Контрольні запитання

1. Що таке етнопедагогіка як галузь народознавства? Що цікавить етнопси­хологіє ународних системах виховання дітей?

2. Порівняйте народні та сучасні наукові рекомендації щодо фізичного (сен­сорного, мовного) виховання дитини. Які висновки випливають з такого порівняння?

3. «Мама дурненька, доки дитина маленька». Чи підтверджується це прислів'я матеріалами етнопедагогіки?

4. Наведіть факти щодо діяльнісного походження психічних здібностей дити­ни (зі сфери фізичного, сенсорного та інших форм виховання).

5. На яких підставах народна гра вважається ефективним засобом психічного розвитку дитини? Як пов'язані між собою в онтогенезі форми ігрової діяль­ності дитини та рівень її психічних функції?

6. Обгрунтуйте здатність народної гри бути засобом розвитку в дитини: а) уяви; б) розумових дій; в) системи соціальних норм і цінностей.

7. У чому полягає психолого-педагогічне значення народної обрядовості? Яким чином народна обрядовість сприяє формуванню ціннісних орієнтацій особи?

8. «Обряд є розгорнута розумова дія». Наведіть факти на користь цього при­пущення.

9. Загальна характеристика проблеми внеску народної педагогіки у форму­вання етнічної специфіки свідомості дитини.

10. Які основні напрямки етнічної специфікації перцептивної діяльності Вам відомі? Як вони пов'язані з особливостями педагогічної практики етносу?

11. Можливі етнічні особливості образного відображення дійсності. Чи можна пов'язати ці особливості зі специфікою практики виховання дитини в кон­кретному етносі?

12. Приклади етнічних розбіжностей у мисленні. Поясніть наведені факти з точ­ки зору діяльнісного підходу до етнопсихогенезу.

Етноконфліктологія

Тривалий розвиток суспільних відносин супроводжується зіткненням різноманітних інтересів окремих осіб або людських спільнот. Розглядаючи традиційне суспільство, неважко виокремити три основні площини (точніше — суспільні рівні), у яких розгортаються притаманні йому кон­флікти, а саме: внутрішньосімейний, внутрішньоетнічний та міжетніч­ний. Підтримуючи стабільність свого існування, будь-який етнос зму­шений виробляти певні форми попередження та розв'язання конфліктів, що виникають на всіх рівнях.

Якщо пристати на думку, що конфлікт — це персоніфікована форма діалектичних протиріч суспільного життя, тобто така стадія їхнього роз­витку, коли люди починають переживати об'єктивні протиріччя суспільства як власні проблеми (О.Проценко), то загальна стратегія запобігання будь-яким конфліктам мусить складатися з дій, що попе­реджують формування об'єктивних умов конфлікту та гальмують про­цеси надання певній ситуації в людському спілкуванні занадто афекто­ваного особистісного сенсу.

Цілком зрозуміло, що залежно від рівня конфліктної ситуації та етнічної специфіки буття соціуму така стратегія може набувати найрізноманітніших форм комунікативної поведінки учасників конфлікту.

1. Родинна етноконфліктолопя

1.1. Родинні конфлікти за участю дітей

Внутрішньосімейні конфлікти можна поділити на такі:

• конфлікти поміж самими дітьми;

• конфлікти типу «батьки і діти» (тобто конфлікти між дорослими — з одного боку й молодим поколінням сім'ї — з іншого);

• конфлікти виключно між дорослими представниками родини.

Щодо суто дитячих непорозумінь, то ми знаходимо тут цілковите підтвердження нашим припущенням відносно загальної стратегії запобігання конфлікту. Ось, наприклад, як це виглядає на матеріалах дитячих дражнінь — невеликих віршованих творів («лірика висміювання», за висловом відомого збирача фольклору Г.Виноградова), які є своєрідною формою словесної агресії, певним способом висміювання (а отже, негативної соціальної оцінки) певних відхилень від норм і правил поведінки, способом утвердження неписаного кодексу дитячого життя.

Стосовно загальної характеристики цього жанру дитячої творчості слід зазначити, що у їх побудові дослідники виокремлюють кілька схем:

1) твердження або нав'язування особі чи групі певних негативних оз­нак або дій;

2) заперечення «позитивних» ознак чи дій;

3) заперечення одних ознак з одночасним приписуванням інших.

Серед дражнінь російських дітей представлено всі три типи ком­позиційної будови (Г.Виноградов), а, приміром, серед наявного україн­ського матеріалу дражніння, засновані на запереченні «позитивних» оз­нак, майже відсутні, через що, зрозуміло, відсутні й твори змішаного характеру (Г.Довженок). Натомість прозивалки-твердження тут досить різноманітні. Так, висміюваній особі можуть просто приписуватися негативні ознаки чи дії («Савка-булавка // Через тин гавка»), така особа може стати об'єктом дії («Грицю, Грицю, Грицю — сала, // Гриця цюця покусала, // Відкусила бульку з носа, // Грицю сало із барбоса»), нарешті, вона може негативно характеризуватися через пов'язані з нею предмети чи особи («Кіндрат — свиням брат, // Поросятам дядько, // А кобилі сват»).

