3. Міжетнічні зіткнення: народна «дипломатія)

Як і конфліктам попередніх рівнів, міжетнічним зіткненням, у тому числі й міжнаціональним конфліктам (до речі, тут їх розмежовувати не­обов'язково) можна запобігати, по-перше, гальмуванням утворення об'єктивних передумов конфлікту, по-друге — створенням певних соціально-психологічних «запобіжників» конфлікту, засобів психічного захисту його учасників тощо.

3.1. Об'єктивні та суб'єктивні передумови міжетнічних зіткнень

Міжетнічний передконфлікт: екологічний аспект.

Сучасні етнографічні дослідження свідчать, що представники етнічних груп, змушених міг­рувати у незвичне природне середовище, розплачуються за це перед усе власним здоров'ям. Чуже оточення — неабиякий стресовий фактор, бо досить великою є вірогідність виникнення конфліктів, тож природно, що серед мігрантів, як правило, збільшується кількість нервово-психічних і серцево-судинних захворювань. Отже, щоб зменшити можливість виник­нення міжнаціональних конфліктів хоча б за рахунок зниження психо­фізіологічної готовності до подібного конфлікту, етнічні переселення мають відбуватися з урахуванням особливостей природних умов — як місця традиційного існування етнічної групи, так і запланованого місця міграції.

«...Тож під час переселення ...слід дотримуватися правил, пов'язаних з природою людини, без яких переселенці можуть зробитися жертвою незвичних занять, ґрунту, клімату та побуту» (О.Ріттіх, 1882).

Але справа не вичерпується лише тим, що, потрапивши до незвично­го природного оточення, мігранти перебувають у стані постійної перед конфліктної готовності, а відтак, зрештою, зростає можливість са­мого конфлікту. Справа ще й у тому, що природне середовище певною мірою сприяє стабільному й безконфліктному співіснуванню етносів, спричинює можливість гострих зіткнень між ними, асиміляцію одного етнічного угруповання іншим тощо. Наприклад, аналіз процесу асиміляції, що відбувався впродовж останніх десятиріч у селищах російських сектантів (молокан і духоборів) у Азербайджані, свідчить, що небажані міжетнічні зіткнення були спровоковані перш за все еколо­гічними обставинами.

Процес адаптації названих груп росіян до нових, незвичних для них природних умов охопив три покоління, починаючи з 1830 року, коли вигнані у судово-адміністративному порядку з південноросійських губерній сектанти-розкольники були змушені переселитися в посушливі закавказькі субтропіки. Вже на початку XX сторіччя більшість російських сектантських поселень економічно зміцніли та мали всі можливості для стабільного демографічного та культурного розвитку. При збереженні деяких общинних норм соціального життя основу їхнього життєзабез­печення становили одноосібні господарства. Поява та зміцнення індивідуальних господарств свідчили про завершальний етап пристосу­вання російських сектантів до неоднорідних природних умов Закавказ­зя (В.Степанов та ін.).

Однак нагромаджений потенціал пристосованості селян був пі­дірваний колективізацією. Розкуркулення сектантських господарств ра­зом з ліквідацією одноосібних господарств призвело до різкого падіння ефективності використання місцевих земельних ресурсів уже з середини 30-х років. Невеликі поля приватних власників, розташовані на найліп­ших щодо обробки ділянках підгір'я, були поступово замінені великими колгоспними полями, які майже неможливо було раціонально обробля­ти. Постійне зниження врожайності сільськогосподарських культур нама­галися, за колгоспною традицією, компенсувати оранкою додаткових площ. А оскільки в гірських умовах можливість екстенсивного розши­рення орних земель украй обмежена, адміністративна колективізація зе­мель спричинилася до їхньої швидкої деградації.

