1.3. Підлітковий вік та юність.

Психолого-педагогічне значення народної обрядовості

Початок весни в Україні супроводжувався багатьма обрядовими діями. Дівчата, зокрема, варили горщик каші та закопували його на вулиці з таким пісенним супроводом:

Закопали горщик каші,

Ще й кілком прибили,

Щоб па пашу вулицю

Парубки ходили.

Симпатію хлопців забезпечувала не будь-яка каша, а зварена з ладаном, смирною («смирна» — народна назва підмаренника м'якого Неспокійних дітей купали у відварі смирни, аби вони були спокійними) маком і раком для того, щоб хлопці були смирні, ладні, щоб їх було ба­гато, як макового зерня, й щоб вони трималися за дівчат так міцно, як рак клешнею. Цілком зрозуміло, що залучені до обрядового дійства пред­мети набували в очах людей особливого значення і ця сакральна сема тика речі зумовлювала особливе ставлення індивіда до подібних об'єктів.

Формування ціннісних орієнтацій. Для народної педагогіки обрядова значимість предмета була важливою опорою, бо давала змогу підвищити його повсякденний статус, сформувати певні правила та норми повод­ження з речами хатнього вжитку, підтримування порядку в хаті і догля­ду за господарським реманентом. У слов'ян, зокрема на українському Поліссі, у весільному обряді існує ритуал садіння нареченої на діжу, час­то — з розчиненим у діжі короваєм. Як вважають дослідники, глибинна семантика садіння на діжу полягає в тому, щоб у «найнебезпечніший» перехідний момент за допомогою обряду прилучити людину до певної захисної сили, передати їй властивості, які асоціюються з короваєм, діжою, тістом, що сходить: «долю», достаток, продуктивну здатність.

Але для того щоб властивості передалися, потрібна не лише особиста «чесність» нареченої щодо майбутнього чоловіка, а й попереднє вико­нання нею та її рідними своїх обов'язків щодо самої діжі: повсякденний догляд за нею, ритуал очищення діжі до Нового року, Водохреща, свята Введення Богородиці до храму (діжу мили, натирали сіллю та часником, підкурювали воском і хмелем) тощо. А оскільки майже всі речі домаш­нього вжитку були залучені до тих чи інших ритуалів, від яких залежало благополуччя роду, то підтримання порядку в хаті було таким самим духовним подвигом, що й виконання кармінного обов'язку давніми індійцями або особиста участь у космічній боротьбі сил світла та темря­ви послідовників Зороастра. А домовитість, хазяйновитість ставала найбажанішою особистішою рисою — як з погляду соціуму, так і з по­гляду окремої особи.

«Припалити ложку» = приворожити хлопця, давши йому па вечорницях свою ложку для їжі, а потім припаливши її на вогні; ложка після смерті господаря використовувалася як засіб від бородавок, пухлин, родимки; товчення води у ступі було весільною перевіркою характеру нареченої, а «нечесну» наречену водили навколо ступи у хомуті; решето викорис­товували для того, щоб викликати дощ (носили у ньому або лили в ньо­го воду), а українські болгари набирали в решето пшеницю для посипан­ня молодого та його рідних і т. д.».

Зрозуміло, що ритуальна значимість об'єкта або дії не завжди сприяє засвоєнню особою та впровадженню у суспільні стосунки лише соціально ію штивних явищ. Так, доволі поширені в Україні та Польщі ще в минулому сторіччі «пам'ятні прочуханки», якими супроводжувалися соціально визначні події громадського життя (проведення меж, побудова церкви тощо) і які, схоже, продовжують жити у так званих «посвятах» армійської молоді, походять, очевидно, від ритуальних ініціаційних випробувань Юнацтва. Куди менш шкідлива звичка лускати соняшникове насіння та­кож, здається, має ритуальне походження. За етнографічними даними, на перший день Різдва слов'яни влаштовували колективне лущення і горіхів з магічною метою викликати в майбутньому році великий уро­жай. Важливість цієї мети робить зрозумілою і подальшу трансформа­цію ритуалу в Україні та південних областях Росії, де лісів майже немає: «доленосний» обряд зберегли, перемінивши горіхи на насіння соняхів.