Оскільки, як правило, типові конфлікти в дитячому середовищі ви­никають внаслідок досить неширокого переліку дій та індивідуальних властивостей малюків і попередити такі зіткнення можна блокуванням чи хоча б суттєвим послабленням вияву згаданих дій та рис особистості, остільки дитячі громади майже всіх етносів використовують з цією ме­тою досить схожі та обмежені за тематикою твори. Найчастіше мотива­ми дражнінь стають вдача й моральні якості дитини (злодійкуватість, жадібність і т. ін.), та її зовнішній вигляд (неохайність, «модність» тощо). До речі, за свідченням сучасних дослідників вітчизняного дитячого фольк­лору (М.Мельников та ін.), серед дражнінь повоєнних років — порівняно Із записами початку століття — у 5 разів менше стало дражнінь про зовнішність, проте вдвічі збільшилася питома вага дражнінь, які харак­теризують моральні якості дитини.

Отже, запобігаючи поширенню у дитячих стосунках, скажімо, злодійкуватості (а отже, попереджуючи виникнення об'єктивних умов для відповідних конфліктів), російські діти дражнили малого «злодія» так:

Вор-воршце

Украл топорище,

Надоть вора подковать,

Чтоб не стал воровать.

Тому, хто часто брехав, співали іншу приспівку:

— Врун-врун, поври!

— Некогда врать —

Надо в баню бежать.

Або ж: «Врушка, врушка, врушка, // У тебя во рту лягушка!» Висмію­валися в дражніннях також плаксивість (плач — очевидно неконструктив­ний шлях розв'язання проблем, що виникають поміж дітьми), хваль­куватість, бажання завжди командувати іншими тощо. Перепадало, між іншим, і тим, хто занадто захоплювався дражнінням: від простої констатації «Кто обзьівается, тот сам так назьівается» до майже формульного замовляння:

Передразчику — чирей на щеку!

Мне-ка сахару кусок,

Тебе чирей на носок.

Какое место просто,

На тое девяносто.

Що ж до дій власне «психологічного захисту» особистості, тобто засобів надання ситуації зіткнення інтересів дещо відстороненого, нетравмуючого дитину, а часом навіть і позитивного сенсу, то і їх народна конфліктологія дитячого віку знає досить багато. Згадана формула «кто обзьівается, тот сам так назьівется» демонструє можливість не сприйняття образливого порівняння шляхом контрсугестивного його повернен­ня авторові.

Розподіл ігрових ролей — справа, зазвичай конфліктна — стає більш-менш «мирним» завдяки використанню «безособових» процедур: «вимірювання» палиці, жеребкування, лічилки, — адже до них значно важче ставитися «по-людськи» — з образою. Усім, здається, відомі та­кож примовки типу: «У серединці — в золотій скриньці («в новій ряднинці», «на золотій пір'їнці» тощо)», «Скраю — як у раю», якими українські діти «вихваляють» отримане ними у грі не зовсім бажане місце. Відстав малий у гонах наввипередки, не може наздогнати суперника і, аби «виправдати» себе, зняти психологічне напруження ситуації й не дати останній перерости у конфлікт, посилає навздогін: «Вереду, вереду — чорт попереду!», на що, правду сказати, може негайно ж отримати підсічну відповідь: «Ладу, ладу — чорт позаду».

До речі, пересемантизація, надання ситуації іншого значення як засіб психологічного захисту також зустрічається і у представників старших пікових категорій, зокрема у молоді. Якщо хлопець, як твердить наступ­на веснянка, не здатний оцінити особистісні чесноти коханої дівчини, він зовсім не вартий її любові та переживань і взагалі нікому — окрім чортів в болоті — не потрібний.

Нема ж мого миленького // Ні дома, ні тута,

Вже й поросла при дорозі // Шавлія і рута.

На шавлію окріп грію, // На руту не буду,

Розсердився мій миленький, // Просити не буду.

Нехай його тії просять, // Що греблі розносять,

Нехай його тії знають, // Що греблі ламають.

Нехай його тії знають, // Що греблі ламають,

Нехай його тії люблять, // Що в болоті трублять.

У досить поширеній ситуації випрошування у ровесника якоїсь бажа­ної речі діти використовують іще один комплексний засіб запобігання конфлікту — ритуалізацію дії прохання. Так, прохання російським малюком з Карелії ножа у товариша викликало зустрічну вимогу: «Спой ежа!», тобто віршик такого змісту:

Ежик-ежик, ежевал,

По завалинке бежал.

