4. Тести в міжкультурних дослідженнях

Тест — це суто психологічний метод діагностичного дослідження, що базується на жорстко стандартизованій і регламентованій процедурі зби­рання даних, їхньої обробки і інтерпретації, яка побудована на порівнянні результатів конкретної людини з попередньо виявленими статистични­ми нормативами. Існує три основних типи тестових методик. Це тести-опитувальники, тести-завдання і проективні тести.

Матеріалом тестів-опитувальників є набір попередньо відібраних і пе­ревірених щодо їхньої валідності та надійності питань. Залежно від відповідей на них дослідники оцінюють наявність, відсутність або міру певних психологічних характеристик. Використання тестів-опитувальників у міжкультурних дослідженнях ускладнюється необхідністю перекладу питань на іншу мову, адаптації їх до умов іншої культури, неминучістю рестандартизацїї, що, зрештою, породжує нову проблему — проблему ідентичності вихідного матеріалу методики, ідентичності, без якої немож­ливо говорити про правомірність міжетнічного порівняльного аналізу. Саме враховуючи всі ці ускладнення, перевагу в кроскультурних дослід­женнях віддають іншим — невербальним — типам тестів.

Тест-завдання передбачує можливість дослідження психологічних характеристик людини не на базі того, що вони говорять (як у тестах-опитувальниках), а на основі того, що і як вони роблять. У тестах цього типу людині пропонується серія спеціальних завдань, спрямованих на виявлення і змістовну характеристику тих психологічних особливостей, що мають бути досліджені. Загальним недоліком тестів-опитувальників і тестів-завдань є їхня «прозорість», а отже, можливість досліджувано­го впливати на свої результати: залежно від існуючої установки свідо­мо чи підсвідомо покращувати, погіршувати або спотворювати свої показники.

Проблема валідності методів для кроскультурних досліджень має дов­гу історію. Так, останній з розглянутих вище тип тестових методик — тест-завдання — в свій час претендував на роль «вільного від культури тесту», ідея і численні спроби створення якого (особливо стосовно дос­лідження інтелектуальних здібностей) захопили багатьох учених сере­дини нашого століття. Але згодом з'ясувалося, що ця задача складні­ша, ніж це уявлялося спочатку. Так, дослідники зіткнулися з тим, що навіть ставлення до процедури дослідження у представників різних ет­нічних груп неоднакове. Портес, який створив тест-лабіринт для вив­чення інтелектуальних здібностей, вважав, що його невербальний тест, безсумнівно, може претендувати на роль «вільного від культури», але коли цей тест запропонували австралійським аборигенам, з'ясувалося, що вони просто не сприймають інструкції. Туземці, які звикли прийма­ти рішення (а тим більше його реалізовувати) лише після колективного обговорення, відмовлялися виконувати тест без попереднього з'ясуван­ня думок хоча б старійшин племені. До того ж вони не могли погоди­тися з тим, що сам експериментатор, якого вони так урочисто тільки-но проголосили членом їхнього суспільства, відмовляється допомагати їм при виконанні тесту — брати участь в обговоренні тестових завдань, підказувати їм тощо.

Очевидно, саме такі казуси й дали підстави Гуденаф, авторові відо­мого тесту «Намалюй людину» (який також спочатку вважався «вільним від культури»), у 1950 році стверджувати, що спроби створення таких

«вільних методів» приречені на провал. Ця позиція, підтримана багать­ма дослідниками, призвела до того, що останніми роками акцент у міжкультурних дослідженнях зсувається з кількісних показників на гли­бокий і всебічний якісний аналіз результатів тестів-завдань.

Проективні методи базуються на механізмі проекції, тобто здатності людини сприймати оточуючий його світ і різноманітні ситуації через призму тих проблем, які його в цей час хвилюють, приписувати іншим людям («проектувати») ті позитивні чи негативні риси, котрі сам дослід­жуваний може в собі усвідомлювати, а може і не усвідомлювати. При використанні проективних тестів досліджуваних уводять у невизначену, неструктуровану ситуацію і виявляють, як він її оцінює, які риси, якості, значення приписує дійовим особам, об'єктам, явищам. Такими ситуація­ми можуть бути, наприклад, завершення незакінчених речень («метод незакінчених речень»), видавання асоціацій, що виникають при сприйманні чорно-білих і кольорових плям («тест Роршаха»), пошук сенсу в сюжетно невизначених картинках («тест ТАТ») і т.ін. Аналіз відповідей досліджу­ваних дає змогу судити про їхні особистісні та інтелектуально-мнестичні особливості. Тести цього типу висувають, на відміну від раніше розгля­нутих, більш високі вимоги, з одного боку, до рівня інтелектуального розвитку досліджуваних, а з іншого — до рівня професіоналізму та дос­віду самого дослідника.

Кроскультурні дослідження за допомогою проективних тестів по­чалися з вивчення особливостей сприйняття серії чорнильних плям у різних культурах. Одним із перших і найбільш гарячих прибічників міжкультурних досліджень особистості цим інструментом (зокрема, тестом Роршаха) був Халловелл. Так, на початку 40-х років він корис­тувався проективними тестами для виявлення особливостей особистості у представників національних меншин в умовах їхньої адаптації до до­мінуючої «білої раси». Трохи пізніше (1947) Генрі почав досліджувати дітей індійських племен, зіставляючи їхні результати за комплексом про­ективних методик (тест Роршаха, ТАТ та ін.) з історіями життя кожної дитини.

Незважаючи на певні методичні складності, протягом 50-х років мас­штаби використання проективних тестів для кроскультурних досліджень швидко зростали. У 1961 році Каплан відмічав, що на період з 1949 по 1960 рік проективні тести були використані більш як у 150 кроскультур­них дослідженнях, у яких брали участь представники 75 суспільств. Але починаючи з 60-х років темп впровадження тестових методик у крос­культурні дослідження знижується. Цьому сприяла критика цієї практи­ки, яку висловили Каплан, Ліндсей та ін. Вона зводилася до таких поло­жень: наявність певного суб'єктивізму при інтерпретації даних, виведення особистісних рис не стільки за результатами проективних тестів, скільки виходячи з власних знань та уявлень про дану культуру; методи оброб­ки та інтерпретації, розроблені в процесі дослідження освічених амери­канців і європейців, часто некритично переносилися на процес вивчення інших культур, що також спотворювало результати; узагальнені профілі особистості нерідко трактувалися як репрезентуючи «модальну осо­бистість», тоді як виявлені в дослідженні суттєві індивідуальні відмінності свідомо ігнорувалися, і т.ін.

Через такі рецензії в наступні роки масштаби використання проектив­них методик в міжкультурних дослідженнях дещо зменшилися і більше не сягали тих об'ємів і темпів впровадження, які були характерні для 50-х років.