2. Позасімейні внугрішньоетнічні

КОНФЛІКТИ: НАРОДНІ РЕЦЕПТИ РОЗВ'ЯЗАННЯ

2.1. Конфліктні ситуації на базі порушення статусу особи

Давньоруські літописи свідчать, що київський князь Володимир у 980 році після військової перемоги прилюдно зґвалтував Рогнеду По­лоцьку на очах її батька та братів, яких одразу ж закололи князівські воя­ки. Така сама доля спіткала й дружину Володимирового брата Ярополка, вагітну на час страти чоловіка майбутнім Святополком «Окаянним». Як не дивно це зараз звучить, але обидві потерпілі від наруги жінки не лише не втратили честі, а навіть зробилися законними дружинами Володими­ра, а їхні діти — законними «княжатами» (цьому не перешкодила й та обставина, що Святополк — цей «син двох батьків» — фактично був си­ном не Володимира, а Ярополка). Аналізуючи ці випадки, дослідники дійшли згоди в тому, що справа тут зовсім не в моральних вадах Володи­мира, а в тодішній системі встановлення статусних прав особи. Публічно ґвалтуючи полонених княгинь, Володимир знищував — і всі зацікавлені мали змогу пересвідчитися в цьому на власні очі — династійні права жінок, насамперед право передавати у спадок нащадкам свою попередню династію, й робив їх продовжувачками вже нової династійної лінії.

Не беручись оцінювати дії Володимира з позицій сьогоднішніх уяв­лень про мораль і моральність (хоча, здається, на той час це був-таки досить гуманний вчинок — інакше Володимир змушений був би просто (бити полонених жінок, аби знищити будь-яку можливість поновлення ворожої династії), наголосимо ще раз, що прилюдність наруги була, з погляду Володимира, єдиним шляхом до встановлення нових статусних відносин у поконфліктній ситуації. Якщо соціальний статус людини — це місце її в системі міжлюдських стосунків, то воно має бути унаочне­ним для всієї громади або більшості її членів, інакше згадана особа й падалі ризикує залишитися в очах і діях членів соціуму носієм свого ста­рого статусу.

Отже, на відміну від загальної лінії на «приватизацію» сімейних конфліктів («В сімейне діло встрявати — що на кривому веретені пряс­ти», «Що в домі ведеться, на вулицю не несеться», «Чоловік з жінкою сваряться, а під однією ковдрою спати лягають»), конфлікти, пов'язані з позародинними стосунками, вирішуються, як правило, за допомогою «гласності», тобто з опорою на громаду як гаранта розв'язання поста­лих проблем. Засоби, конкретні дії громади можуть змінюватися: австралійський абориген віддає одну з власних жінок другу, що став вдівцем і змушений пускатися в далеку дорогу; російська селянська об­щина влаштовує колективні «помочі» погорільцям; естонські юнаки су­воро слідкують, щоб «мелюзга», неповнолітні підлітки не ходили на «вечірні зорі» до дівчат, тощо, — але загальним правилом є постійний громадський контроль, який, власне, і уможливлює поновлення чи вста­новлення статусу особи або групи осіб у даному соціумі.

...У росіян ворота, вимазані дьогтем, означають ганьбу для усієї сім'ї, а насамперед для дівчини, котра живе в цьому домі. Після цього її піддавали насмішкам, образам, глузуванню, вона, як правило, не могла вийти заміж. Але за традицією звинувачена таким чином дівчина могла захиститися від образи, звернувшись до старости і попросивши його зібрати загальну «сходку» мешканців села.

«Склад сходки в цьому випадку був незвичайним: на ній зобов'язані були бути присутніми усі парубки общини. Дівчина, з ініціативи якої була скли­кана сходка, виходила перед усіма й тричі викликала кривдника словами: «Хто мене збезчестив, виходь до мене й звинувачуй мене перед усіма!» Потім вона прохала громаду захистити її «правим судом». Община зав­жди погоджува-лась провести розслідування. Запрошена для цього жінка йшла разом з дівчиною, оглядала її й про результати огляду сповіщала сходку. Якщо дівчина виявлялася невинною, учасники сходки уклонялися їй у ноги зі словами: «Вибач нас, заради Бога, ти не винувата, а ми з тебе глузували й гадали, що ти залишишся у віковушках». Дівчина, в свою чергу, уклонялася громаді: «Дякую й вам покірно за моє виправдання». Після цього на воротях, поряд з дьогтяр-ною плямою робили крейдою білу пля­му, й писар писав великими літерами: «Виправдана». Якщо після виправ-бального рішення сходки хтось все ж таки ображав дівчину, общини стягувала з нього штраф у розмірі п'яти карбован-ців на користь обра­женої, а родичі дівчини розправлялися з ним за допомогою кулаків при загальному схваленні громадської думки» (М.Громико, 1986).