У ежа два ножа,

Вьі пожалуйте ножа.

І тільки після виконання приспівки бажаючий отримував очікуваний предмет. Подібна приспівка вінницьких дітлахів мусила допомогти співаючому випросити у товариша певну річ, заздалегідь принизивши відмовника:

Кив, кив, ручка, //Панова сучка, //

Хто дасть, // Той паня, //

Хто не дасть, // Той свиня.

Названі та інші подібні ритуалізовані дії виконують функцію комп­лексних етнічних антиконфлікторів дитячої поведінки щонайменше у трьох планах. По-перше, створюючи реальний контекст спільних дій прохача і потенційного давача конкретної речі, «церемоніал» прохання зменшував ступінь «відсторопеності» давача від прохача і через це змен­шував шанси на відмову. По-друге, деякі приспівки, як-от наведена приспівка малих вінничан, фактично забороняли відмову через осміяння (соціальної негації) відмовника, тобто формували об'єктивні умови безконфліктного розв'язання проблеми, що виникла. Нарешті, перенося­чи увагу дитини з внутрішнього переживання ситуації на виконання (і обов'язково правильне виконання) певної системи зовнішніх дій, ритуалізація міжособистісного спілкування послабляла силу афекту, що його в даний момент переживала дитина (це стосується обох учасників спілкування), виводячи афект з фокусу поточних ціннісних переживань малюка і надаючи афекту соціалізованих (а отже, керованих) форм.

Треба зауважити, що міжособистісні комунікативні дії, які «ззовні» сприймаються як ритуалізована послідовність поведінкових актів, за своїм психологічним змістом є, як зазначалося, розгорнутими матеріальними попередницями розумових дій. А це означає, що засвоє­ння подібних розгорнутих дій робить індивіда врешті-решт здатним до побудови на рівні свідомості безконфліктної системи соціальних взаємодій. Можливо, що саме впевненість у тому, що діти мають дос­татньо засобів для розв'язання власних конфліктів, змушує українсь­кий етнос — загалом дуже чуйний до проблем організації дитячого виховання — несхвально ставитися до фактів втручання батьків (і взагалі дорослих) у «дитячі справи», яке було закріплено навіть у рішеннях ко­лишніх волосних судів.

«Славуцький суд (Заславського повіту Волинської губернії) слухав словесну скаргу селяпина-власника м. Славути Людвика Петровського на селянина того ж містечка Григорія Білика, котрий побив його малолітню доньку Марину. Внаслідок цєїі скарги волосний суд, викли­кавши обидві сторони, проводив з цієї справи розслідування, за яким ви­явилось: Григорій Білик пояснив, що він дійсно побив дочку Петровсько­го через те, що дочка Петровського напередодні вдарила малолітню ж таки дочку Білика. По цьому волосний суд визначив: оскільки Білик н е повинен був втручатися в дитячі спірки, то піддати його грошовому стягненню на користь Славуцького громадсь­кого капіталу 50коп. сер. 10 серпня 1869року» (П. Чубинський, 1872 ).

Оскільки обов'язок виховання і відповідальність за результати вихов­ного процесу покладалися на батьків, останні змушені були все ж таки втручатися в справи своїх малих і доросліших дітей, що й зумовило існування в різних суспільствах зіткнення інтересів старшого та молодшо­го поколінь, тобто конфліктів типу «батьки — діти». Народознавство фіксує дві основні лінії розв'язання конфліктів між дітьми й дорослими: або за рахунок дітей — через визнання пріоритетності інтересів батьків, або якнайшвидшим зрівнянням у соціальних правах дітей і батьків й виз­нанням рівноцінності інтересів сторін. У межах як першої, так і другої лінії ми знаходимо широкий спектр засобів, які допомагають запобігти виникненню об'єктивних передумов конфлікту та забезпечують психологічний захист залучених до перед конфліктної ситуації людей.

Найрадикальнішим засобом запобігання таким конфліктам є, очевид­но, загальна відмова від народження дітей або й породільний інфантицид. Зрозуміло, це не може стати загально етнічною панацеєю, але у багатьох етносах були верстви населення, які досить широко користувалися саме цим рецептом «профілактики» обговорюваного типу конфліктів. Дослідниками, зокрема Зеноном Кузелею та Маркіяном Грушевським, зауважений цей шлях запобігання конфлікту і в Україні.

«Отаке настало в світі. Намагається народ звести або хоч скоротити свій рід. Чогось не люблять тих дітей. Більш через те, що з ними так клоп і т всілякий, а супокою тепер і так нема. А сутужність всьому сила. Всі на неї звертають... Одна річ — не люблять і не хотять тих дітей, щоб вони були на світі» (3. Кузеля, 1906).

