3.2. Народні засоби запобігання та розв'язання міжетнічних конфліктів

Запобігання утворенню об'єктивних передумов конфлікту.

Екологічні умови існування етносу та стан його провідної діяльності, як головні ма­теріальні (або об'єктивні) передумови міжетнічних конфліктів, безумов­но, посідали певне місце у «конфліктологічних уявленнях» народів. Останні не лише виокремлювали зазначені чинники як суттєві для власно­го етнічного існування або як такі, що руйнують його, але й намагалися враховувати їх, будуючи стабільну та довгострокову життєдіяльність етнічної спільноти. Стихійні переселення досить швидко і недвозначно показали, що нехтування екологічним фактором унеможливлює організацію на нових місцях традиційних видів провідної діяльності ет­носу, а отже, призводить до втрати угрупованням етнічної специфіки майже в усіх сферах буття. До вже відомих нам таких фактів («з'якучення» російських селян-хліборобів, розпад общинних поселень російських сектантів у Закавказзі) можна додати ще, скажімо, невдалу колонізацію в пожовтневий період естонськими переселенцями Криму, Південного Поволжя та кавказьких субтропіків (Маамягі, 1990) тощо. До речі, у північно-західних областях Росії, Передураллі та Західному Сибіру естонські колонії розвивалися більш-менш нормально.

Останнє, зрозуміло, було характерно й для будь-яких переселенців, які змогли знайти нову «екологічну нішу», яка б давала змогу здійснювати старі форми господарської діяльності.

«Історія слов 'ян тісно пов’язана з побутом хлібороба. У гонитві за зем­лею вони йшли, переселяючись, не знаючи кордонів, доки не утворилася російська держава... Подільська, Київська та Полтавська губернії, населені нинішніми малоросами і українцями, завжди слугували вихідними місцями для заселення усіх можливих куточків Росії та Європи... Насе­лення цих трьох губерній... зупиняється переважно на чорноземі, невпинно рухаючись на схід. ...Шукаючи землі, нового, свіжого, ситного хліба, народ без вказівок, а більше «на авось», усе ішов колоніями, острівцями, тихо, мирно й без нарікань, то на південь, то на схід, аж доки не опи­ нився зі своїм плугом на березі Тихого океану» (О.Ріттіх, 1882).

Що ж до власне економічних передумов міжнаціональних конфліктів, а саме «розбіжності» ПСД етносів (як правило, через їхню схожість — див. п. 3.1 цієї глави), то вироблений народами варіант виключення цих пере­думов передбачає формування певного балансу провідних діяльностей взаємодіючих етносів. Аналізуючи цей момент конфліктологічних уявлень народу, можна стверджувати, що там, де співіснують етноси з різними ПСД, де спостерігається природно утворений міжетнічний «розподіл праці», можна сподіватися мирного співжиття різних етнічних угруповань.

Добрим прикладом на доказ останньої тези є прибайкальська Тункинська долина, де протягом двох з половиною століть безконфліктно спів­існували евенки (провідна діяльність — полювання на диких звірів у тайзі), буряти (скотарство на гірських луках) і росіяни (долинне землеробство) (Єліасов, 1966). У багатонаціональному Сагареджойському районі Грузії, незважаючи на існування у суспільній свідомості негативних етнічних стереотипів представників етнічних більшостей, дослідники з подивом констатували наявність «у всіх обстежених селищах досить міцних і тісних зв'язків, вигідних для обох сторін і зумовлених розподілом праці та спеціалізацією у господарському житті» (Катунін, 1991). Характерно, що зіткнення на національному ґрунті тут теж не фіксувалися.

Довготривале співіснування етносів завжди пов'язане зі свідомим чи випадковим, але все-таки реальним міжетнічним «розподілом праці» та зумовленим з ним збереженням традиційного ПСД місцевого етносу. Так, євреї Дубровника, столиці балканської Далмації, основою своєї ділової поведінки обрали три принципи, яких суворо дотримувалися. Відмова, по-перше, від участі в роздрібній торгівлі (вони обрали інші, а, як вияви­лося, не менш вигідні сфери діяльності), а по-друге — від лихварства, тобто від надавання грошей у борг під певний відсоток; до того ж, особливістю ділової активності місцевих євреїв була найенергійніша участь у крупній міжнародній торгівлі. Отже, дубровницькі євреї не тільки не порушили традиційного ПСД місцевого населення (не витіснили місцевих крамарів з ринку, а лихварів — зі сфери грошових операцій), а й сприяли його зміцненню та розширенню меж традиційної діяльності дубровничан завдяки забезпеченню проходження великих товаропотоків через Дубровник. Така лінія поведінки зумовила те, що образ єврея в очах дубровничан не мав того негативного відтінку, який ми помічаємо серед етностереотипів багатьох інших народів, а єврейська громада Дуб­ровника за весь час свого існування взагалі не знала погромів.