Як це було і з конфліктами попередніх рівнів, при запобіганні статусним зіткненням практикувалися як дії, що попереджували утворення об'єктивних передумов конфлікту, так і деякі засоби психологічного за-1 хисту «конфліктерів». До першої групи потрапляють перш за все численні форми народного етикету. Багатство та різномаїття соціальних ролей у суспільстві, складність суспільних відносин зумовлюють необхідність украй деталізованих «інструкцій» щодо відповідності поведінки люди­ни соціальним вимогам, причому майже на кожен випадок життя. До­сить згадати, що за умови загальної гостинності багатьох народів у них все ж таки існували конкретні правила прийому окремих категорій гостей. Так, кабардинські «правила гарного тону» залежно від місця при­буття гостя, його соціального стану та родинної приналежності, особис­тих моральних якостей, віку, тощо вимагали розподілу гостей на кілька класів («великий дорогий гість», «великий гість», «дорогий гість», «важ­ливий гість» та «гість»), а відтак прийом представників кожної категорії мав певні особливості («дорогий гість» мав право гостювати скільки завгодно, «важливий» — не більше трьох діб, а просто «гостя» взагалі мог­ли полишити ночувати за межами селища і т. ін.). Встановлюючи певні форми спілкування з представниками різних статусних груп суспільства і суворо караючи їх порушників, етнос захищав себе від безлічі драматичних зіткнень на ґрунті порушення внутрішніх статусних відносин.

Говорячи про засоби психологічного захисту учасників конфліктної взаємодії, можна виокремити два рівня таких психозахисних дій або два способи надання об'єктивній ситуації нетравмуючого особу значення: конструктивно-статусний (або соціально-психологічний) та деструктивно-захисний(або індивідуально-психологіч­ний).

Перший спосіб розв'язання конфлікту через переозначення ситуації полягає в тому, що «заведену в глухий кут» ситуацію протистояння ста­тусних прав, обов'язків та інтересів різних сторін можна було розв'язати через соціально санкціоновані процедури позитивно забарвленої зміни наявного статусу конфліктерів. Наприклад, поєдинок двох рівних за си­лою та військовою майстерністю воїнів (які, до того ж, могли належати до однієї етнічної спільноти), мав би за правилами, але не за суттю закінчитися перемогою сильнішого. Для розв'язання цього протистоян­ня, що загрожувало перерости у вічне протиборство, етноси виробили, наприклад, інститут побратимства. Саме так стали побратимами відомі билинні богатирі Добриня Микитович та Альоша Попович, котрих зу­пинив, приїхавши на звуки битви, Ілля Муромець:

— А укротите ви да с е р д ц е богатирскоё,

А назовитесь ви да братьями крестовима,

А лучше ви крестами побратайтесь.

Зазначимо, що окрім побратимства подібні «антиконфліктні» функції виконувало також покумлення та посестринство. Зрозуміло, що названі інститути слугували, головним чином, вже засобами запобігання не військовим протистоянням, а побутовим напруженням. Такою самою, зрештою, є доля й побратимства. Як, скажімо, свідчать минуловікові записи Марії Ганенко, селяни Великої Виськи Єлісаветрадського повіту браталися (цілували ікону, присягалися на ній «бути до віку рідними братами», обмінювались іконами або частіше ягнятками) саме задля цьо­го: «сваритися та лаятися з побратимом вважається гріхом...» «Сестрилися» так само, як і браталися, тільки подарунки були дещо іншими: руш­ник, курка або що-небудь з жіночого господарства.

Деструктивно-статусний спосіб розв'язання обговорюваних конфлік­тів полягає в тому, що учасники конфліктної взаємодії, не маючи через певні обставини змоги вирішити статусні непорозуміння громадсько-санкціонованим шляхом, взагалі відмовляються від розуміння поточно­го конфлікту як статусного, переводячи його в іншу категорію конфліктних зіткнень (наприклад, «сімейних») або й узагалі відмовляючи йому в праві бути конфліктом («на все воля божа!»).