У випадках — на щастя, більш звичайних, — коли дитині все ж таки дарували життя, засоби запобігання конфліктам поміж дорослими й дітьми варіювали залежно від багатьох обставин, у тому числі від домі­нуючої в етносі орієнтації на одну з двох названих ліній розв'язання конфліктів такого типу. Причому остання могла визначати як об'єктив­ний, так і суб'єктивний бік справи.

Якщо взяти за приклад традиційне буття австралійських аборигенів, діти яких живуть одним життям з дорослими, змалку отримують не спеціально препаровану, а повну та неспрощену інформацію щодо життя та стосунків останніх й через це дуже рано здатні будувати свої відносини з іншими людьми як дорослі, то ми бачимо тут і суспільні механізми забез­печення рівних можливостей реалізації певних інтересів дітей порівняно з дорослими. Найпомітніше це виявляється, скажімо, у випадках соціального «вирівнювання» фізичних можливостей дитини та дорослого. Так, гро­мадська думка аборигенів племені мурнгін примушує матерів бути «доб­рими та лагідними» з власними дітьми, забороняючи їм сварити та кара­ти останніх, як це роблять європейські жінки, навіть у випадках очевидної брутальності щодо матері. Спостерігачі не раз були свідками таких подій, коли мати, не маючи змоги силою припинити дитячі пустощі, била пали­цею по стовбуру дерева або по землі, де залишилися сліди дитини, даючи таким чином вихід накопиченому роздратуванню, але пальцем не торка­лася самого пустуна. Водночас протилежна орієнтація — невизнання рівності власних інтересів дитини та дорослого — уможливлює зовсім інші дії «збалансування» інтересів сторін, як це, наприклад, відбувалося в процесі російського народного виховання.

«Батьки тримають дітей у цілковитій покорі й за непокору сварять (картають) і б'ють, й за волосся тягають. Якщо син чи дочка ще малі,то батько або мати спіймають за якийсь непослух, пустощі чи нео­бачний вчинок, затиснуть голову межи ніг й висічуть кропивою чи ло­зиною» (Косогоров, 1906).

В українському етносі подібний шлях розв'язання ситуації зіткнення інтересів різних поколінь — на користь шанування батьківських — та­кож був досить поширений. Як свідчить П.Чубинський, волосні суди «Західно-Руського краю» з легкістю виносили вироки про тілесне пока­рання різками навіть дорослих дітей не тільки тоді, коли останні піднімали руку на батьків або лаяли їх «непристойними словами», а й тоді, коли йшлося — як у випадку з волинянином Михайлом Федорчуком — лише про те, що син «не поважає та не шанує її як матір, і є непос­лухом в розпорядженнях її по господарству» (П.Чубинський, 1872).

Маючи таку перевагу в процесі розв'язання проблем поточного сімейного життя, батьки, в свою чергу, зобов'язані були запобігати мож­ливим родинним конфліктам, пов'язаним зі шлюбом дітей та їхньою майбутньою господарською діяльністю (пошук подружжя, забезпечен­ня цноти дочки-нареченої і т.ін.). Безконфліктне розв'язання таких про­блем вимагало створення певних об'єктивних умов, насамперед — пев­ного матеріального достатку, які б дозволили здійснити намічені плани. Серед багатьох заходів, що мали забезпечити досягнення поставленої мети, українське звичаєве право (українська народна етноконфліктологія) передбачає обмеження прав батьків на користування власним майном: певна його частина (наприклад, так звана «дідизна» чи «материзна») не підлягала продажу чи знищенню, а мала бути збереженою й переданою пошлюбленим дітям. Батьки мусили забезпечити дітям «стартовий» матеріальний рівень життя навіть у разі власної передчасної смерті, а тому набували такого значення пошуки кумів (наймення «кум» походить, як вважаться, від пізньолатинського сотраter/ситраter = «співбатько», «соотець»), які мали розділити з рідними батьками дитини турботи з її виховання та «виведення в люди». Залежно від умов існування родини та етнічної групи кількість кумів у батьків дитини (а отже, кількість співбатьків дитини) могла змінюватися від однієї пари до п'яти-десяти (відповідну динаміку для українського етносу див. на мал. 3).

Дорослість, зрілість дійсно багато в чому змінюють відносини поміж батьками й дітьми («Син виріс до вуха — бережись обуха» — поперед­жає українське прислів'я). Діти отримують право власної дії у певних сферах, зокрема у шлюбних справах, батьки зобов'язані зважати на їхню думку:

І зійшовся род з родом — //Хоче погуляти,

Де взялася зла личина — //Хоче розігнати.

Шумлять верби в кінці греблі, //Що я насадила,

Хвали, мати, того зятя, //Що я полюбила...

