5. Поняття «етнічна особистість»

5.1. Етнічна особистість і національний характер

Одним із перших понять, яким користувалися дослідники, вивчаючи етнічну особистість, було поняття «національний характер». Досить ши­роко воно використовується й нині. Проте зміст цієї категорії зазнав пев­них історичних змін і залишається певною мірою неусталеним і зараз.

Літературні джерела свідчать про те, що для перших дослідників на­ціонального характеру предмет дослідження обмежувався описами ха­рактерних рис поведінки. Типовим прикладом такого підходу може бути цитата з опису українців-слобожан, зробленого архієпископом Філаретом у середині минулого сторіччя: «Якщо сказали йому, що його про­хання виконати не можна, він більше просити не буде... не дозволяє, щоб його ображали грубими словами, він поважає себе». Більшість дослід­ників минувшини, вивчаючи національний характер, обмежувалися лише описами поведінки.

Проте деякі автори, досліджуючи проблему національного характе­ру, зосереджувалися переважно на певних внутрішніх особливостях, на суто психологічних характеристиках, зокрема на системі відносин. Типовим прикладом такого підходу може слугувати магістерська дисерта­ція М. Костомарова, в якій автор зазначав, що те, що ми називаєм харак­тером, це «особливий погляд на речі, який має як кожна людина, так і кожний народ». Близький за змістом підхід простежувався і в працях відо­мого російського філософа і публіциста другої половини XIX століття — В.Соловйова. До визначення специфіки національного характеру вчений підходив через вивчення ідеалів і ціннісних орієнтацій росіян, порівнюю­чи їх з тими самими психологічними феноменами в інших народів.

Різні варіанти сполучення внутрішніх і зовнішніх характеристик спос­терігаються і в наші часи. Так, Н.Джандільдін, визначаючи зміст і водно­час структуру національного характеру, подає її у вигляді таких елементів: а) звички й поведінка; б) емоційно-психологічні реакції на явища звично­го й незвичного середовища; в) ціннісні орієнтації; г) потреби й смаки.

Деякі автори поняття національного характеру тлумачили взагалі набагато ширше і, хоча й не виходили зі сфери внутрішніх, психологіч­них реалій, проте охоплювали ним не лише певні моральні характерис­тики, але й особливості інтелектуальної діяльності. Так, Н.Данилевський в своїй відомій праці «Россия и Европа» стверджував наявність у кожного культурно-історичного типу певних «характеристичних» особливостей, які мають простежуватися у трьох сферах: моральній, ес­тетичній та інтелектуальній.

Отже, неоднозначність трактування у загальній психології поняття «характер» відбилася і яскраво проявилася у розмаїтті визначень, коли етнічна психологія запозичила цю категорію. Більше того, додаток «на­ціональний» посилив розмивання контурів і раніше нечітко окресленого поняття. Цікаво, що в авторів ХУІІІ-ХІХ століть, на відміну від останніх десятиріч XX віку, саме існування національного характеру, як прави­ло, не викликало сумніву, тому дискутуватися міг лише зміст цього по­няття і способи його дослідження.

У первинних уявленнях про національний характер відбивалася ідея щодо його усталеності та незмінності в часі. Вона була притаманна не тільки дослідникам, які стояли на теологічних позиціях («Господь ство­рив нас такими і такими ми залишимося до кінця світу»), а й ученим, які працювали на інших засадах. Розвитку цієї думки сприяло уявлення про генетичну обумовленість характеру і, відповідно, про спадкову переда­чу його визначальних рис. Подальший розвиток науки сприяв спросту­ванню таких уявлень і ствердженню ідеї, згідно з якою національний ха­рактер визнавався історично змінною категорією, що трансформується зі зміною природних, соціально-економічних і культурних умов життя народу.

Ще одне уявлення, спростоване з розвитком науки (особливо за ос­танні десятиріччя), стосувалося наявності у людей певного етносу спе­цифічних характерологічних рис. Раніше вважалося, що в національно­му характері представників будь-якого етносу можна виокремити якісь унікальні риси, властивості чи якості, які відрізняють їх від представників інших народів. Подолання таких уявлень («ніби-то є народи добрі, н є злі, є агресивні і є покірні, є працелюбні і є ліниві і т.д.») супроводжу­валося усвідомленням і популяризацією думки про те, що народи відрізняються не стільки наявністю чи відсутністю якихось рис (стало зрозумілішим, що розвинені в тій чи іншій мірі вони є у всіх), скільки їхнім етноспсцифічним співвідношенням, їхньою структурою.

Розглянуті особливості в тлумаченні поняття «національний характер» знайшли своє відображення також у сучасному визначенні цього поняття, яке дав П.Гнатенко — український вчений, який присвятив аналізу «у цієї проблеми основні свої праці:

«. ..національний характер — це сукупність соціально-психологічних рис (почуттів, ціннісних настанов, емоційно-вольових якостей, національ­но-психологічних настанов), які властиві нації на певному етапі роз­витку, детерміновані соціально-економічними, історичними і геогра­фічними умовами її існування та проявляються в культурі, традиціях, звичаях і обрядах. Національний характер — це своєрідне, специфічне поєднання загальнолюдських рис у конкретних історичних і соціально-економічних умовах буття нації».

П.Гнатенко розглядає також проблему співвідношення поняття «на­ціональний характер» з іншими категоріями, зокрема з поняттям «пси­хічний склад». З погляду дослідника, принципова розбіжність цих двох понять полягає в тому, що категорія «психічний склад» відображає риси, притаманні донаціональним спільнотам, тобто спільнотам, які існували в межах феодальної, рабовласницької та первіснообщинної суспільно-економічних формацій. Отже, цей термін найповніше відбиває соціально-психологічні властивості історичних форм спільності людей, які існува­ли до виникнення націй. У цьому контексті можна стверджувати, що психічний склад є передумовою виникнення національного характеру.