2. Метод спостереження в міжкультурних дослідженнях

Метод спостереження з давніх-давен широко використовувався в етнографії, звідки його і запозичили етнопсихологи. Як і при проведенні суто етнографічних досліджень, метод спостереження в етнопсихології застосовується в різноманітних формах. Так, досить поширеним є вклю­чене та стороннє спостереження. Включене спостереження вимагає від дослідника-спостерігача активної участі в житті досліджуваної етнічної групи, встановлення тісних контактів з її членами і таке «вживання» в різні сфери життя народу, за якого представники досліджуваного етносу настільки звикають до спостерігача, що вже не реагують на його при­сутність. Стороннє спостереження на відміну від включеного не потре­бує особистої участі дослідника в житті досліджуваного народу, в тих конкретних видах діяльності, за якими ведеться спостереження.

Етнопсихологічне спостереження може бути вільним або стандартизо­ваним. Вони відрізняються наявністю чи відсутністю фіксованої програ­ми досліджень. Вільне спостереження (як випливає з назви методу) не має жорсткої програми, і дослідник у процесі роботи залежно від ситуації може змінити об'єкт спостереження за своїм розсудом. Стандартизоване спос­тереження, навпаки, здійснюється за попередньо продуманою та жорстко фіксованою схемою, від якої дослідник не має права відхилятися незалеж­но від того, що відбувається в процесі спостерігання за певним об'єктом.

Прикладом використання методу спостереження в кроскультурних дослідженнях часто слугує широко відомий «Проект шести культур». Він здійснювався під керівництвом професорів Гарвардського університету подружжя Уайтінг. У складанні програми дослідження поряд з етногра­фами брали участь також відомі психологи Р.Сіерс і Е.Маккобі.

Предметом вивчення в цьому проекті була соціальна поведінка дітей у природних умовах їхнього життя, особливості їхньої взаємодії з дітьми та дорослими. Добираючи етнічні об'єкти, Уайтінги зупинились на шес­ти невеликих населених пунктах у різних частинах світу. Більшість дос­ліджуваних сімей були селянськими (за винятком лише невеличкого містечка Очедтаун у США). Спостереження проводилося в Японії, Індії, на Філіппінах, у Кенії, Мексиці та Сполучених Штатах Америки. За кож­ною з обраних етнічних груп спостерігала окрема група дослідників, яка також дала їхній докладний етнографічний опис, включаючи спосіб жит­тя та типові засоби виховання дітей.

Об'єктом дослідження були діти (від 16 до 24 на спільноту) — усього 67 дівчаток і 67 хлопчиків віком від 3 до 11 років. Діти були умовно поді­лені на чотири статевовікові групи: молодші (від 3 до 6 років) і старші (від 7 до 11 років) хлопчики і відповідно молодші та старші дівчатка. Термін одного періоду спостереження був обмежений п'ятьма хвилина­ми. До того ж за поведінкою дитини спостерігали не частіше одного разу на день, загалом за кожною дитиною — не менше 14 разів, тобто 70 хви­лин протягом кількох місяців.

У протоколі фіксувалося місце дії (дім, подвір'я, школа, сад тощо), вказувався дорослий, який брав участь у ситуації (мати, батько, бабуся та ін.), діти, які взаємодіяли в цей момент з дитиною, за якою велося спостереження (члени родини, сусіди, родичі та ін.), вид діяльності (ви­падкова взаємодія, гра, праця, навчання тощо), розміри групи, з якою спілкувалася в цей час дитина.

У результаті спостереження було зафіксовано майже 20000 інтеракцій (150 інтеракцій на одну дитину). Ці інтеракції в процесі обробки мате­ріалу групувалися і за допомогою ЕОМ узагальнювалися. На кінцевому етапі їх було зведено до 12 основних типів поведінки дитини, які умовно позначалися так: 1) діє дружньо; 2) ображає; 3) пропонує допомогу; 4) робить зауваження; 5) пропонує підтримку; 6) домагається зверхності; 7) шукає допомоги; 8) шукає уваги; 9) радить; 10) по-дружньому умовно нападає; 11) доторкується до іншого; 12) нападає.

На перший погляд наведена класифікація є досить довільною та сла­бо обґрунтованою, але треба зважити на те, що кожен з виділених типів поведінки мав відповідний набір емпіричних індикаторів, які пройшли кваліфіковану експертну оцінку. Зіставлення виділених типів з різнома­нітними демографічними, соціально-економічними і культурними чин­никами викликало велику зацікавленість як етнологів, так і етнопсихологів.