Ой пий, мати, тую воду, // Що я наносила,

Люби, мати, того зятя, // Що я полюбила.

Навпаки, розв'язання «дорослого» конфлікту за таких вихідних умов можна було шукати на шляху «здитячення» когось з його учасників: зга­даємо хоча б традиційну відповідь сватам тоді, коли весілля було неба­жаним: «вона ще мала (воно ще дитя)». Про такий самий шлях розв'я­зання конфлікту співається в одній з українських колядок:

Ой у городі, у частоколі,

Щедрий вечір! Добрий вечір!Добрим людям на здоров'я!

Ой там Улянка да й похожає, //Красоту сіє і розум садить.

Ой сіє вона, приговорює: //— Ой як піду я да за нелюба,

То ти, красото, та не сходь рясна, //А ти, розумець, да не приймайся.

Ой там у городі, у частоколі, // Ой там Улянка похожає,

Красоту сіє і розум садить. // Ой сіє вона, приговорює:

— Ой як піду я та за милого, // То ти, красота, да посходь рясна.

Й а ти, розумець, //Да поприймайся.

Інакше кажучи, героїня колядки згодна краще залишитися «нерозум­ним» і «незрілим» дівчатком («ти, красото, та не сходь рясна, а ти, розу­мець, да не приймайся»), аніж «оголосити» себе дорослою і піти на «конфліктний» шлюб з нелюбом.

Така тактика — підкреслення власної недорослості — могла реалізуватися в різних формах навіть у межах однієї конфліктної ситуації, як про це свідчить такий вірш:

Ой піду я, піду //Долом, долиною,

Ой стопчу я, зломлю //Рожу з калиною...

Ой хоч одкрадуся // Тай нагуляюся.

Як прийду додому — //Нароблю гомону.

Якщо будуть лаяти, //То я буду плакати,

Як будуть навчати, // То буду мовчати.

А як будуть бити, //Буду говорити:

— Я ще не старая, // Ще я не гуляла,

Ще я молоденька, // Гуляти раденька.

А як стара стану, //Гулять перестану...

Цілком зрозуміло, що така варіативність форм здійснення однієї й тієї самої тактики розв'язання конфлікту сприяла більш надійному до­сягненню бажаної мети.

1.2. Родинні конфлікти серед дорослих членів сім'ї

Народна Практика співжиття виробила низку засобів як попереджен­ня виникнення об'єктивних передумов конфліктів ( а також їхнього розв'я­зання ) серед дорослих членів родини, так і психологічного захисту конфліктуючих осіб, що знайшло відображення у фольклорі, обрядових діях і приписах звичаєвого права. Українська народна етноконфліктологія, наприклад, рекомендувала починати забезпечення безконфліктного сімейного життя заздалегідь: з правильного вибору супутника життя Найчастіше надійною передумовою такого вибору вважалося попереднє знайомство молодих («Женитись на скору руку — на довгу муку», «Молоду шукай сам собою, а не Федоркою і Хомою», «Не женись на тещі, не йди заміж за свекра») та кохання поміж ними, причому нар₀д_На думка надавала останній обставині вирішального зна­чення («Хоч ; два голиша, аби любов хороша») й вимагала того ж від батьків молодят_

..Ой у місті на риночку явір і ялина,

Там стояли, голосили Пилип і Ярина:

— Ой Пилипе, Пилипопьку, на сю мову здайся,

Як не дає мати взяти, то ти не старайся.

Ой у місті на риночку там річка Лукавець,

Там Ярина з Пилипоньком косами в’язались, —

Пов'язались косоньками, ручками зціпились —

В тую річку Лукавець обоє втопились...

Отці з матерями, ви добре знайте —

Злучив Господь двоє діток, то не розлучайте.

Серед інших настанов щодо забезпечення майбутнього безкон­фліктного родинного життя народна думка рекомендувала хлопцеві та дівчині підшукувати собі у наречені «р і в н ю» як за вдачею («Рівні по вдачі міцні на любов»), майновим станом («Не женись на волах, бо й сам скотиною будеш», «Бідному зятю і тесть не рад», «Бійся тестя бага­того, як чорт_а рогатого»), так і за соціальним статусом («Буду сива, як вівця, а не піду за вдівця», «На вдові одружитися, як старі штани надіть: коли не дірка, то латка») та віком («Де чоловік старий, а жінка молода, там вогонь і ь,ода», «У старого жінка молода — готова біда», «У старого чоловіка мол₀да жінка — чужа користь», «Не женися на старій — сам дідом будеш)

Господарство — основа сімейного життя, тож аби запобігти кон­фліктам у цій сфері, майбутню дружину рекомендувалося «перевіряти» на здатність _до господарської діяльності («Як сорочка біла, то і жінка мила», «Жін_ка ледащо — в хаті нінащо»). Були в арсеналі народної етноконфліктології й інші «запобіжники» майбутніх конфліктів, зокре­ма рекомендації брати шлюб з людиною з віддаленого села («Хоч сова, аби з другого села», «Бери здалеку жінку, купуй зблизька корівку»), про що йтиметься далі, і т. ін. Зрозуміло, що перелічені заходи не могли все ж гаки абсолютно гарантувати відсутність конфліктів у житті родини, тому об'єктами спеціальної уваги народної думки стали також стосунки між окремими членами родинної спільноти.