Подібна політика царського уряду Росії у Бухарському еміраті також дала позитивні результати: зіткнень російських і місцевих селян тут не було (на відміну від Туркестану), бо не було й процесу витіснення місцевого населення зі сфер традиційної діяльності етносу.

«На відміну від Туркестанського генерал-губернаторства, Бухарський емірат не піддавався процесу колонізаційного насадження поселень російських селян. На спеціальній нараді у Ташкенті в 1909 році... було винесене таке рішення: «Нарада дійшла висновку, що справді варто відмовитись від колонізації Бухари російськими поселенцями, по-перше, тому, що вільних земель у ханстві немає, а по-друге, цей захід викликав би ще й загальне невдоволення туземного населення проти Росії. Що ж стосується права приватних осіб купувати ділянки для зведення будинків у містах Бухари, то право це мас бути розширене...» (О.Фомченко, 1958)

Що ж до такої об'єктивної обставини міжетнічних конфлікті, як існування (щонайменше) двох окремих і несхожих один на одного етносів, то — виключаючи факти прямого знищення — традиційна етноконфліктологія намагалася запобігти (використовуючи певні соціально-психологічні механізми) перетворенню цього моменту на привід для конфлікту.

Соціально-психологічні засоби запобігання міжнаціональним конфлік­там. Узагалі народні засоби запобігання міжетнічним зіткненням можна поділити на дві групи: ті, що спрямовані на зведення контактів між етнічними групами до мінімуму (тобто і з о л ю ю ч і), й ті, які утверд­жують певні правила контактної взаємодії між пред­ставниками різних етносів.

Етнічна ізоляція. Тактику самоізоляції етносу, самоусунення його від регулярних стосунків з іншими етнічними спільнотами однозначно тре­ба віднести до «протиконфлікторів» суспільного рівня. Проведення та­кої тактики можливе, якщо етнос (етнічна група) здатний забезпечити економічні (натуральне або інше господарство самодостатнього типу; тривале збереження ПСДЕ), соціально-демографічні (достатня кількість населення взагалі та певних вікових категорій; общинність; родова організація) та соціально-психологічні (національна мова, система етностереотипів, регламентацій, в тому числі конфесійних, тощо) її ос­нови. За таких умов етнос має змогу досить тривалий час існувати у майже «автономному режимі», а отже, й захистити себе певною мірою від можливості виникнення міжнаціональних конфліктів.

Не ставлячи собі за мету розгляд економічних і соціально-демографічних передумов явища етнічної ізоляції, зосередимося на психологічному аспекті справи.

Загальним психологічним механізмом етнічної ізоляції є процес фор­мування етнічних стереотипів, тобто усталених уявлень суспільної свідомості щодо типових рис, психічних здібностей, етнокуль­турних особливостей представників власного та інших етносів. Чим більша культурна різниця між контактуючими етнічними групами, тим сильніше група схильна розвивати соціально-психологічні механізми контрсугестії, опору чужому культурному впливові у вигляді негативних стереотипів, збільшення соціальної дистанції та завищення власного статусу (Н.Лебедєва та ін.). Кандидатури для негативної стереотипізації етнос відбирає, виходячи з власного уявлення щодо тієї загрози його традиційній життєдіяльності, яку несуть представники певного «чужого» етносу. Звідси, наприклад, побутування серед західних і східних українців двох варіантів одного й того самого прислів'я: «Що дуб — то гілляка, що ляху москаль — то собака» або «На один копил чорт ляха/москаля робив».

Оскільки дуже часто зустріч етносів пов'язана з деформацією багатьох моментів способу життєдіяльності як одного, так і іншого (особливо, якщо й їхні ПСДЕ досить схожі), то процес негативної стереотипізації відбувається в обох етнічних спільнотах, а його результат змушує дослідни­ків говорити про «дзеркальність» негативних етностереотипів. Ось як це виглядає на прикладі взаємоуявлень дунайських козаків, які після падін­ня Ізмаїлу віддали перевагу «турецькому владарюванню перед російсь­ким», емігрувавши до Туреччини, та оточуючого турецького населення.

