3.3. Трансформація етнічної ідентичності

За останні десятиріччя внаслідок зростання міграційних процесів різного рівня виникла потреба у вивченні трансформації ідентичності и контексті проблем акультурації. Поняття акультурації ввели антро­пологи, які описували з його допомогою культурні зміни, що виника­ють внаслідок контакту різних етнокультурних груп. Ці зміни виника­ють в обох групах, але практика показує, що в культурі домінуючої групи змін менше. Що ж до груп етнокультурних меншин, то вони або самі засвоюють, або їх змушують засвоїти найсуттєвіші аспекти куль­тури домінуючої групи: мову, релігійні традиції, норми, закони пове­дінки тощо.

Для психологів акультурація цікава не лише як соціально-груповий феномен, але й як феномен індивідуального рівня. Зустріч кожного кон­кретного індивіда з новою культурою вимагає від нього певного став­лення до цього факту і певних форм адаптації до умов перебування в новому середовищі або, інакше кажучи, вироблення певної акультура­ційної стратегії. Дослідники виокремлюють три різних аспекти цієї проб­леми:

• акультураційні аттітюди — те ставлення й ті оцінки, що форму­ються у індивіда щодо власної та нової культур і які визначати­муть вибір певної стратеги акультурації;

• зміни в поведінці, які сталися завдяки вибору певної акультура­ційної стратегії;

• акультураційний стрес — ті суб'єктивні наслідки, які виникають у процесі реалізації певної акультураційної стратеги, і способи їхньо­го подолання.

З погляду Джона Беррі, для визначення індивідуальних орієнтацій щодо акультурації треба знати позицію індивіда з двох основних пи­тань. Перше стосується ставлення до власної культури, її цінності для індивіда і необхідності збереження й подальшого розвитку власної ет­нокультурної ідентичності. Друге стосується ставлення індивіда до гру­пи контакту: наскільки взаємодія з членами цієї групи цінна і бажана для індивіда, наскільки охоче він підтримуватиме й розвиватиме сто­сунки з членами іншої групи. Відповіді на ці два питання можна позна­чити на біполярних градуйованих шкалах, у яких один полюс належить максимально позитивній, а інший — максимально негативній відповіді на них.

Для схематичного зображення, як правило, обмежуються лише край­німи полюсами відповідей; у цьому випадку, зрозуміло, існує чотири варіанти потенційно можливих співвідношень відповідей на обидва пи­тання. Кожне співвідношення відповідає певному виду акультураційної стратегії. Отже, загальну схему чотирьох варіантів акультураційних стра­тегій можна зобразити так:

Питання 1 Питання 2:		Чи важливо для Вас зберігати власну культурну ідентичність?
		«ТАК»	«НІ»
Чи важливо для Вас розвивати стосунки з членами іншої етнокультурної групи?	«ТАК»	Інтеграція	Асиміляція
	«НІ»	Сепаратизм Сегрегація	Маргіналізація

Аналіз цієї схеми показує, що в разі негативної відповіді на перше питання і позитивної відповіді на друге можна говорити про те, що індивід або етнічна група зробили вибір на користь асиміляційної стра­тегії, за якої цінність власної культурної спадщини явно принижується, основні елементи культури іншої групи більш-менш швидко засвоюють­ся і поступово витісняють із основних сфер життєдіяльності відповідні елементи власної культури. Це призводить або до поглинання доміную­чою групою етнокультурної меншини, і тоді культура домінуючої групи (іез суттєвих видозмін поширюється і на етнічну меншину, або ж обидві Групи, як у «плавильному котлі», формують певний третій варіант, за якого новостворена культура несе в собі більш рівноправне порівняно з першим варіантом поєднання елементів двох вихідних культур.

Позитивні відповіді на обидва питання свідчать про орієнтацію індивіда або групи на стратегію інтеграції. Ця стратегія передбачає збере­ження і подальший розвиток власної культурної спадщини на тлі доброзичливого сприйняття різноманітних форм взаємодії з більшістю. Ця стратегія зумовлює виникнення «мозаїчного» суспільства, в межах якого жоден елемент мозаїки зберігає свою самобутність, а всі етнокультурні і групи разом створюють нову цілісність. Цей полікультурний варіант роз­витку суспільства часто протиставляється варіанту «плавильного котла», в межах якого вихідна самобутність втрачається.