Конфлікти між членами подружжя. Подружжя — основа родини, тож цілком зрозуміло, що проблема стосунків чоловіка і дружини посідає чільне місце у народній конфліктології. Основним напрямком запобігання проце­сам переростання перед конфліктної ситуації у стосунках чоловіка та дру­жини у конфлікт тут було, так би мовити, профілактично-попереджувальне інформування сторін про основні традиційні ситуації можливого виник­нення конфлікту та тактику поведінки у таких випадках. Так, у фольклорі українського етносу є досить широкий шар «попереджувальних» прислів'їв («Напоїли козла вином, а він пішов з вовком битися», «З п'яницею пове­дешся — горя наберешся» тощо) і навіть побутових пісень («Ой зацвіла червона калина над криницею, // Тяжко-важко, моя рідна мати, жить за п'яницею, // Що п'яниця п'є дай не нап'ється — день і нічку п'є, // А як прийде додому — мене молодую б'є») щодо «конфліктогенності» пияцт­ва. Але тут-таки ми знаходимо і рецепт того, як запобігти «вибуховим» формам реалізації гострої ситуації за участю нетверезого чоловіка:

Щасливий той чоловік, //Що в корчмі напився —

Жінка каже: «Хвалить Бога, що прийшов,

Що ні з ким не бився».

Ой прийшов я до хати: //— Давай, жінко, вечеряти,

Коли маєш що».

Насипала вечеряти,

Сама пішла к чорту з хати...

До речі, порада запобігти конфлікту виведенням із ситуації когось з його учасників зустрічається досить регулярно («Один не схоче — двоє не поб'ються») й стосуються як жінок, так і чоловіків. Так, скажімо, на Ковельщині на деякі святкові заходи, пов'язані з народженням дитини, чоловіки (в тому числі й батько малюка) взагалі не допускалися, що за­безпечувало можливість спокійного розв'язання низки «суто жіночих» (а отже, заборонених для «сторонніх») проблем породіллі та немовляти. Якщо ж випадково на такому святі опинявся чоловік, то виникав й роз­гортався типовий конфліктний процес взаємодії: в кращому разі жінки висміювали й принижували неборака, змушуючи його бути таким собі «хлопчиком на побігеньках» і забороняючи сідати, їсти та пити, а в гіршому — зривали з голови шапку, силоміць обтирали брудними дитя­чими пелюшками й виганяли з хати.

Виведення одного з «конфліктантів» за межі ситуації передконфлікту могло супроводжуватися або й забезпечуватися брехнею іншого учасника взаємодії, яка досить часто розглядалася як припустимий в деяких ситуаціях засіб (згадаємо хоча б класичне: «Тьмьі низких истин нам дороже нас возвьішающий обман»): «То не біда, що з чужою жінкою жартував, аби дома ночував».

— Прийди, хлопець, прийди, славний, // На час — на годину,

А я свого старика // Пошлю по калину.

Пішов старий-бородатий // Калини ламати,

[Хлопець] згінці з конопель //Да прямо до хати...

— Біжи, Саша, біжи, Маша, //Біжи на долину,

Ой чи не йде старий чорт, // Чи несе калину?

Пішла Саша, пішла Маша // Тата виглядати,

А я сама з добрим хлопцем //Полягали спати... —

Подивлюся я в вікно, // Гляну на долину —

Уже йде старий чорт //Дай несе калину...

• Де ж я тебе, добрий хлопець, // Тепера подіну?

Лягай, лягай, добрий хлопець, //Лягай під перину.

А я ляжу на перину, // Скажу, що я згину.

А йде старий, бородатий //Да прямо до хати, —

А я впала на перину //Дай стала стогнати:

— Купи мені, старесенький, //Купи мені меду,

Бо я така нездорова — //Головки не зведу.

Пішов старий-бородатий // Меду купувати,

А я хлопця за рученьку //Дай вивела з хати.

Природно, що для запобігання конфлікту старого чоловіка можна було не тільки грубо обдурити, але й у л е с т и т и, як це, приміром, робить героїня іншої пісні, повертаючись додому після «медочку та горілочки»: «А я того воркуночка // Да трішечки не боюся, // Як прийду додомоньку, // Да в ноженьки поклонюся, // А в рученьки поцілую — // Ой він поміркує, // Цей раз мені подарує...»