Молодий турок підтвердив Вони [козаки-переселепці] —

попередню розповідь про перекопували нас, що вони

те, що вони гидують тютю- не п'ють з того ж посуду

ном — у його очах це знак після турка, тому що він

невимовної дикості. Інші завжди палить тютюн...

турки... говорили про них Турки тільки те й роблять,

з презирством, як про не що палять, вони погані й за

гідне, знедолене плем'я, своє куріння підуть у пітьму

що живе у великому бруді. кромішну.

(В.Ламанський, 1865)

Навпаки, якщо ми маємо ситуацію мирного співіснування етносів, жоден з яких не сприймає інший як загрозу, картина етнічних гетеростереотипів суттєво змінюється (див. далі).

З функціонуванням етностереотипів тісно пов'язаний ще один соціально-психологічний механізм етнічної ізоляції: регламен­тація між етнічних запозичень. На думку народо­знавців, запозичення різних культурних елементів у чужинців оцінюються громадською свідомістю етносу неоднаково. Запозичення зі сфери матеріальної культури та господарських прийомів (особливо, якщо вони сприяють розвитку традиційних типів діяльності етносу) оцінюються позитивно, тоді як запозичення «нематеріального» характеру (ціннісні орієнтації, особистісні чесноти, світогляд) сприймаються етнічною гру­пою негативно, як загроза власному існуванню.

Етнічна група суворо регламентує, як правило, найпринциповіші для збереження власної етнічної самобутності речі: обряди та звичаї, тради­ційне (найчастіше жіноче) вбрання, мову або говірку, фольклорні твори. Відомо, що протягом десятиріч спільного існування, при схожості гос­подарських занять, саме зазначені обставини утримували етнокультурні спільноти від асиміляції (старообрядців у Східному Поліссі, Сибіру та Закавказзі, українців «далекого» та «близького» зарубіжжя та ін.). Вод­ночас елементи етнічної культури, що не були спеціально регламентовані, зазнають значних трансформацій.

«Андреєви переселилися у Мостки [слобода у Старобельському повіті Харківської губ. — А вт. ] із села Береш Зміївського повіту [Харківської ж губернії— Авт.]. Вони були справлені великороси; від них походять так звані перевертні, тобто суміш великоруського народу з ма­лоруським. Говорять, розтягуючи слова, як великороси; носять свиту та шапку малороса, а сорочку великороса, застібаючи на боці та вдя­гаючи зверху шаровар; волосся розбирають збоку...» (П.Іванов, 1898)

Формування подвійної моральності — ще один засіб етнічної ізоляції, пов'язаний з функціонуванням негативних етнічних стереотипів у суспільній свідомості контактуючих один з одним етносів. Утверджуючи в стереотипному образі представника конкуруючої ет­нічної громади такі, скажімо, риси, як хитрість, жадібність, підступність тощо («Циганові забожиться — що батогом ляснути»; «Вірмену та жиду немає встиду»; «Ти, москалю, й добрий чоловік, та шинелія твоя — злодій»), суспільна думка «ображеного» етносу звільняла тим самим представників власної громади від обов'язку виконувати норми та пра­вила звичаєвого права й моралі щодо чужинців. Так, скажімо, євреї прак­тикували у подібних випадках «недійсну» присягу (тобто клялися на «помилковій» Біблії — «не святому письмі», через те, що в його тексті були помилки) або лжесвідчили на користь братів по етносу, оскільки злочинні з погляду держави дії не вважаються такими за Моїсеєвим за­коном (виготовлення фальшивих асигнацій є лише «художній промисел», котрим заробляти на життя не забороняється; контрабандна торгівля — все ж таки торгівля, а вона також дозволена, і т. д.).

«Образи та недовіра щодо росіян призвели до вироблення у чувашів своєрідного подвійного стандарту. Поряд із загальновизнаною вірністю власному слову серед них була досить поширеною приказка: «Для нас російська присяга недійсна». Втратив колишнє значення й чуваський зви­чай «доситися», тобто укладати угоду про вічну дружбу, коли було заведено дарувати один одному найцінніше зі свого майна, тому що дех­то з росіян почав використовувати його [звичай] для ошукування» (Л.Розенберг, 1989).