Уже в 30-ті роки значно зменшуються обсяги вивезення російськими селянами власної сільгосппродукції на місцевий ринок, із середини 50-х російські колгоспи Закавказзя вже не виконують державні плани вироб­ництва та постачання. Погіршується матеріальний стан багатьох родин, порушуються звичні форми сімейно-родових та общинних зв'язків (тоб­то наростають внутрішньоетнічні конфлікти), починається масовий відплив «зайвих» людей за межі Кавказу. З іншого боку, ослаблення етногрупових зв'язків між російськими сектантами стимулювало приплив місцевого населення у колишні суто російські села, в тому числі адміністративно - насильницькими методами з метою збільшення кількості «робочих рук». Зрештою, російські етнічні групи в Азер­байджані були приречені на знищення.

«Історія свідчить, що російські старожили Закавказзя змогли пережи­ти безліч труднощів, у тому числі страшні роки вірмено-азербайджанських зіткнень в 1920-х роках. Так чому ж саме зараз загасає сільська культура росіян за Кавказом? Факти... свідчать, що головною причиною с не наростання міжнаціональної напруженості в цьому регіоні, а безповоротний підрив еко-логічної стабільності локальних груп російського населення...» (В.Степанов, 1991)

Економічні підвалини міжнаціональних конфліктів. Говорячи про економічні підвалини міжнаціональних конфліктів, ми маємо на увазі не стільки соціально-політичний (або політекономічний), скільки психогенеточний аспект проблеми. Нагадаємо, що психологічна теорія діяльності виходить з методологічного принципу єдності психіки та діяльності (осо­би чи спільноти), згідно з яким етнічні особливості психічної діяльності зумовлені етнокультурними особливостями в типах і формах практич­ної діяльності різних людських спільнот. Отож стає зрозумілим, що спро­ба насильницької зміни типу (типів) провідної діяльності етносу постає в очах останнього не лише замахом на фундамент фізичного існування даної етнічної групи, а й безпосередньою загрозою основам психічної своєрідності спільноти та кожного її члена. Це призво­дить до переростання напруженої ситуації протистояння інтересів різних етнічних спільнот у форму конфлікту: адже ситуація починає сприйма­тися членами етносу як особиста чи особистісно значуща проблема.

Але чи дійсно можливий і наскільки реальний такий перебіг подій? Спробуємо з'ясувати це питання, послідовно аналізуючи пов'язані з ним проблеми: діяльнісну обумовленість усталеності та можливості зміни типу етнічної свідомості, діяльніше підґрунтя міжетнічних зіткнень.

Усталеність етнічної свідомості. Отже, проблему усталеності етнічної психіки з погляду діяльнішої теорії етнопсихогенезу можна розв'язати, досягаючи стабільності провідної діяльності етносу, систематичного відтворення базового типу (типів) діяльності етносу від покоління до покоління. Розглянемо деякі факти на користь цього припущення.

У сучасному світі нема, здається, найбільш відомого взірця багато­вікового збереження етнічного самоусвідомлення, свідомої етнічної само-ідентифікації, ніж той, який дає єврейський народ. Чи можна вважати, що та усталеність етнічної свідомості, яку демонструють представники даного етносу попри вимушену еміграцію, має під собою, окрім релігій­ної, етносоціальної тощо, ще й економічну основу? Цілком вірогідно.

Євреї, приміром, масово з'явилися на території України в останню чверть XVIII сторіччя, що було зумовлено колонізаційною політикою уряду царської Росії та утисками єврейського населення на території Польщі. Усупереч сподіванням уряду, євреї, які емігрували з Польщі, майже всі відмовлялися засновувати власні селища, отримувати землю «для хлебопашества и для скота». Вони наполягали, аби їм було дозво­лено селитися поміж раніше осілим населенням, у містечках і містах, се­ред «неєврейської людності, якій вони могли б постачати вироби своїх ремесел і свій крам» (Василенкова-Полонська, 1929). Наприкінці XIX ст. ми спостерігаємо ту саму картину: за даними Всеросійського загального перепису 1897 року, 38,65% євреїв Росії займалися торгівлею, а 35,43% — ремісництвом, найбільше кравецтвом (до речі, загалом серед мешканців імперії торгівлею займалися 3,8%, ремісництвом — 10,25%, а хлібо­робством — 74,31%) (Б.Бруцкус, 1908). Подібні дані наводять П.Чубинсь­кий (1872) щодо євреїв «Западно-Русского края» (44% «душ» живуть торгівлею, 25,4% — ремісництвом), Б.Бруцкус — щодо євреїв Германії (відповідно 54,5% і 18,8%) та Австрії (33,3% і 26,5%), К.Форнберг (1908) — відносно євреїв штату Массачусетс (27,02% займаються торгівлею).