Структура обряду та структура розумових дій. Формуючи ціннісні орієнтації та установки особи, стереотипи етнічної побутової поведінки, обрядова діяльність виконує, поза всяким сумнівом, украй важливу психогенетичну функцію. Однак не менш принциповим для процесу етнопсихогенезу є той факт, що обряд є системою послідовних і жорстко фіксованих дій з певними об'єктами. Концепція поетапного формування розумових дій дає змогу розглядати цю систему дій як етап матеріалізованої дії на зовнішніх предметах, а отже, ми можемо сподіватися на збіг струк­тур обрядової діяльності етносу та структур етнічної психіки.

Висловлене припущення підтверджують дані сучасної етнографії.

«Характерним для племені мурінбата (Океанія) є, зокрема, використання при побудові обрядів просторової символіки... Геометричні структури обряду повторюють обриси; піпірип [ = «зовнішній вигляд», «обрис», «форма» мовою мурінбата. — Авт.] фізичного оточення обрядових дій, як і елементи різноманітних соціальних структур, використовуються при побудові культових містерій... Згадані просторові конфігурації обря­ду — коло, півколо і т.д. — так часто з'являються у просторовій та графічній символіці, що можна вважати, що вони утворюють певну постійну структуру в мозку індивідуумів племені» (Б.Огібенін, 1965).

Зрозуміло, що не варто вважати коло чи на півколо образом, спе­цифічним лише для свідомості членів племені мурінбата, оскільки і хо­ровод, і «лінійні конструкції» у розташуванні учасників ми знаходимо в обрядах (а ще більше — у дитячих іграх) майже всіх народів Землі.

Обряд не лише діяльно відтворює певні просторові структури, а й несе у собі певний алгоритм дій. Оскільки виконання обряду пов'язане з пере­веденням деякого об'єкта у якісно новий статус, остільки типологічна подібність обрядів виявляється і на рівні закладеного в них алгоритму дії. Наприклад, і в обряді жертвопринесення, і в обряді ініціації послідовно виконуються дії ізолювання об'єкта, символічного чи реального його руй­нування, символічної трансформації знищеного об'єкта та символічного повернення його в новому статусі. Згідно з міфологічними уявленнями, за цими самими правилами був створений наш світ. Аналітико-синтетичний характер сучасного мислення також походить від цієї «стратагеми дій».

Обряд як розгорнута психічна дія. У межах діяльнішого підходу відповідь на питання про психолого-педагогічне значення народної обрядовості можна шукати через інтерпретацію розумових дій у внутріш­ньому плані як продуктів інтеріоризації обрядових дій або, що рівнозначно, через погляд на обряд як на психічну дію, виконувану на матеріальних об'єктах. Інакше кажучи, через положення про принципо­ву єдність динаміки розвитку обряду та індивідуальної «матеріальної дії на зовнішніх об'єктах», про які, власне, йдеться у концепції П.Гальперіна.

На користь такого припущення говорить, по-перше, той факт (до речі, цілком природний з точки зору діяльнісного підходу), що перш ніж вис­тупити у вербальній або психічній формі (наприклад, у формі загаду­вання/відгадування загадок), ті чи інші соціально виділені властивості або функції розгорнуто обігрувалися в обрядовій практиці. Так, загадка «черный конь скачет в огонь» (= «кочерга») мала як матеріалізовану відгадку численні факти ритуальної їзди на кочерзі (рогачеві, мітлі, хлібній лопаті) під час весілля, різдвяних гадань тощо. (Загадування за­гадки передбачало не стільки знайомство «випробуваного» з кочергою, скільки було мірилом соціальної зрілості індивіда, знання ним обрядів соціального життя, сформованості у нього процесів розуміння символіки соціуму). Ось як відбувалося під час гадання з «калитою» (прісним кор­жем) у с. Старосілля на Чернігівщині:

«Увечері на Андрія (ЗО листопада за старим стилем) пекли пампушки, а із зайвого тіста ліпили коржа та пекли його в печі, потім, простягши крізь нього нитку, чіпляли до стелі проти печі; дівчата по черзі сідали на чаплійку [рос. «сковородник»] та верхи їхали від порогу до коржа, примовляючи при цьому: «Діду, діду, я до тебе їсти їду». Під’їхавши до коржа, дівчина підстрибувала та намагалася вкусити «калиту», при­чому вимагалося, щоб під час дії вона не засміялася; одна з дівчат сто­яла під коржем з ганчіркою, забрудненою сажею, й била нею по облич­чю ту з дівчат, котра засміялась. Вважалося, що якщо дівчина не засміється, то у найближчому році вийде заміж» (О.Топорков, 1990).