Загалом, названі засоби запобігання міжетнічним зіткненням забез­печували шлях безконфліктної взаємодії, а саме: виведення якоїсь зі сторін із ситуації загострення стосунків через уникання контакту. Харак­терним прикладом є, скажімо, ситуація комі-саамського співжиття, коли саами розцінили господарську діяльність переселенців-комі на початку XX віку як етнозагрозливу для себе. Після цього селище Ловозеро, де меш­кали обидві етнічні групи, «розкололося» на дві частини: «іжемську» (тобто заселену комі) та саамську. «Ворогування відкритого та гострого між ними нема, — писала 14 квітня 1927 року газета «Полярная правда», — але відокремленість повна. Ніколи жоден іжемець без крайньої потреби не перейде на лопарський [=саамський] бік, і навпаки. Молодь гуляє нарізно, жодного лопаря не побачиш з іжемкою, і навпаки».

Треба зазначити, що перелічені соціально-психологічні механізми досить успішно забезпечували саме політику етнічної ізоляції, тобто уни­кання регулярних стосунків з іншими етносами, а не налагодження стабільних міжетнічних взаємин. Через це зазначені механізми не тільки не могли гарантувати безконфліктної взаємодії між етнічними спіль­нотами, котрі через обставини змушені були включитися до таких взає­мин, а навіть могли спровокувати міжнаціональні конфлікти на основі сформованих негативних гетеростереотипів. Тож немає нічого дивного в тому, що, крім засобів, що ізолюють етноси один від одного, народи виробили й певні міжетнічні «правила контакту».

Тактика безконфліктних етноконтактів. Оскільки реалізацію такти­ки етнічної ізоляції потрібно забезпечити на трьох основних рівнях (еко­номічному, соціально-демографічному та соціально-психологічному), то й протилежна тактика міжетнічних стосунків не може здійснюватися поза межами цих сфер суспільного життя хоча б тому, що вимагає нейтралізації закладених там підвалин етнічної ізоляції.

Отже, зрозуміло, що до числа перших правил безконфліктного етноконтактування (ПБЕ) треба віднести вимогу налагодження спільної діяльності двох (або більше) етносів, причому такої, що не порушує (або мінімально порушує) системи традиційної діяльності етноугруповань, які контактують, тобто налагодження системи «розподілу праці» між співіснуючими етнічними громадами.

«Поміж двома народами при усій близькості їхніх мов існували відмінності, зумовлені перш за все їхньою господарською діяльністю: узбеки займалися поливним рільництвом, а казахи — кочовим скотар­ством, що позначалося на способі життя, матеріальній та духовній культурі... Торгівельні зв 'язки між узбеками-землеробами та казахами-кочівниками існували завжди, їх н е могли порушити жод­ні взаємні зіткнення та в і й н и» (А.Жиліна, 1989).

Характерно, що вимога налагодження спільної діяльності як умови безконфліктної взаємодії етносів може виконуватися не тільки у сфері виробничо-господарської діяльності, але й на наступних етапах куль­турної інтеріоризації. Спільні діяльнісні відносини між етносами мо­жуть складатися також у інших формах практичної активності, наприк­лад у формі святкових дійств. Наприклад, у евенків існувала (та й зараз існує) певна система заходів для нейтралізації «шкідливих впливів» чужинців, для переведення чужинця (він називається «того») до розря­ду «своїх» («гірки»). Наречена («того») приєднувалась до світу май­бутнього чоловіка, підживлюючи річку, яка протікала його мисливсь­кою територією, та підтримуючи вогонь у його помешканні. Мисливець, який забив лося чи дикого оленя, мав віддати свою здобич «того», так само треба було вчинити зі шкірою вбитого ведмедя чи росомахи. Тра­диційною формою здійснення подібних приписів було святкування з названих приводів.

Подібні заходи переводять міжнаціональні конфлікти не тільки на інший рівень (міжродинний або й міжособистісний), але й у іншу пло­щину (соціально-демографічну та психологічну). Цей шлях зняття міжна­ціональних конфліктів — переведення на нижчий рівень — викорис­товується у народній конфліктології, зокрема українській, досить регулярно. Наприклад, звичаї родичання (побратимства, посестринства, покумлення тощо) використовувались у народній практиці як засоби запобігання не лише внутрішньоетнічним, а й поміжетнічним конфліктам. Як свідчать етнографічні дані, на значній території України (тій, де ро­дової структури серед населення не було — чи то через відсутність постійного населення, чи то через руйнацію традиційного побуту) заз­начені заходи, зокрема покумлення, використовували для встановлення родинних відносин між представниками різних етносів, а отже, для за­побігання можливості міжетнічних зіткнень, переводячи їх у категорію міжродинних. Зазначимо, що таке покумлення з чу­жинцями, визнання їх членами власного етнічного та родинного колек­тиву супроводжувалось передаванням їм права на виконання деяких важ­ливих родинних ритуалів, що їх раніше виконували найближчі родичі й, зрештою, було спрямоване на формування єдиної родової організації — серцевини кожного етносу.

