Список літератури

1. Гнатенко П.И., КострюковаЛ.О. Национальная психология: анализ проблем противоречий. — К., 1990.

2. Жмир В. Ф. На шляху до себе // Філософ, і соціолог, думка. — 1991. — № 1- 4.

3. Кульчицький О. Риси характерології українського народу // Енциклопедія

Українознавства. Т. 1. — Мюнхен-Нью-Йорк, 1949, С. 708-718.

4. Павленко В.Н., Таглин С.А. Введение в этническую психологию. — Харьков,1992р.

5. Пірен М.І Основи етнопсихології: Підручник. — К., 1996.

6. Потебня А. А. Мысль и язык. — К.: СИНТО, 1993.

7. Цимбалістий Б.Р. Родина і душа народу//Українська душа. — К., 1992, С. 66-97.

Контрольні запитання

1. У яких філософсько-психологічних і народознавчих розвідках XVIII сторіччя ставилися етнопсихологічні питання?

2. Чим зумовлений спалах народознавчої активності на Слобожанщині у першій половині XIX століття та в чому він проявився?

3. У чому полягала еволюція спроб визначення рис національного характеру українців (від анкети XVIII століття до праць М.Костомарова)?

4. Які нові ідеї простежуються в Україні в етнопсихологічних розвідках дру­гої половини XIX сторіччя?

5. Де, коли й ким було проведене перше експериментальне етнопсихологічне дослідження в Україні? У чому його сутність?

6. Які етнопсихологічні розвідки пов'язані з іменами українських медиків і біологів? У чому особливість їхнього підходу до етнопсихології?

7. Які надбання організаційного, методичного і теоретико-психологічного напрямків діяльності українських етнографів 20-30-х років ви знаєте?

8. Розкажіть про внесок до української етнопсихології праць учених діаспори (Д.Чижевського, Б.Цимбалістого, О.Кульчицького).

9. Як і коли відбувалося повернення до етнопсихологічної проблематики в колишньому СРСР, які дискусії сприяли цьому процесові? Які проблеми на них обговорювалися?

10. Коли почалося відродження етнопсихології в Україні? З чим воно було по­в'язане та в чому воно зараз проявляється?

Категоріальний апарат етнопсихології

1. Поняття «етнос»

1.1 Основні підходи до визначення поняття «етнос»

Людство як єдине ціле у біологічному відношенні, тобто вид Ното sapiens, ділиться водночас на численні спільноти, з-поміж яких особливе місце займають об'єднання, які в повсякденному вжитку називаються «народами», а з науковій літературі — «етносами». Введення в науковий терміна «ЕТНОС» зумовлено насамперед багатозначністю сло­ва «народ» у буденному його вживанні.

Поняття етносу є одним із базових понять етнопсихології. Воно широко вважається як у вітчизняній літературі, так і в зарубіжній, проте зміст, що вкладається у цей термін, може варіюватися в широких межах. У вітчизняній літературі домінував погляд, згідно з яким етноси можуть існувати в різних формах. Найпопулярнішою була історично-стадіальна типологія таких спільнот. Основні етнічні форми, що виокремлювалися, це ПЛЕМ’Я, НАРОДНІСТЬ і НАЦІЯ, тобто поняття етносу було більш широке, загальне, ніж будь-яке з наведених.

Стверджувалося, що існування етносів у формі племен найбільш характерне для первіснообщинного ладу. Їхньою головною ознакою було те, об’єднуючим типом соціального зв'язку був принцип родинних зв’язків і відносин, коли родова екзогамія поєднувалася з племінною ендогамією. Типовою була невелика чисельність членів племінної спільноти та слабка розвиненість продуктивних сил. Племінна самосвідомість базувалася на уявленні про спільність походження всіх членів племені від якогось одного, найчастіше міфічного, пращура. Племінна єдність не пов’язувалось ані зі спільністю мови, на діалектах якої звичайно говорили декілька племен, ані з єдиною територією, що постійно змінювалася через племінну міграцію.

З плином часу племена та їхні союзи трансформувалися в народності, «етнічні спільноти» інших докапіталістичних формацій. На відміну від племен їхнім об'єднуючим принципом були не шлюбно-родинні стосун­ки, а територіально-політичний устрій. Зрозуміло, що народність на про­тивагу племені була більш різноманітною. Це було пов'язано як з більшою кількістю людей, яких єднала народність, так і з розшаруван­ням спільноти на класи, яке додавало їй неоднорідності.