Наступний варіант акультураційної стратегії передбачає позитив­ну відповідь на питання про збереження свого культурного надбання і негативну відповідь на питання про бажання підтримувати й посилювати зв'язок з групою контакту. Залежно від того, хто робить вибір даної стратегії — домінуюча група чи етнокультурна меншина, — вона традиційно матиме різні назви. Якщо цей вибір роблять члени менши­ни, говорять про наявність ізоляціоністських установок і орієнтації на сепаратизм. Дуже часто вибір цієї стратегії — це єдиний, з погляду мен­шини, спосіб збереження етнокультурної ідентичності і більш-менш не­залежного існування. Якщо ця стратегія нав'язується меншині доміну­ючою групою, говорять про стратегію сегрегації.

Нарешті, остання акультураційна стратегія — маргіналізація — ви­никає в індивіда чи етнокультурної групи коли, з одного боку, слабо сформовано або вже втрачено ідентифікацію з рідною етнічною групою та її культурою, а з іншого — через якісь обставини немає установки на підтримування і, тим більше, на посилення контактів з групою етнічної більшості або з іншими етнокультурними групами.

Розробки останніх років залучають до розгляду трансформацій іден­тичності разом з поняттям акультураційних стратегій поняття стратегії самокатегоризації. Так, відомо, що поняття ідентичності останніми ро­ками, і особливо після появи теорії Дж.Тернера, міцно пов'язане з по­няттям самокатегоризації. Які ж соціальні категорії використовують члени етнічних меншин для самовизначення? Спершу більшість зарубіж­них авторів вважали, що члени етнічних меншин використовують лише одну шкалу для самовизначення — шкалу, яка показує ступінь їхнього ототожнення з рідною етнічною групою. Пізніше було показано, що пред­ставники етнічних меншин, які є членами етнічних груп за походженням і членами національних груп за громадянством, визначатимуть себе, вико­ристовуючи не одну, а дві шкали: шкалу ступеня ототожнення себе з гру­пою етнічної меншини і шкалу, що демонструє їхнє бажання чи небажан­ня ідентифікувати себе із загальнонаціональною групою більшості. Так, досліджуючи групу індійців у Великобританії, Н.Хутнік звернула увагу на те, що можливі чотири способи соціально-територіального самовиз­начення:

• найпоширеніший варіант (35,9% вибірки) — «британець (не індієць)». Цю самокатегоризацію, що передбачає самовизначен­ня, яке наголошує на зв'язку з більшістю і гласно чи негласно відмовляється від зв'язків з меншістю, назвали асимілятивною,

• трохи рідше (у 29,1% вибірки) зустрічалася стратегія «індієць (не британець)». Таку стратегію самокатегоризації, в якій підкрес­люється зв'язок з меншістю та гласно чи негласно ігнорується зв'я­зок з більшістю, назвали дисоціативною,

• ще менш поширений варіант (у 23,3% вибірки) — «британець та індієць одночасно». Ця стратегія самокатегоризації передбачає са­мовизначення, в якому приблизно однаково звучать обидві іден­тифікації. Вона дістала назву акультуративної стратегії,

• найменш поширений варіант (у 11,7% вибірки) полягав у тому, що жодна з ідентифікацій не була актуальною чи значущою для респондента — «ні індієць, ні британець». Таку стратегію назвали маргінальною.

На наш погляд, заслуга дослідниці полягає не тільки і, може, навіть це стільки в тому, що вона запропонувала типологію способів самокатегоризації (такі спроби вже робилися і до неї), скільки в тому, що вона показала можливість невідповідності між способом самокатегоризації і стилем культурної адаптації індивіда. З погляду дослідниці, етнічну іден­тичність меншини становлять два різних елементи: стратегія самокате­горизації і стиль культурної адаптації — прийняття чи відмова від пев­ній вірувань, цінностей, норм, способів поведінки тощо. Обидва елементи співвідносяться як з групою етнічної більшості, так і з групою етнічної меншості, тобто існує чотири способи стилю культурної адаптації та відповідні їм чотири стратегії самокатегоризації, які мають аналогічні найменування. Проте можливе протиріччя між цими двома елемента­ми — дисоціація, яка за суттю нагадує парадокс Ла-Пьєра і полягає у невідповідності вербальних когнітивних оцінок чи реакцій (у даному випадку на рівні стратегії самокатегоризації) їх невербальним проявам (у даному випадку афективному рівню чи рівню поведінки — стилю культурної адаптації).

Говорячи про стратегії самокатегоризації, дослідниця використовує поняття їхньої функціональної автономії від реального стилю культур­ної адаптації. Вона вважає, що саме це дає змогу пояснити той підйом етнічності, який спостерігається в усьому світі, й доводить, що характер­ною рисою сучасності є зростання дисоціативної самокатегоризації при і ому, що з погляду стилю культурної адаптації відбувається процес акультурації меншин.