Але найцікавіші речі спостерігалися у соціально-психологічній сфері. Якщо характеризувати їх загалом, то можна було б сказати, що під час тривалого контактування етносів в їхній свідомості (як на суспільно-психологічному рівні, так і на рівні індивідуальних уявлень) відбуваєть­ся процес розмивання суворості етностереотипів або ж їхній демонтаж. Умови існування у етноконтактній (яка найчастіше була й прикордон­ною) зоні змушували населення відступати від безкомпромісних суспільних моральних вимог, зокрема від безоглядного етнопатріотиз-му та фанатичної релігійності. Показовими є, наприклад, сказання росі­ян про пресвітера Тимофія, який служив і хану, і Москві, але зрештою отримав прощення, про косимівсьского князька Шах-Алі, котрий склав присягу Василію III і під страхом смерті не порушив її, відмовившись перейти на бік казанців (хоча, як зауважує автор «Казанського літо­писця», «род бе з ними єдин, варварський, і мова одна, і віра єдина Невірний варвар ліпше вірних наших сіє учинив»). Духовенству таких зон дозволялося сповідувати помираючих представників інших етносів навіть без знання мови, спілкуючись з ними «за допомогою годящих на те знаків» (М.Нікольський, 1912). Цілком природним виглядає у цьому контексті й загальний висновок громади, зафіксованій літопис­цем: «не токмо нам, крестьянам, Бог помогает, но и поганым по правде способствует».

Подібні компромісні установки суспільної свідомості могли сформу­ватися завдяки можливості переведення міжнаціональних конфліктів на інший, як правило нижчий, рівень. Формуючи загальні негативні уяв­лення щодо чужих, етнос залишає певну «щілину» між стереотипом чу­жинця й образом конкретного чужинця, а відтак можливе спокійне спілкування між окремими людьми.

Сама по собі оцінка представника іншого етносу як людини, а не як уособлення етнічного гетеростереотипу зменшує можливість міжнаціо­нальних конфліктів. Однак протиконфліктний потенціал такого сприй­няття не вичерпується зазначеною обставиною. Адже переоцінка чужинця зумовлює відповідний особистісний самоаналіз та переоцінку (вони ж не заборонені, на відміну від переоцінки етноавтостереотипу!) з боку іншого комуніканта. Завищений внаслідок політики етнічної ізоляції властивий етнічний статус — одна з передумов можливих міжнаціональ­них конфліктів — переглядається, стає більш «врівноваженим», а отже, менш придатним «пальним» для міжетнічних зіткнень.

«...Цигани дуже пишаються своєю національністю: іноді навіть не­письменні цигани вважають, що вони найрозумніші люди, що з ними можуть рівнятися щодо цього лише євреї, та й то не завсігди. Через те вони часто з великим презирством ставляться до українців, особ­ливо до селянства. І що більше циган дурить селян, то більше пиша­ється перед селянством... Проте ті ц и г а н и, що ходили до школи, дуже легко втрачають свою національну гордість». (О.Баранников, 1931).

Якщо до усього сказаного про спільну діяльність як засіб налагод­ження безконфліктного співіснування рівних етничних спільнот додається ще й вдале сполучення (тобто без взаєморуйнації) ПСДЕ та етнічних культур, то у суспільній свідомості контактуючих етнічних груп форму­ються не лише позитивні, а й дуже схожі уявлення щодо характерних рис представників обох народів (така собі «дзеркальність», але вже не нега­тивних, а позитивних етностереотипів). Така ситуація, за свідченням дослідників, існує зараз у народу комі. їхні уявлення про свій етнос суттє­во не відрізняються від уявлень, скажімо, про морально-психологічні риси росіян. Наприклад, на питання щодо характеристик, які могли б бути притаманні представникам комі та російського народів (опитуваним був запропонований список з десяти чеснот: доброта, працьовитість, діло­витість, гостинність тощо), опитувані поставили на перше місце пра­цьовитість, на третє та четверте — акуратність та доброту (як собі, так і росіянам). Деякі розбіжності фіксувалися лише у двох позиціях: гос­тинність (собі — друге, росіянам — п'яте) та стійкість, мужність (собі — п'яте, росіянам — друге). Зрозуміло, що така «позитивна дзеркальність» етностереотипів дуже ускладнює пошук рис для створення «образу во­рога», чим і запобігає розвиткові можливих міжнаціональних конфліктів.