Аналіз отриманих у дослідженні результатів дав змогу репрезентува­ти поведінку дітей за допомогою двох незалежних шкал:

Шкала А: турбота, відповідальність — залежність, домінантність.

Шкала Б: дружньо-тепла поведінка — авторитарно-агресивна.

Шкала А була побудована на протиставленні турботливості (дії типу «пропонує допомогу», «пропонує підтримку») і відповідальності («відпо­відально радить») — залежності («шукає допомоги», «потребує уваги») та домінантності («домагається зверхності»). Шкала Б протиставляла дружньо-теплу поведінку («діє дружньо» і «доторкується») авторитарно-агресивній («робить зауваження» та «нападає»). Поведінку типу «обра­жає» дослідникам не вдалося пов'язати з жодним з виділених полюсів, і тому в подальшому вона не аналізувалася.

Досліджувані культури в свою чергу також класифікувалися за дво­ма параметрами. Згідно з першим культури поділялися на два типи — прості та складні, залежно від ступеня політичної централізації, профе­сійної та релігійної спеціалізації, соціальної стратифікації і диференціа­ції типів поселення. Простими суспільствами, які мали низькі бали з усіх цих індикаторів, виявилися досліджувані спільноти в Кенії, Мексиці та па Філіппінах, складними — в США, Індії та Японії.

За другим критерієм — структурою домогосподарства — суспільства поділялися також на два типи. Виявилося, що в США, Мексиці та на Філіппінах переважають нуклеарні сім'ї, а в Японії, Індії та Кенії — ве­лика родина.

Проведений факторний аналіз дав змогу встановити, що обидва па­раметри, за допомогою яких аналізувалися культури, значуще корелю­ють з виділеними шкалами соціальної взаємодії. Так, діти, які виросли в нуклеарних родинах, демонструють дружньо-теплу поведінку, а діти з великих сімей — авторитарно-агресивну, тобто спостерігається високий ступінь кореляції між структурою домогосподарства та шкалою Б. У свою чергу, шкала А корелює з показником міри складності суспільства: діти, виховані в складних культурах, демонструють вищі показники залеж­ності та домінантності, ніж діти з простих суспільств, яким більш прита­манні прояви турботи та відповідальності.

Одне з можливих пояснень виявлених закономірностей полягає в тому, що поведінка дітей трактується як підготовка їх до майбутніх соціаль­них ролей у суспільстві. Тому зрозумілою та передбачуваною є кореля­ція між типом сім'ї та шкалою А. Дійсно, голові великої родини для того, щоб зберегти владу і не втратити керівництво над численними та різно­віковими її членами, швидше доведеться використовувати авторитарно-агресивний тип поведінки, ніж членам малої нуклеарної сім'ї, де набага­то менше можливостей зіткнень інтересів різних поколінь, а отже, легше перейти до неформальних дружньо-теплих відносин.

Менш очевидною та аргументованою видається інтерпретація дру­гої кореляційної залежності: у простих суспільствах, де високо цінується виконання зобов'язань, побудованих на засадах родинної та сусідської взаємовиручки, альтруїстична «пропозиція допомоги та підтримки» має спостерігатися частіше, ніж у складних суспільствах, де родичі та сусіди нерідко є конкурентами. Складність сприйняття другої інтерпретації зу­мовлена передусім тим, що саме трактування параметрів, між якими вста­новлюється кореляційна залежність, сприймається неоднозначно. У літе­ратурі вже зазначалося, що із соціологічної точки зору найуразливішим місцем праці Уайтінгів є їхня класифікація суспільств на прості та складні. Але не менш вразливим з психологічної точки зору є виділення автора­ми шкали А: турбота, відповідальність — залежність, домінантність. Важко за всіма зазначеними в ній якостями встановити дійсно існуючу вісь і, головне, змістовно її охарактеризувати. Зрозуміло, що і кореляцій­ний зв'язок між двома досить вразливими параметрами проінтерпретувати складно.

Підсумовуючи, варто зазначити, що обсерваційні методи через складність їхньої організації (потребують багато часу та коштів), а та­кож можливі спотворення результатів, що спричинені присутністю спо­стерігачів, останнім часом дедалі рідше використовуються ізольовано, а частіше — у комплексі з іншими методами дослідження.