Наведені дані не можна вважати чимось винятковим. Статистика та етнографія свідчать, що тривале збереження соціальною групою своєї ет­нокультурної, в тому числі етнопсихологічної, специфіки безпосередньо пов'язане зі збереженням нею провідної діяльності етносу. Наприклад, українські цигани за чотири століття проживання в Україні майже не асимілювалися місцевим етносом, відмовляючись бути землеробами навіть на пільгових умовах і займаючись звичним циганським ремеслом (про­даж коней, коновальство, ковальство, ворожіння, крадіжки) навіть тоді, коли починали вести осідлий спосіб життя (М.Плохинський, 1890; О.Баранников, 1931). В узбецьких колоніях у Сибіру, які існували з XVII сто­ліття, основними типами виробничої діяльності були шкіряне виробницт­во та килимарство, перенесені сюди з батьківщини, землеробством вони майже не займалися (Зияєв, 1968). Навпаки, мешканці російських посе­лень у Туркестанському краї у 1916 році засівали зерновими 80-95% зе­мель, а, скажімо, традиційний для місцевих селян бавовник сіяли тільки 9,2% господарств російських переселенців (Фомичьов, 1983). До речі, росіяни зберігали у своїх поселеннях-колоніях традиційну для них общин­ну форму землевласності з регулярним перерозподілом земель (Веліцин, 1893; Фомичьов, 1983), німецькі колоністи трималися «особисто-общин­ної» форми власності на землю (Веліцин, 1893), а естонські колоністи — від Криму до Сибіру — зберігали хутірську систему господарювання.

«...Вихідці з Прибалтійського краю та районів, де існувало хутірське землекористування, й на новому місці прагнули до такого самого спосо­бу життя... Навіть живучи у селах, естонські селяни користувалися в основному відрубними ділянками... Поселенці зберігали спосіб життя, який склався у селянській Естонії, побут, звичаї, традиції. Найпомітніше це проявлялося в зовнішньому вигляді естонських сел» (В.Маамягі, 1990).

Суттєвий зв'язок між психолого - культурною унікальністю етносу та його провідною діяльністю не залишився поза увагою суспільної думки, відбився у найнесподіваніших формах суспільної свідомості.

Втрата етнічної визначеності свідомості. Ми маємо достатньо прикладів, коли через ті чи інші обставини етнічна група змушена була відмо­витися від традиційних форм провідної діяльності власного етносу, | втративши етнокультурну специфіку, зазнавши акультурації. Найпромовистішим прикладом можна вважати «з'якучення» переселених у XVIII столітті на Північ російських державних селян-хліборобів, змушених по кинути землеробство через суворі кліматичні умови Якутії. Схожа, хоча, і здається, не така драматична доля, спіткала українців у багатьох куточках світу.

«Усіх «русинів» у Чехо-Словаччині близько 150 тисяч, з них майже І третина свідомо визнає [за собою] українську національність. Друга \ частина ще не вирішила остаточно це питання. Частина з неї словакізується (цей процес триває постійно), менша частина, відійшовши за працю в Чехію, чехізується... Між украї­нським населенням трапляються залишки «твердых русских» (особливо з-поміж випускників колишніх російських шкіл) та й «руснаків», які 1 з дому знають, що вони русини, однак на місцях, де працюють (в учили­щах, в армії, на заводах), не мають змоги жити своїм ж и тт я м, отже, це майбутні словаки, хоча вони свідомо до них не прагнуть » (Ю.Бача та ін., 1992).