Отже, і на рівні стосунків між великими та малими етнічними грома­дами народна думка де стихійно, а де й свідомо виробила та використа­ла на практиці широкий спектр досить ефективних засобів.

Таким чином, якщо поглянути на запропонований арсенал засобів народної конфліктології не лише як на зібрання засобів «розрядки нер­вової напруги», а й з точки зору діяльнісного підходу до етнопсихогенезу, то можна побачити досить знайому нам картину. Психогенетичний сенс загальної стратегії традиційної етноконфліктології (попередження об'єктивних передумов конфлікту та широке використання засобів психологічного захисту його учасників) полягає у формуванні у членів етносу навичок створення безконфліктних ситуацій співіснування. На­родна конфліктологія використовує з цією метою різноманітні засоби, які через їх відповідність традиційній схемі формування розумових дій слушно вважати культурними формами інтеріоризації:

• безпосередня інтерперсональна побудова безконфліктної взаємодії (пошук відповідного природного середовища, утворення міжет­нічного розподілу праці, майнові гарантії рівності прав членів под­ружжя тощо);

• обрядово-ритуальні форми запобігання конфліктам;

• фольклорні тексти-застережники конфліктів (пісні, дражніння, прислів'я і т. ін.);

• здатність сформувати безконфліктну взаємодію у власне розумо­вому плані.

Суттєву роль у цьому процесі відіграють етнічні засоби психо­логічного захисту особи (ритуалізація, пряме або непряме виведення осо­би з конфлікту тощо). Якщо пряма зміна «матеріальної» ситуації кон­фліктної взаємодії неможлива, вони дозволяють особі пересемантизувати ситуацію, надати їй іншого особистісного сенсу, тобто все ж таки пере­будувати її у потрібному напрямку, а отже, й тією чи іншою мірою уник­нути конфлікту.

Список літератури

1. Богатырев П.Г. Вопросы теории народного искусства. — М., 1971.

2. Брак у народов Западной и Южной Европы. — М., 1989.

3. Брак у народов Северной и Северо-Западной Европы. — М., 1990.

4. Брак у народов Центральной и Юго-Восточной Евроы. — М., 1988.

5. Вотяков Ю.М. Место молодежньїх обьединений в системе института аламана // Зтнографические аспекты традиционной военной организации на­родов Кавказа и Средней Азии. — М. — 1990. — Вьіп. 1. — С. 131-147.

6. Громыко М.М. Традиционные норми поведения и формы общения русских крестьян XIX века. — М., 1986.

7. Гурошева Н. Традиционньїе девичьи и женские головньїе уборьі украинок и их роль в свадебной обрядности // Сов. зтнография. — 1990. — № 5. — С. 114-126.

8. Евсевьев М. Мордовская свадьба. — Саранск, 1959.

9. Инал-Апа ПІД. Очерки об абхазском зтикете. — Сухуми, 1984.

10. Матеріяли до українсько-руської етнольогії. Т. 3. — Львів, 1900.

11. Моногарова Л.Ф. Преобразования в быту и культуре припамирских народностей. — М, 1972.

12. Пашаева Л.Б. Позитивные и негативные злементы в свадебньїх обычаях и обрядах курдов Грузин. — Тбилиси, 1987.

13 Цзрліханд Г. Некоторые обычаи избегания у монголов // Сов. зтногра­фия. — 1991.—№ 5. — С. 111-115.

Контрольні запитання

I Коли з точки зору психології суспільні суперечності набувають форми кон­флікту? Як пов'язана загальна стратегія розв'язання конфліктів з особистіс-ним виміром ситуації?

2. Основні різновиди родинних конфліктів, на яких зосереджується етнокон-фліктологія. Наведіть приклади.

3. Форми запобігання утворенню об'єктивних передумов родинних конфліктів між дітьми (між дітьми та дорослими; між дорослими членами родини).

4. Засоби психологічного захисту учасників потенційно конфліктної взаємодії, що використовуються на рівні: а) дитячих конфліктів; б) конфліктів типу «батьки-діти»; в) конфліктів між дорослими членами родини.

