О.Dеvегеuх, це поняття психотравми. Для вченого травма — це культурно нетипове переживання, для якого культура не створила належних психічних за­хистів. Не стільки сила стресу, скільки відсутність захисту викликає переживання травми. (Так, бути кинутим у воду не є травмою для полі­незійців, які плавають з раннього дитинства). Дослідник уводить понят­тя «передчасної травми», тобто такої, якої зазнають до того, як дитина здатна скористатися захистами, або до того, як вона дістала доступ до відповідних культурних захистів. (Так, для маленької дитини смерть батьків — передчасна травма, адже культура забезпечує її зовнішніми захистами (притулком), але не внутрішніми. Однак у тих культурах, де вірогідність подібних травм досить висока, формуються також специфічні культурні форми захисту — така система родинності, яка забезпечує кожній дитині кількох функціонально еквівалентних батьків). За допо­могою цього підходу дослідник намагається пояснити сутність справжніх психозів: їх спричинює передчасна травма, як правило в немовлячому віці, і хворий, не володіючи культурно сформованими формами психіч­ного захисту, змушений виробляти власні (що й становить психотичну симптоматику).

Розглянемо ще одне важливе для етнопсихіатрії поняття, розроблене О.Dеvегеuх, — «етнічні психози». У кожному суспільстві існує комплекс уявлень про те, як мають поводитися божевільні. Так, у західних культу­рах від них очікують гримас, бурмотіння, у американських індійців — вимовляння імен померлих і т.п. Непрофесійні уявлення про те, як пово­дяться психотики, нерідко базуються на симптомах, що превалювали в психозах колись (отож популярною є думка, що існує ще багато психотиків, які вважають себе Наполеонами). Так от, з погляду автора, справж­ня психотична симптоматика не тільки вступає у протиріччя з культур­ними сподіваннями, але нерідко є викликом їм (у чому, зокрема, й проявляється «соціальний негативізм»).

Але ті особи, чиє етнічне підсвідоме не настільки дезорганізоване, щоб спонукати їх до масового протесту проти всіх соціальних норм (включаючи паттерни психотичної поведінки), запозичують з культури форми для реа­лізації своїх внутрішніх розладів. Останнє уможливлює розвиток у них спеціальних етнічних психозів типу атоk, Іаtаh, windіgо та ін., які спостері­гаються тільки в певних, «своїх», культурах. Поведінка етнічних психотиків повністю відповідає сподіванням і уявленням про божевілля у їхній власній культурі. В етнічних психозах відображається тип культурних конфліктів і культурні захисти. Причому зовнішні фактори відіграють другорядну роль — усі, хто біжить у стані атоk, схожі, незалежно від того, чим це спричинено. Як вважає дослідник, кожна культура має свої етнічні психози, для західної культури це, зокрема, шизофренія.

Друга світова війна поставила нові завдання перед психологами, ет­нологами та психіатрами. На основі етнопсихіатрії представники цих галузей науки намагалися розв'язати проблему прогнозування та інтерпретації поведінки під час війни представників різних національ­них груп. Для етнологів це був початок відходу від вивчення традицій­них або ізольованих від євро-американської культур та перші спроби дослідження більш територіально та культурно близьких етнічних груп, насамперед тих, хто брав найактивнішу участь у війні (німців, японців, росіян та ін.), для психіатрів — перехід від традиційного вивчення інди­відуальної поведінки до вивчення групової серед полонених, розвідників, армійських службовців.

Цікаві результати було отримано за допомогою широкого опитування або аналізу фільмів і друкованої продукції в межах подальшого розвит­ку теорії «культура та особистість». Особливий наголос при цьому ро­бився на дослідженні традиційної техніки вирощування та виховання дітей та її наслідків у формуванні етноспецифічної особистості (праці Бенедикт та Горера про японців, Адорно та Еріксона — про німців, Бенедикт — про румунів, Горера та Мід — про американців та ін.). Пізніше цей цикл досліджень дістав назву «studies оf сиltиrе аt а dіstаnсе» («вив­чення культури на відстані»).