Головним чинником у подібних процесах, пов'язаних з втратою ет­нічної ідентичності, є саме зміна групою чи особою традиційної провідної діяльності етносу. Це стає особливо помітним тоді, коли йдеться про досить близькі один до одного етноси, як-от про тофаларів і чулимських хакасів.

Тофалари — невелика народність, яка мешкає на південному заході Іркутської області, чулимські хакаси — понад р. Чулим у Томській області та Красноярському краї; чисельність обох народностей на основній ет­нічній території приблизно однакова (близько 600 чол.). Схожими є та­кож деякі інші умови існування цих етнічних груп: природне середовище, переважання некорінного населення над корінним на території постійного проживання етносу, російська мова як основна мова спілкування, праця в етнічно змішаних колективах, майже повна втрата фольклору тощо. Але поза цим усім ми маємо стабільне існування етносу (з тенденцією до роз­ширеного відтворення) у тофаларів і фактичну асиміляцію — у чулимсь­ких хакасів. Останні, наприклад, втратили загальновживаний етнонім, у них постійно зменшується кількість новонароджених дітей власної національності («тофаларами» ж записують при народженні навіть тих дітей, у яких є хоча б 1/8 «тофаларськоі» крові) і т. ін.

Розгадка цього парадоксу полягає в тому, що у тофаларів, на відміну від чулимських хакасів, майже не змінився традиційний спосіб життя: проживання в місцях народження (84% тофаларів і 19,7% чулимських хакасів, яких свого часу переселили заради «укрупнення» сіл), знання національної кухні та постійне приготування традиційних страв (відпо­відно 80% і 24% у тофаларів, 12,3% і 1,3% у хакасів), а головне — тра­диційні види провідної виробничої діяльності.

«Традиційне господарство тофаларів у минулому — оленярство та полювання; у чулимських хакасів — рибальство та полювання. Різниця у ступені збереженості традиційних господарських укладів нині до­сить суттєва. У тофаларів, в організованих тут промгоспах, оленярст­во та полювання залишаються головними видами занять, до яких залу­чилася основна частина корінного населення, та й некорінного також. У чулимських хакасів більшою мірою здійснено перехід до нетрадиційних видів занять; серед них багато водіїв, механізаторів, тваринників, доярок, телятниць, а також кочегарів, вантажників, вартівників, прибиральниць та ін. Рибальство та полювання з основ­них перетворились на аматорські заняття і не відіграють суттєвої ролі у виробничій діяльності» (В.Кривоногов, 1989).

Шлях до втрати етнічної визначеності свідомості або до нової етнічної ідентифікації особи через руйнування системи традиційних діяльнісних відносин етносу із середовищем, членів етносу поміж собою і т. ін. не тільки давно відомий, а й давно випробуваний «зацікавленими» особами та інстанціями. У минулому сторіччі, приміром, таке завдання поставив пе­ред російською православною церквою в Сибіру архієпископ Веніамін. «Спасіння» бурятів та інших «диких» народів — справа, на думку пасти­ря, цілком реальна, якщо церква буде боротися «не лише з чужою вірою, але й з чужою національністю, з характером, зі звичками та усім укладом звичайного життя інородців... щоби зробитися їм не тільки за вірою, але й за національністю росіянами» (Веніамін, 1895). У 30-ті роки XX століття у Латвії, яка ще не стала радянською республікою, але, схоже, все одно по­терпала від російського «елементу», провадилась офіційна (а в очах бага­тьох — і цивілізаційна) акція розселення місцевих росіян з російських се­лищ на хутори: аби, мабуть, були ближчі до «правильного» господаря. Такі акції відбуваються й сьогодні у багатьох куточках планети.