5. Схарактеризуйте та наведіть приклади таких протиконфліктних тактик, як: 1) виведення за межі конфліктної ситуації когось з її учасників; 2) «здорослення» / здитинення учасників конфлікту; 3) ритуалізація взаємодії.

6. Яка, на Ваш погляд, головна відмінність орієнтації народних протикон­фліктних засобів позародинного рівня від орієнтації народних засобів запо­бігання родинним конфліктам? Чи можна вважати «гласність» (винесення на розгляд загалу) ефективним шляхом до розв'язання внутрішньо родинних конфліктів?

7. Що являють собою психозахисні дії конструктивно-статусного типу? На­ведіть приклади.

8. Схарактеризуйте систему народних «застережників» майнових конфліктів (за таблицею).

9. Дайте характеристику соціального дистанціонування як засобу виведення учасників із ситуації міжродового конфлікту. Які ще засоби запобігання міжродинним конфліктам Вам відомі?

10. Які групи засобів запобігання міжродовим конфліктам можна виокреми­ти у весільній обрядовості? Основні «застережники» виникнення об'єктив­них передумов потенційного конфлікту та засоби психологічного захисту його учасників, що припадають на: а) дошлюбний період; б) власне весіл­ля; в) повесільний період.

II Система традиційних весільних заходів психологічного захисту нареченої. Розкрийте їх психологічний зміст.

12. Які заходи по весільної обрядовості можна віднести до дій безпосереднього виведення учасників із конфліктної ситуації? до дій уявного виведення? Наведіть приклади.

13. Які обставини життєдіяльності етносу можна віднести до об'єктивних (суб'єктивних) передумов міжетнічних зіткнень?

14. Чому порушення економічних підвалин буття етносу можна розглядати як замах на фундамент його психічної своєрідності? Розгляньте це питання на прикладі усталеності етнічної свідомості.

15. Прогностичне значення профілю сукупної діяльності етносу у сфері міжет­нічної конфліктності.

16. Які соціально-психологічні механізми забезпечують протиконфліктну так­тику етнічної ізоляції?

17. Основні засади народної тактики безконфліктної взаємодії етносів. Як змінюються етнічні стереотипи і соціально-етнічні настанови під час три­валого безконфліктного співіснування етносів?

ЕТНОПСИХІАТРІЯ

Етнопсихіатрія — це порівняно молода галузь, що лежить на пере­тині декількох наук: етнографії, етнопсихології, психіатрії. її об'єктом є особливості психічної патології у найрізноманітніших етносів. Що ж до визначення її предмета, де було б чітко окреслено коло проблем, які роз­глядаються цією наукою, та чітко обумовлено її розмежування із суміж­ними галузями, то у різних авторів, які вважають себе етнопсихіатрами, спектр думок з цього питання ще й сьогодні вельми широкий.

Втім протягом останнього століття дедалі чіткіше виокреслюється коло проблем, що їх традиційно відносять до етнопсихіатрії. Однією з найдавніших проблем є дослідження ендогенних і психогенних розладів, які вчені спостерігали тільки в межах певних етнічних груп. До них здав­на відносили «амок» у малайців, «лата-реакцію» у індонезійців, «арк­тичну істерію» у деяких народів Сибіру, «коро» у китайців, «менерік» та «емірячения» у колимчанок тощо. Проте з часом кількість таких своєрід­них нозологічних форм зменшується, тому вплив культури частіше роз­глядають нині не на рівні нозології, а на рівні формой синдромотворення. Зазначений аспект — дослідження своєрідності клінічної картини різних психічних захворювань (шизофренії, ендогенної депресії, неврозів тощо) у тісному зв'язку із соціальними та культурними чинниками, що зумовили їхню специфіку, — найчастіше охоплюється терміном «транс-культурна» (іноді «транскультуральна») психіатрія.

Деякі вчені ширше користуються терміном «кроскультурна психіат­рія». Ці два поняття дуже близькі між собою й спільним у них є зосеред­ження на вивченні особливостей клінічної картини тієї чи іншої психіч­ної патології. Втім, залежно від того, як побудоване дослідження, на чому ставиться більший акцент — на усвідомленні зв'язку цих особливостей з якимись специфічними етнічними факторами чи на порівнянні симпто­матики певного психічного розладу в кількох культурах, — вживається термін «транскультурна психіатрія» (у першому випадку) або «крос­культурна» (в другому). Звичайно, будь-який із цих аспектів можна роз­глядати як самостійний у конкретному дослідженні, але останнім ча­сом учені прагнуть поєднати їх, тому й протиставлення термінів «кроскультурна» — «транскультурна» є досить умовним.

