2.2. Майнові та інші опосередковано-статусні позародинні конфлікти
За юкагирськими звичаями голову забитого на полюванні звіра обов'язково треба було закривати чимось від сторонніх очей, особливо — від очей дівчини. У юкагирів існує народне сказання про дівчину, яка одного разу подивилася «в обличчя» впольованого її братом лося й пожаліла тварину, подумавши, що та плакала перед смертю; після цього брат дівчини перестав убивати звірів і захворів. Ситуацію зміг «виправити» лише шаман племені, який наказав повісити дівчину-порушницю. Коли наказ було виконано, брат страченої дівчини видужав і знову почав убивати на полюванні лосів.
На щастя, не всі конфлікти, пов'язані з порушенням традиційних правил виконання певних видів діяльності, закінчувались так трагічно для тих, хто їх порушив або не виконав, але цілком зрозуміло, що численні професіональні секрети та приписи майже у всіх народів земної кулі виконували свого часу неабияку протиконфліктну функцію, особливо у житті тих народів, для яких полювання було провідною діяльністю та основним засобом існування.
У тих народів, які здобували засоби існування продуктивною працею (землеробством, тваринництвом тощо), основною сферою виникнення позасімейних конфліктів були майнові відносини. Рано чи пізно котромусь з членів етнічної спільноти видавався не дуже справедливим існуючий розподіл власності, що й стимулювало ті чи інші спроби «поновлення справедливості». Найпоширенішими формами перерозподілив власності у традиційних суспільствах були озброєні напади на сусідні ] поселення та таємні крадіжки господарського майна.
Щодо звичайних крадіжок і провокованих ними зіткнень треба зазначити, що тут громада (табл. 4), реалізовувала вже відомий нам алгоритм запобігання утворенню об'єктивних передумов конфлікту (оприлюднювала соціально-економічні умови, що уможливлювали злодійство, допомагали тим родинам, які через об'єктивні обставини опинилися в подібних умовах, викривала та засуджувала тих членів «миру», «хто красти посилає», — з одного боку, та наказувала тим, хто хотів піти цим шляхом, його кінцеву «невигідність» — з іншого) й пропонувала низку формул психологічного захисту як для самого злодія, так і для потерпілих від нього.
Більш складними стають самозахисні дії етносу, коли в результаті привласнення особою чи групою осіб чужого майна можливі серйозні зіткнення, скажімо, міжродового рівня. Тут ми стикаємося, наприклад, з досить розробленою системою заходів щодо дистанціонування соціальної групи, до якої належать порушники, від них самих, що, зрозуміло, робить відповідальними за злочинні дії не етнокультурну групу загалому і навіть не сімейно-родову, а лише одного чи кількох їхніх представників. До таких заходів можна віднести, приміром, те, що у гірських народів Кавказу особи, які належали до общинної адміністрації, не мали права ні скликати населення для військового набігу, ні очолювати сам набіг. Усе це мав робити хто-небудь з рядових общинників. Він же брав на себе й тягар відповідальності, якщо до цього доходили справи: певна незалежність таких переважно молодіжних загонів рятувала громаду, але дорого коштувала самим членам загону. Як, наприклад, про це свідчить лист туркменських старійшин з Мерву до представників населення Ахала, написаний на рубежі ХІХ-ХХ століть:
Таблиця 4
ЗАПОБІГАННЯ КОНФЛІКТАМ
ЧЕРЕЗ ПОРУШЕННЯ ПРАВ МАЙНОВОЇ ВЛАСНОСТІ
(ЗА МАТЕРІАЛАМИ УКРАЇНСЬКИХ ПРИСЛІВ'ЇВ)
«Браття наші ахальці, попереджаємо вас, якщо подібна річ / = аламан, тобто озброєний набіг] знову повториться, якщо наші мервці з'являться у вас в Ахалі задля грабунку, то можете їх убивати, коней та зброю їхню брати собі, за кров ми не будемо вимагати [нічого]... Ваші посланці... самі особисто бачили, що наші аламанщики без відома нас усіх зникають на аламани вночі» (Ю.Вотяков, 1990).
Учасники таких загонів могли дещо зменшити гостроту зворотної реакції, дотримуючи певних правил нападу. Так, у кавказьких горців певні господарські речі взагалі заборонялось грабувати, а якщо ж раптом серед захопленої здобичі виявлялися предмети, власники яких могли вимагати їхнього повернення, то поміж учасниками набігу розподілялась лише половина здобичі, а інша половина залишалася у ватажка для задовольняння можливих стягнень. Заборонялось, до речі, й захоплювати у полон більше трьох чоловік, занадто молодих або старих, пошлюблених та ін.
У випадках вбивства вбивця ставав кровним ворогом роду вбитого, проте й тут можна було запобігти розростанню кровної помсти до масштабів знищення ворогуючих родів. Якщо, наприклад, вбивця (або і вбитий) був людиною, яка систематично порушувала традиційні норми поведінки в суспільстві, родичі могли відмовитися від нього.
«Джарчі (глашатай) оголошував по аулах, що через діяння такого-то його родичі більше не відповідають; якщо його вб'ють, то хун [ = майнове відшкодування ] не стягуватимуть, і навпаки, якщо він уб'є, то не платитимуть хун. Такі особи опинялися поза законом» (Р.Давлетшин, 1902).
Був і інший шлях до зняття такого конфлікту: у абхазців досить часто і| вбивця з вищого станового прошарку був змушений погоджуватися на пропоноване народом усиновлення або виховання селянської дитини від потерпілої сторони, аби запобігти кровній помсті. Останній варіант запобігання міжродовому конфлікту був, здається, найдоцільнішим з погляду більшості етносів, бо в тій чи іншій формі — авункулат /аталицтво (віддання власної дитини на виховання в інший рід), усиновлення/ удочеріння, покумлення/родичання через шлюб дітей — його використовували, аби запобігти конфліктним зіткненням різного рівня та у різних сферах суспільного життя.
«А ми просо сіяли, сіяли, // Ой див, ладо, сіяли, сіяли».
«А ми просо витопчем, витопчем, // Ой див, ладо, витопчем, витопчем».
«Та як же ви витопчете, витопчете? // Ой див, ладо, витопчете, витопчете».
«А ми коні випустим, випустим, // Ой див, ладо, випустим, випустим».
«А ми коні злапаєм, злапаєм, // Ой див, ладо, злапаєм, злапаєм».
«Та чим же вам лапати, лапати?// Ой див, ладо, лапати, лапати».
«Ой шовковим неводом, неводом, //Ой див, ладо, неводом, неводом».
«А ми коні викупим, викупим, // Ой див, ладо, неводом, неводом».
«А за що вам викуплять, викуплять?// Ой див, ладо, викуплять, викуплять».
«А ми дамо сто срібних, сто срібних, // Ой див, ладо, сто срібних, сто срібних».
«Не возьмемо й тисячі, тисячі, // Ой див, ладо, тисячі, тисячі».
«А ми дамо дівчину, дівчину, // Ой див, ладо, дівчину, дівчину».
«А дівчину возьмемо, возьмемо, // Ой див,ладо, возьмемо, возьмемо».