По-друге, розглядати обрядові дії як ланку єдиного «розумового про­цесу» дає змогу та обставина, що саме обряди відіграють ключову роль у паданні дії фундаментальних властивостей розумових операцій. Так, н кування спеціальних ритуалів початку та кінця свята (в Україні останні називалися «посвятами»), цих своєрідних «операторів колективної розумової діяльності», надавало діям святкової обрядовості форми завершеності та зворотності. Перша пов'язана з повто­ренням основних елементів ритуалу під час зустрічі та проводів свята (масляну зустрічали та проводжали багаттями, на Великдень і на прово­ди фарбували крашанки тощо), друга уможливлювалася через те, що ритуал завершення свята містив у собі зворотну послідовність дій (на Лубенщині на другий день після купальських свят стрибали через вогонь у зворотному напрямку — «одскакували Купала»).

По-третє, визнати обряд своєрідним процесом розгорненої розу­мової дії дає змогу й те, що обряд уможливлює передбачення певних подій у майбутньому та підготовку до них побудови відповідних орієнтовних дій. Обряд виконує згадану функцію завдяки тому, що містить у собі водночас і бажану мету діяльності («наочний образ мети»), і «програму дій» особи для досягнення мети, як це зафіксовано, приміром, у російському обряді першого вигону худоби на пасовище.

«... Пастух тричі обходить стадо по колу (малося на увазі, що при цьому він ставить невидиму перешкоду від усіх напастей, особливо від звірів), у руках у нього решето з хлібом-сіллю (хліб потім віддавали твари­нам, аби стадо трималося купи), палаюча свічка (звірі бояться вогню, тому не наблизяться до стада), за поясом — батіг (символ слухняності стада), по землі пастух волочить сокиру (іноді накидається із соки­рою на стовп біля вигону, зображуючи боротьбу з ворогом, який загрожує стаду). Дорогою читає замовляння, в якому змальовує чудесний тин од неба до землі, перемогу Святого Георгія над змієм-звіром та інші події, що слугували символами цілком конкретних практичних за­дач... Це була своєрідна програма випасання (точніше, цільова програ­ма), образ майбутньої справи» (Т.Щепанська, 1990).

Нарешті, динаміка обряду також переконує нас у тому, що він справді є розгорненою психічною дією. Щоб ритуальна «пам'ять» (запис замов­них формул і магічних дій) не втратила сили, її треба зберігати доти, доки вона практично реалізується (читай: мета діяльності завжди має бути у фокусі уваги), а потім її можна знищувати; магічний засіб, що забезпечив успіх діяльності, зберігався в обряді, якщо ж він нагадував про невдачу — то знищувався. Зрештою, розвиток обряду завжди пов'я­заний з виявленням нових факторів невдач і створенням нових підсистем обрядових дій у початковому обряді: вихідна цільова програма дета­лізується завдяки розробці практичних прийомів відповідних сфер гос­подарювання (наприклад, бджолярські обряди), а коли фактор невдач поступово зникав, зникала й «програмуюча» функція обряду, втрачалася єдність практичного, вербального та внутрішнього планів ритуаль­ної дії; обрядова дія згасала, залишаючись у суспільному побутуванні уривками загадкових слів і дійств. Етнічна свідомість змінює свої форми, й сьогодні навряд чи хто з нас, незнайомих з обрядовим святом повноліття дівчини у росіян (Зеленін, 1911), під час якого імениннице мусила, скочивши з лавки на підлогу, потрапити на підставлену їй оде­жину (а тим самим оголосити себе нареченою та надати право юнакам сватати її), зможе зрозуміти, чому заміж не можна ні вибігти, ні вилеті­ти, ні виплисти або виповзти, а можна лише вискочити?

Загальні висновки. Отже, наш розгляд народнопедагогічних засобів виховання дітей різних вікових груп дозволяє визнати наявність широ­кого набору етнопсихогенетичних впливів, якими користується традиційна етнопедагогіка. Причому здебільшого рекомендації народ­ної педагогіки, з одного боку, та педагогіки і психології наукової, з іншо­го, однакові, коли мова заходить про шляхи та методи розвитку різних психічних здібностей дитини.

Система народного виховання є засобом етнопсихогенезу через те, що й у численних заняттях з дітьми раннього віку, й у численних іграх старших дітей, й у ритуально-обрядовій діяльності підлітків та юнацтва спочатку формується зовнішньо-розгорнена, а потім інтеріоризована психічна дія. Відмінність в організації та засобах реалізації такої дії вия­виться, врешті-решт, у етнічних відмінностях психічних здібностей, що буде предметом розгляду в наступному розділі.