Якщо зазначені проблеми частіше потрапляють в поле зору медиків, то етнографи, в свою чергу, зосереджуються переважно на питаннях народної традиційної медицини: типах народних лікарів (знахарях, чаклу­нах, шаманах та ін.), народних уявленнях про етіологію та патогенез психічних хвороб, їхній класифікації, процедурах народної діагностики, традиційних способах запобігання та лікування психічних захворювань тощо.

Починаючи вивчення етнопсихіатрії, треба мати на увазі, що взагалі термін «етнопсихіатрія» не завжди відбиває звичні та очікувані реалії. Річ у тім, що саме протиставлення психічного й соматичного є порівня­но пізнім надбанням, а в деяких культурах воно відсутнє й тепер. Тому виокремлення в науковому аналізі лише психічних чи психопатологіч­них аспектів з комплексного уявлення щодо хвороб, характерного для багатьох етнічних груп, є штучним і навіть не завжди можливим.

Ще одне суттєве зауваження стосується чинників, що зумовлюють відмінності в клініці й терапії психічних захворювань. Останнім часом переважає тенденція розглядати їх як результат суто культурних чи со­ціально-економічних факторів. Не виключено, що це реакція на поши­рення біологізаторських поглядів і концепцій, характерних для певного часу. Але завдання сьогодення полягає не в розвитку одного з цих на­прямків, а в усвідомленні їхньої комплементарності та аналізі впливу кожного з них на набування специфічного забарвлення тією чи іншою хворобою.

Для прикладу розглянемо детальніше працю Т.Сорокіної та Р.Євсегнеєва, які вивчали поширеність у людській популяції різновидів гаптоглобіну — фракції однієї з добре досліджених сировоточних систем крові, яка виконує в організмі людини ряд важливих фізіологічних функцій. Три її фенотипи досить нерівномірно розподілені серед мешканців зем­ної кулі (так, у багатьох народів Африки, порівняно з європейцями, значно частіше спостерігається один із гомозиготних варіантів: у ліберійців — 53,3%, банту — 59,9%, у мешканців Нігерії — 90,1%, тоді як у росіян московської популяції — лише 21,9%). З іншого боку, доведено, що приступоподібний та особливо періодичний тип протікання шизоф­ренії корелює із згаданим варіантом. При цьому низкою кроскультурних етнопсихіатричних досліджень доведено, що у африканців шизоф­ренія частіше має гострий характер і кращий прогноз, аніж у європейців. Усе це дало підстави авторам поставити питання про те, чи не є особли­вості розподілу спадкових варіантів гаптоглобіну однією з можливих причин клінічної своєрідності шизофренії у цих регіонах, а в майбутньо­му — і більш узагальненого: які саме кроскультурні відмінності захво­рювань спричинені біологічними (спадковими), а які — соціокультурними чинниками? Всебічно аналізуючи цю проблему, автори висловили припущення щодо генетичної детермінації найбільш загальних стерео­типів розвитку хвороби, таких як тип протікання, ступінь прогредієнт­ності тощо, тоді як соціокультурні чинники, на їхню думку, більше впли­вають на своєрідність психопатологічного оформлення хвороби: зокре­ма, визначають фабулу маячення, глибину ендогенної депресії, питому вагу маячних переживань, частоту суіцидів, особистіше опрацювання хворобливої продукції і т.ін.

Крім важливості усвідомлення зазначених проблем — розуміння умов­ності розподілу хвороб на психічні та соматичні для багатьох культур і необхідності комплексного (біологічно-генетичного та соціокультурного підходу в процесі аналізу чинників, що зумовлюють специфіку психіч­них захворювань, є ще один методологічний момент, який в етнопсихіат­рії стоїть особливо гостро, — це проблема ідентифікації хворих. Річ у тім, що через недосконалість психіатричної діагностики та наявність зна­чних розбіжностей у класифікації хвороб і у діагностичних поглядах пси­хіатрів різних країн, дуже важко проводити епідеміологічні дослідження, тим більше — бути впевненим, що аналогічне дослідження, проведене іншим психіатром, представником іншої школи чи напрямку, дасть то­тожні результати. Втім з розвитком психіатрії, вдосконаленням та уні­фікацією класифікації захворювань, розробкою об'єктивних діагностич­них процедур ця проблема буде поступово розв'язуватися.