Зміни в діяльності етносу: сприйняття особою. Спостерігаючи еконо­мічні перетворення в Радянському Союзі наприкінці 20-х років, відомий український етнограф, який присвятив чимало часу вивченню цигансько­го етносу, О.Баранников якось зробив меланхолійне зауваження: «У на­ших економічних умовах цигани мусять перестати бути ц и г а н а м и» (1931). Дослідник, що не належить до народу, який він вивчає, завжди може дозволити собі дещо відсторонене сприйняття процесу радикальних змін провідної діяльності цього народу. А як сприй­має такі зміни сам народ, більшість представників етнічної спільноти, яка переживає подібну перебудову? Адже саме від цього, зрештою, зале­жатиме, чи переростуть подібні перетворення у конфлікт, чи будуть розв'язані менш драматичним шляхом. О.Баранніков зазначав, що для багатьох циган процес зміни провідної діяльності був рівнозначний втраті сенсу життя.

­ «На Курщині...цигани ще 1928 року перестали купувати коней і менжувати ними, а тільки допомагають селянинові купити чи продати коняку...Через це циганське життя занепадає, і це позначається на настрої циган. Ось, наприклад, як говорив про свою «діяльність» моло­дий курський циган Гусенцов (або ж Гусак): «Ось дожидаємо базару. Двічі на тиждень устаю, іду, лаю себе: «чого я іду і за чим?» і лаю своє життя: «куди я іду?— на віте р» (О.Баранніков, 1931).

Коли наприкінці 30-х років XVIII століття в Малоросії з ініціативи російського уряду у статусі землевласників з'явилися представники гру­зинської опозиції, включаючи деяких членів царської родини, місцеві селяни поставилися до них зовсім інакше, ніж панство. Для селянина поміщик-грузин майже не відрізнявся від пана-«малороса». Інакше ка­жучи, поява пана іншої національності аж ніяк не впливала на тип провідної діяльності українського селянина тих часів. Інша справа пан­ство: поселення грузин у Малоросії вона вважала порушенням власних прав і привілеїв, згідно з якими тільки вона мала право володіти землею, тобто порушенням стабільності власної провідної діяльності. Звідси постійна ворожість у ставленні старшини до грузинського панства, хво­роблива реакція на їхню появу й постійні спроби позбутися цього фактора руйнування традиційної системи діяльнісних відносин. Характерно, що у клопотанні до Катерини II у 1764 році одним з пунктів поновлення своїх прав українське панство вважало виселення грузинів з Малоросії (М.Плохинський, 1893).

Можна навести також приклад з історії таврійських ногайців, кочо­вого народу Причорномор'я, який в останній чверті XVIII сторіччя прий­няв російське підданство на тих умовах, що йому буде дозволено «жити та керуватися власними законами». У 1808 році приставом ногайських орд було призначено французького емігранта графа Я. де Мезона, який вирішив у найкоротший термін поліпшити добробут таврійських ногайців. Він видав наказ будувати хати селянського типу та планувати ногайські поселення «по лінії»; до 1811 року в 67 поселеннях було збудо­вано понад 4000 хат. Однак оглядаючи навесні 1812 року ногайські по­селення, де Мезон виявив, що нові будинки порожні, а ногайці продов­жують жити у кибитках поряд. Де Мезон наказав спалити кибитки, аби покласти край кочовому способу життя ногайців, — наказ було викона­но. Але ногайці не стали осілим народом: більшість з них, боронячи тра­диційний спосіб життя, покинули Росію та емігрували до Туреччини (Черенков, 1989).