Дослідження в межах теорії «культура та особистість» частково сти­калися з етнопсихіатричною проблематикою, однак головні їхні інтере­си не були безпосередньо сфокусовані на специфічних характеристиках психопатології. Та починаючи з 50-х років ведуться більш інтенсивні етнопсихіатричні дослідження, які особливо інтенсифікувалися в постколоніальну епоху (зокрема, в країнах африканського континенту). При цьому вчені часто зверталися в своїх працях як до нових етнопсихіатричних закономірностей, так і до найтиповіших прикладів «етнічних» захворювань, відкритих і описаних їхніми попередниками, намагаю­чись дати своє сучасне трактування цих видів патології. Розглянемо це на прикладі праці, присвяченої одному з найвідоміших видів таких хво­роб — «амоку».

Амок, загальновідомий (завдяки однойменній новелі С.Цвейга) па­тологічний стан, трактується як одне зі специфічних, зумовлених куль­турою психічних захворювань, характерних для певного регіону земної кулі (спочатку його спостерігали лише серед малайців). Упродовж ос­танніх століть його описували як раптове божевілля, що несподівано виникало, здавалося б, у зовсім здорової людини і супроводжувалося нав'язливим потягом до вбивства: людина хапалася за перший предмет, який міг стати зброєю, і бігла світ за очі, намагаючись вбити усіх, кого зустрічала на своєму шляху. Значне поширення цієї патології зумовило виникнення спеціальних соціальних інститутів для боротьби з цим ста­ном: виділялися люди і була сформована певна тактика пошуку й знеш­кодження хворих у стані амоку. Деякі дослідники причиною цієї хворо­би вважали наркоінтоксикацію, інші підкреслювали роль мусульмансь­ких вірувань, а декотрі шукали її джерело в соматичних захворюваннях, однак жодна із запропонованих теорій не змогла пояснити усіх зібраних фактів.

Сучасний дослідник, етнопсихіатр .J.С.Sроrеs запропонував свою вер­сію виникнення й розвитку цієї хвороби. Ретельно вивчивши всі факти, він описав клінічну картину цього захворювання. Так, випадки амоку спостерігалися з 1800 до 1925 року. Хворіли практично тільки чоловіки 20-40 років. Виділилося два різновиди амоку: один виникає зовсім рап­тово, без будь-яких попереджую-чих змін у поведінці чи відчуттях хворо­го, іншому передує період зниження настрою, відгородженості, тяжких роздумів, що має малайську назву «sakit hаtі».

Наступна фаза в розвиткові хвороби — фаза атаки — ідентична в обох різновидах. Це стадія одержимості вбивством. Первинні її моменти нерідко селективні щодо жертв — ними в першу чергу стають родичі або знайомі. Пізніше агресія стає тотальною. Як правило, знаряддям вбив­ства стають різальні або колючі побутові предмети. У тих хворих, хто залишався живим після стадії атаки, спостерігалася повна амнезія усіх подій цього періоду — «таtа qеІар». Традиційне ставлення малайців до хворих на амок, незважаючи на їхню виняткову жорстокість під час на­паду, було досить поблажливим: їхнє вбивство не заохочувалося, а нав­паки, вважалося найбільш доцільним ув'язнення й перебування під пос­тійним наглядом (спочатку для цього використовувалися в'язниці, пізніше — лікарні).

Розмірковуючи над витоками цього захворювання в малайському суспільстві, автор вбачає його коріння у специфічній військовій так­тиці, характерній для Малайї та Індії у попередніх століттях. Вивчаю­чи історичні документи ХУІ-ХУІІ століть, автор звернув увагу на те, що тоді також існував термін «амок», але він вживався зовсім в іншому розумінні: якщо якась група воїнів зазнавала поразки під час бою, то переможені — ті, хто залишився живим, починали називати себе «амоками», вважаючи себе також убитими й померлими. Щоб змити своє безчестя, вони мали помститися ворогові-переможцю. Тому вони збри­вали все волосся, прощалися один з одним і з близькими як люди, що йдуть на смерть, і починали полювати на ворога, без страху нападаю­чи на численнішого й краще озброєного ворога, без роздумів убиваю­чи усіх, хто траплявся на їхньому шляху. Зрозуміло, що така самопо­жертва, така жертовна поведінка підтримувалася в суспільстві і всіляко заохочувалася. Пізніше мотивація подібної поведінки змінилася. Най­манці в армії демонстрували амокоподібну поведінку за певну платню. Зовнішні форми цієї поведінки дещо в трансформованому вигляді збе­реглися і серед божевільних на амок.