Треба зазначити, що громадська думка українців, подаючи наведені рецепти зняття напруженої ситуації поміж чоловіком і дружиною, схи­лялась загалом до іншої тактики розв'язання подібних протиріч, а саме до створення умов для профілактики, а не. покривання подружньої невірності, передбачаючи низку конкретних заходів — від вимоги на­лежного ставлення чоловіка до дружини («Жінка чоловікові — подруга, а не прислуга», «Як чоловік жінку любить, то й лиха жінка доброю буде», «За хорошим чоловіком і свинка господинька», але: «Чоловік потачка — жінці собачка», «Жінку люби, як душу, а тряси, як грушу») до поперед­ження про наслідки згаданих дій («Чужу жінку полюбиш — свою погу­биш», «Драний кожух — не одежа, чужий чоловік — не надежа»).

Якщо ж факт порушення подружньої вірності все ж таки трапився, то і в цьому разі українська етноконфліктологія пропонує обійтись без об­манювання. Конфліктну напруженість в цьому разі знімають уже знайо­мим нам шляхом — через ритуалізоіаність суспільної взаємодії. Отже, невірний чоловік повертається ввечері додому

Да не йде до хати, // А йде до кімнати

Да лягає спати // Серед короваті,

Ніжки простягає, // Важенько зітхає:

— Ой Боже-ж мій, Боже, //Хто ж мене розділе,

Хто мене роззує // Та в білеє личко сім раз поцілує?

Обізвалась мила // За новими дверима:

— Я ж тебе, мій миленький, // Розміну й роззую

Да в білеє личко // Сім раз поцілую.

— Одступись од мене, //Гидка да погана,

С в мене краща, //Краща ще й кохана.

— Нехай в тебе, милий, //Двадцять ще й чотири,

Все одно я старша // Над їми усіми,-

У чистому полі // Церковка стояла,

Там я [із] тобою // Богу присягала.

Здійснення — навіть у минулому — певної ритуалізованої дії знімає конфліктність моменту, бо, з одного боку (з боку чоловіка), унеможлив­лює поведінку, що суперечить меті та змісту ритуальної взаємодії, а з іншого (для дружини) — переакцентовує увагу з переживання осо­бистішого значення поточної ситуації на сенс і легальність ритуального акту, а відтак гострота поточного зіткнення фактично втрачається.

І все ж таки серед практичних рекомендацій української народної конфліктології переважають скоріше не «зміщені» форми розв'язання конфліктів, а заходи щодо створення об'єктивних умов, що запобігають їх виникненню. Стосовно стану заміжньої жінки така тактика зняття конфліктності реалізується в основному через систему норм, що регламен­тують майнові права дружини у подружжі. Етнографічні дані свідчать, що в українців (та й не тільки в них) чоловік ніс майнову відповідальність за збереження приданого дружини, що, поза всяким сумнівом, «ви­рівнювало» стан сторін у можливих зіткненнях їхніх інтересів. Більше того, дружина мала право самостійно розпоряджатися великою кількістю продуктів господарства — значно більшою, ніж чоловік. Це пояснювало­ся природним розподілом праці в українських родинах («жіноче діло» — городництво, догляд за худобою, прибирання в хаті, приготування їжі, вирощування та використання льону та конопель, прядіння, ткацтво, виготовлення одягу і т. ін. «чоловіче діло» — це догляд за полем і подвір'ям, заготівля дров, а також «усе, що стосується млина, коней, постолів, мотузок, возів, сох та ін.») і, в свою чергу, забезпечувало безконфліктну діяльність дружини в багатьох сферах побутового життя.

«У Полтавській та Чернігівській губерніях жінка може за власним ба­жанням розпоряджатися такими речами: молоком, курями, яйцями та городиною. Вона мас право продати будь-що з названого і гроші витра­тити на що заманеться. Чоловік не мас права вимагати від неї звіту, на що витрачені отримані гроші. Бува навіть й так, що дружина про­хає чоловіка продати городину. Чоловік вантажить нею підводу і везе до найближчого міста продавати. Повернувшись з міста, складає перед дружиною звіт, що стільки-то з отриманих грошей він витратив на їжу для себе, а решту повинен віддати дружині усю сповна» (П.Чу­бинський, 1872).

Очевидно, що конфлікт поміж дружиною та чоловіком може бути спричинений не лише проблемами їхніх особистих стосунків або влас­ними соціально-економічними проблемами, а й стосунками подружжя з родичами як з одного, так і з іншого боку. Не випадково в народній циганській пісні молодий так наставляє вчорашню наречену:

Устань, моя жінко, раненько,

Раніше за діверів,

І не давай сорому моєму обличчю.