Економічне підґрунтя міжнаціональних зіткнень. Отже, економічною основою міжнаціональних конфліктів є взаємне або одностороннє пору­шення етносами, що спілкуються, власних традиційних систем життє­діяльності. Досить наочно етнічну систему діяльнісних відносин характе­ризує профіль сукупної діяльності етносу (ПСДЕ), тобто відображення у тій чи іншій формі конкретних видів діяльності у загальній картині життєдіяльності етносу. Пізнавальна цінність ПСДЕ в етнопсихологічних розвідках пов'язана з тим, що він дає змогу визна­чити саме провідні для етносу типи продуктивної діяльності. Так, ПСД єврейського етносу в Росії наприкінці XIX сторіччя матиме два помітних піки: торгівля (38,6% населення) та ремісництво (35,5%). Водночас ПСД інших етнічних груп Росії дещо інший. Так, для ПСДЕ російських німців «піковими» є сільське господарство (57,5% етносу) та ремісницько-про­мислова діяльність (21,5% населення, причому, на відміну від євреїв, які тяжіли до кравецтва та подібних обслуговуючих ремесел, 21% німців-городян займалися металообробкою). ПСД тогочасного вірменського ет­носу такий: «сільське господарство (71%) — ремісництво (10,6%) — тор­гівля (7,5%)»; ПСД російських поляків: «сільське господарство (62,9%) — ремісництво (14,1%) — приватна діяльність (11,9%)»; ПСД росіян (разом, на жаль, з «малоросами» та білорусами) був землеробським (76,5% насе­лення, тоді як ремісницько-промислового діяльністю займалися усього 10%). Цілком зрозуміло, що зазначені розбіжності у провідних тилах діяльності етносів, у її структурі та формах не змогли не позначитися на розумовій діяльності представників порівнюваних етносів, про що, зокре­ма, вже йшлося щодо етнічної специфіки асоціативних реакцій, мислення тощо (див. главу «Психологічні аспекти етнопедагогіки» підрозділ 6.2).

Треба зазначити, що поняття ПСДЕ дає змогу дещо по-новому погля­нути не лише на проблему тривалого збереження або, навпаки, досить швидкої зміни особливостей етнічної свідомості, а й на проблему прог­нозування можливих міжетнічних конфліктів. Досить імовірно, що може виникнути міжетнічне протистояння у тій етноконтактній зоні, де за умо­ви обмеженості відповідних ресурсів змушені співіснувати етноси з по­дібними ПСД, тобто з однаковими формами провідної діяльності. У та­ких випадках міжнаціональні конфлікти особливо вірогідні, коли один із таких етносів починає витісняти інший з якоїсь традиційної для нього сфери діяльності. Саме про це йдеться, наприклад, у посланні українсь­кого населення Львова до короля Сигізмунда III (поч. XVII століття).

«Обтяжені ми, народ руський, з боку народу польського ярмом, тяж­чим за неволю єгипетську, що нас хоч і без меча, але гірше, ніж мечем, з потомством вигублюють, заборонивши нам пожитків і ремесел ■ обходів всіляких, чим би тільки чоловік живий бути міг, на все те не мас права русин на рідній землі своїй вживати у тому ж руському Львові» (Хрестоматія з історії Української РСР, 1961).

Згаданий конфлікт сягає своїм корінням ще XIV сторіччя, коли Казимір III підкорив Львів (разом з іншими українськими землями), пос­тавивши його під протекторат Королівства Польського. Король Казимір дарував Львову привілей Магдебурзького права (муніципальну авто­номію, численні поступки мешканцям тощо). Однак скористатися з но­вої юрисдикції міг тільки той, хто заприсягся на вірність католицькій церкві. Українська громада міста відмовилася, тож і позбавилася можливості скористатися з наданих Магдебурзьким правом переваг. Як зазначає українська дослідниця з США Мар'яна Рубчак (1993), «це оз­начало справжнє усунення українців від міського економічного та політичного життя і фактично започаткувало процес маргіналізації ук­раїнської громади».

Коли на початку XX століття іжемські комі почали переселятися на Кольський півострів, місцеві саами прийняли їх прихильно. Але як тільки-но оленячі стада прийшлого етносу почали швидко зростати, обмежую­чи ресурси для саамських оленів, комі-саамські стосунки різко погір­шилися (О.Котов, 1987). Напружені стосунки поміж селянським населенням Росії та німецькими колоністами також мали суто економічну основу.

«У нашому повіті німецькі колоністи з кожним роком дедалі більше скуповують поміщецькі землі й, оточуючи своїми володіннями російські села, ставлять останніх нерідко в справді безвихідне становище. Німці... не здають своїх земель в оренду російському населенню ні з копиці, ні за гроші, через що селянам, оточеним німецькою землею, залишається одне: або шукати переселення, або із самостійних господарів ставати без­домними батраками у тих же німців» (Журнал Катеринославських повітових земських зборів від 11.Х. 1888; цит. за: О.Веліцин, 1893).

Аналізуючи витоки антисемітських настроїв російського загалу, дослідник XIX століття Г.Антонович у книзі «Исследование о городах в Юго-Западной России по актам 1432-1798 годов» бачить їх остаточну причину в тому, що «євреї... заволоділи майже всіма промислами та тор­говими підприємствами, витіснили на задній план [міських обивателів християн»] й змусили більшість з них звернутися до землеробських за­нять, полишивши усякі спроби суперничати з єврейським населенням у торгівлі та промисловій діяльності. Усі міста південно-російські безпе­рервно нарікають... на те, що євреї... захоплюють усю торгівлю та про­мисли у свої руки та повністю витісняють християн з ринків». Про кон­курентне бажання домінувати у слов'янському світі як остаточну причину антагонізму між поляками та росіянами зазначав П.Чубинський, а «пер­ший російський свідомий націоналіст» (за висловом П.Мілюкова) хор­ват Юрій Крижанич ще у XVII столітті проголосив економічну експансію будь-яких іноземців головною причиною зіткнень на національному ґрунті.

З іншого боку, там, де живуть етноси з різними ПСД, де існує природ­но утворений міжетнічний «розподіл праці», можливе мирне співжиття різних етнічних угруповань.

Соціально-психологічні передумови міжнаціональних конфліктів. Не­зважаючи на важливість ролі зазначених чинників у процесі виникнення та розвитку конфліктної ситуації між різними етнічними угруповання­ми, ми мусимо визнати, що велику вагу можуть мати і мають чимало інших обставин (релігійні, політичні, адміністративно-правові тощо).

«Керівні посади в районах, місця у торговельній мережі, правоохорон­них органах та органах охорони здоров 'я, тобто майже усі «престиж­ні» та «дохідні» місця, займають, як правило, особи тієї національності, представників якої більшість у районі. Тому негативні явища, прита­манні адміністративно-командній системі взагалі... представники етнічних меншин у місцях їхнього проживання схильні відносити на рахунок національних недоліків керівних осіб, пояснювати національними утисками... У випадках сусідства одночасно з двома та більше етноса­ми... більшу кількість негативних характеристик отримали ті з них, які ширше представлені у керівних структурах» (В.Катунін, 1991).

Іншими словами, не буде великим перебільшенням сказати, що прак­тично будь-яке напруження чи загострення стосунків у суспільстві, пов'я­зане із зіткненням інтересів тих чи інших соціальних структур, може за певних обставин набрати форми міжетнічних зіткнень. Необхідною соціальною умовою трансформації суспільних протиріч у етнічні конфлікти є, зрозуміло, існування самих етносів, а в останніх — наявність родо­вої організації людських спільнот, тобто утворення людських колективів за ознакою кровного родичання, походження від спільного предка. Предок може бути один і цілком історичний (у родових груп най­нижчого рівня), може бути не один і легендарний (Кий, Авраам та інші «батьки народів» — у родових угруповань вищого рівня), нарешті, цілком міфологічний (різноманітні тотеми), але, головне, щоб вони сприймалися свідомістю громади як початок родоводу кожного члена даного соціуму.