Будь ти доброю невісткою, мила.

Ший діверам сорочки!

Буде п’яний твій свекор,

Співай йому пісень.

Пошле тебе танцювати —

Іди, танцюй для свекра.

Конфлікт між молодими та родичами з протилежного боку. Отже, роз­глянемо деякі вироблені етносами засоби запобігання конфліктам поміж молодятами та родичами з боку молодого (молодої). Класичними при­кладами такого різновиду конфлікту є конфлікт між невісткою та свек­рухою (свекром) чи поміж зятем і тещею (тестем). Така характеристика названих конфліктів знаходить підтвердження як у тому, що вони до­сить давно стали предметом наукового аналізу (див., наприклад, відповідні сторінки Фрейдового «Тотем и табу»), так і в тому, що вони здавна знайшли відповідне відображення та оцінку в народній свідомості. Батьки молодих нерідко не надто церемонилися в судженнях про нових родичів: «Невістка найбільше їсть, найменше; робить», «Зять любить взять», «Невістка — чужа кістка», «Коза — не скотина, зять — не дити­на», «Прийми зятя в дом, а сам іди вон». Відповідно, не відмовчувалася й інша сторона: «Як єсть, так єсть, лучче собака, ніж тесть»; «Тещиного язика аршином не зміриш»; «Теща хоч не знає як, але знає, що не так»; «На тихому зятю теща воду возить»; «Усі в сім'ї сплять, а невістці моло­ти велять»; «Свекруха — уїдлива муха».

Існування в народній свідомості такого розмаїття прислів'їв і приказок забезпечувало, на наш погляд, кілька варіантів дій щодо зняття можли­вих конфліктів. По-перше, вони виконували профілактично-інформативну функцію, попереджуючи молоде подружжя про традиційні «гарячі точ­ки» сімейного життя, допомагаючи пом'якшити стосунки з новими роди­чами або хоча б психологічно приготуватися (так би мовити «звикнути») ДО подібних зіткнень («За те свекруха невістку _Не злюбила, що невістка Свекрусі не догодила»). По-друге, наявність бл₀ку згаданих негативних формул, здебільше практично дзеркального Змісту, уможливлює пси­хологічний самозахист учасників напруженої ситуації через «повернення» негативного визначення його авторові (за вже Згаданою «дитячою» фор­мулою «кто обзьівается, тот сам так назьівается») без переживання особистішої образи («Брехлива свекруха невістці не вірить», «Помнить свекруха свою молодість, через те й невістці н_е вірить»). Нарешті, такі усталені прислів'я та приказки могли слугувати певним аналогом ритуалізованої форми поведінки й завдяки Зміщенню фокусу уваги конфліктуючих осіб послабляти поточні конфліктні переживання. Зазначені обставини тим важливіші для народної конфліктології, що деякі родинні форми придушення протилежних інтересів, можливі поміж рідними батьками та дітьми, взагалі втрачали ефективність у стосунках з зятем (невісткою), як, скажімо, у такому випадку; «з сином позмагайся, та й на піч побирайся, а з зятем позмагайся, то з хати вибирайся».

Зауважимо, що подібні «приказкові» засоби Запобігання конфліктним ситуаціям були вироблені не тільки щодо батьків, але й у спілкуванні з найстарішими членами родини — бабусями та дідами: «Старе, як мале: що побачить, те й просить», «У старого голову — решето: багато було та висіялось», «Баба як глиняний горщок: витягни з печі, а він ще дужче шипить» тощо.

Розв'язанню конфліктів поміж членами молодого подружжя та бать­ками чоловіка (дружини) могли сприяти також інші члени родини, до­помагаючи учасникам ситуації переосмислити її, надати їй іншого особистішого сенсу.

А -а, дитя, спати, //Десь гуляє молодая мати.

Нехай нагуляється — //З своїм родом наговориться...

Ой прийшла я під віконце, //А мій милий дитину колише:

— А-а, дитя, спати, //Десь гуляє твоя мати...

А свекруха вечеряти варить, //А свекор дубиноньку парить:

— Ой напару невістці дубину // На білую спину.

А мій милий говорить:

— За що ж її бити — // Вона вам не може всім вгодити.

А зовиця білі руки ломить: //— Не бийте ж її,

Бо т а к буде і мені.

Треба зазначити, що додатковою основою для запобігання таким конфліктам було те, що невістка (зять) представляли інший (чужий) рід, а отже, гостре зіткнення всередині сім'ї за їхньої участі досить легко мог­ло перерости у зіткнення міжродове, більш небезпечне для етносу. Ясно, що етнічними спільнотами були вироблені також відповідні «запо­біжники» конфліктів, які водночас регламентували й особисті стосунки розглянутих типів. Про такі запобіжні заходи йтиметься далі.