Тривалий час суспільствознавчі науки дотримувалися думки, що ро­дова організація суспільства («родовий лад») є винятково первісна фор­ма соціальності, а отже, шукати її поза межами «дикунського» безкласо­вого соціуму — заняття безперспективне, тим більше пояснювати фактом існування такого «пережиткового» соціального інституту реальні національні протиріччя «живого» класового суспільства. Але протягом останніх десятиліть етнографія та інші народознавчі науки (соціологія, політологія та ін.) активно використовують поняття про певні форми родової організації (клан, субклан, патронімія, матронімія і т. ін.) для пояснення розвитку сучасних суспільств (у тому числі індустріальних). На думку сучасних дослідників, родова організація суспільства не відмирає з розпадом первісного докласового ладу, а «пристосовується» до виконання нових завдань, що постають уже перед класовим соціумом та окремими його групами, шарами та прошарками (забезпечення поза-общинної інтеграції, гарантій життя та власності, військової організації суспільства, придушення опору пригнічених верств тощо). На певному етапі розвитку докласових і ранньокласових суспільств трансформова­на родоплемінна організація може бути — і навіть досить довго — аль­тернативою утворенню держави, державної організації людської спільноти (О.Коротаєв, О.Оболонков та ін.).

Для нас важливо наголосити, що історично поступаючись місцем державі, родова організація та притаманні їй механізми соціальної регуляції не тільки продовжують існувати одночасно з нею («кагал» у євреїв різних країн, родова община у багатьох народів Європи та Азії тощо), але й поновлюються за певних умов навіть у народів, які її давно втратили (скажімо, в російських переселенців на Півночі, в Україні чи у Сибіру). Як існування общинної організації на різних етапах розвитку суспільств пов'язане зі збереженням певних фундаментальних умов і параметрів суспільного відтворення (натуральність господарства, висо­ка залежність від випадкових факторів) і було соціальним механізмом компенсації природної випадковості, так і родова організація суспільства (збереження та відновлення розвинених систем родинності) продовжує існувати як фактор захисту певних життєвих інтересів членів суспільства.

«Родова організація, як правило, помітно слабнула і часом навіть зни­кала в міру того, як формувалася та зміцнювалася державна організація. Але точнісінько так само родова організація зміцнювалась у разі ослаб­лення державної. Взагалі у класовому суспільстві родова організація про­довжує, як правило, існувати в досить розвиненому вигляді у тих місцевостях і соціальних нішах, де надто заслаба чи з якихось причин відсутня організація державна. Саме тому, якщо певні групи населен­ня, яке втратило родову організацію, опиняються у сфері ослабленої дії державної організації, в їхньому середовищі регенерує організація родо­ва (природно, в її пізнішій формі), що й пояснює виникнення пізньородових форм серед російських переселенців па Півночі, в Україні, Сибіру або серед бурів у Південній Африці» (О.Коротаєв, О.Оболонков, 1989).

Консолідована в одне ціле уявленням про спільне походження та сис­темою родинних зв'язків, етнічна група (до речі, за сучасними уявлення­ми, повноцінним суб'єктом міжетнічних стосунків може бути група чисельністю близько 10 тис. осіб, однак не менше 2-3 тисяч членів) мала досить засобів протистояти впливу інших етносів і регулювати психологічну реакцію своїх членів на міжетнічні контакти. Серед таких засобів перш за все треба назвати суспільні стереотипи сприйняття влас­ного (етнічні автостереотипи) і чужих (гетеростереотипи) етносів, регламентація етнокультурних обмінів і запозичень та ін. За допомогою таких соціально-психологічних механізмів формувалася, наприклад, психологічна дистанція між представниками різних етнічних угруповань, зменшувалася або, навпаки, підвищувалася оцінка «етнічної небез­печності» певних дій з боку «чужинців» тощо, а отже, зменшувалась мож­ливість виникнення міжетнічних зіткнень.