Становлення капіталістичної формації супроводжувалося переходом від народності до нового типу етнічної спільноти — нації. Як і народ­ності, нації об'єднані не шлюбно-родинними, а територіальними зв'яз­ками. У забезпеченні єдності нації ще більшу роль, ніж територіально-політичні зв'язки, починають відігравати зв'язки економічні. Внутрішні культурно-інформаційні зв'язки у націй також стають інтенсивнішими порівняно з народностями, що веде до розмивання локальних роз­біжностей у мові й культурі, а отже, сприяє більшій однорідності спільноти.

Таким чином, головні ознаки етносу в різних формах його існування такі: наявність шлюбно-родинних зв'язків, спільність території та полі­тичного устрою, мова і економічна єдність.

Цьому традиційному варіантові найбільш виразно протистояли два інших тлумачення цього поняття. Перше простежувалося у деяких німецьких авторів; у ньому наголошувалося на значенні психологічних моментів, що цементують людей в єдину спільноту. Так, Бауер вважав єдність пси­хічного складу та національного характеру єдиною суттєвою ознакою етносу. Лацарус і Штейнталь, засновники етнопсихології, визначали народ як таку «сукупність людей, що дивляться на себе як на єдиний народ, зараховують себе до єдиного народу», тобто наголошували на значенні суб'єктивних моментів при визначенні цього поняття і фактич­но описували його зміст через національну самосвідомість, точніше — національну ідентифікацію.

Якщо зазначений варіант тяжів до суб'єктивно-психологічного по­люса, то інший тип тлумачення був у руслі біологізаторських уявлень Зокрема, етнос міг розглядатися як аналог біологічної спільноти, а всі народи могли ототожнюватися з біологічними видами. Прихильність до еволюційного вчення, перенесеного на ґрунт етнографи та етнології, зу­мовлювала перенесення та пристосування його ключових понять і до розуміння етносу та міжетнічних відносин. Стверджувалося, що основні етнічні ознаки передаються спадково; що в людському суспільстві про­довжує діяти природний добір, між етносами точиться постійна бороть­ба за існування (у вигляді воєн, економічної конкуренції тощо), яка була, є й завжди буде; що в результаті цієї боротьби гинуть і гинутимуть слабкіші, а виживають і виживатимуть найсильніші етнічні групи, і це також одвічний закон (який виправдовує грабіжницькі війни, колоніза­цію, дискримінацію тощо).

У радянській науковій літературі розвиток поняття «етнос», як пра­вило, не виходив за межі визначених трьох полюсів; до того ж кожний конкретний автор тяжів до одного з них або різних варіантів їхньої ком­бінації.

Знаменно, що полеміка про можливість включення психічного складу В) Ознак етносу точилася в Радянському Союзі впродовж десятиліть. Пев­ну крапку в ній поставила дискусія, що розгорнулася в 1966-1967 роках ні і трійках журналу «Вопросы истории». Після цієї полеміки на сто­рін і ,і х наукових видань домінували визначення, серед яких одним з найхарактерніших було визначення поняття «етнос», дане Ю.Бромлеєм:

«Етнос — усталена сукупність людей, яка історично склалася на певній пі, території і мас спільні, відносно стабільні особливості мови, культури и психіки, а також усвідомлення своєї єдності та відмінності від інших Подібних утворень (самосвідомість), зафіксоване у самоназві (ет­ичні мі). Характерною рисою цієї спільноти є також переважне укла­дений ендогамних шлюбів».

У таких визначеннях, як правило, зазначалося, що жодна з ознак не може відігравати роль основного визначника для всіх етнічних спільнот, однакі етноспсцифічним є їхнє неповторне поєднання. Це застереження було цілком зрозумілим: на тлі посилення динамізму в розвитку різних суспільств «втрати» ними колись стійких, простих і зрозумілих ознак, що традиційно вважалися етноформуючими. В деяких працях спростовувалося саме існування націй на сучасному етапі в класичному розумінні цього слова. Переглядаючи всі класичні ознаки, автори не знаходили їх у сьогоденні , що спонукало їх дійти висновку про об'єктивність і прогресивність появи нової історичної форми спільноти — людства. Характерний приклад:

«Разом з новим світовим економічним ринком формується нова форма співіснування тіпни людей на Землі — людство. Розвиток гуманітарних зв’язків і транспорту зводить нанівець просторові перешкоди і територіальну ізоляцію. Частота контактів порушує мовні бар'єри. Розвиток засобів масової інформації розмиває контрасти національних особливостей психіки, пом'якшує страхи й ворожість народів. Інтернаціоналізується побут, одяг, кухня, облаштування житла, зовнішній вигляд міст і т.п.» (В.Хазієв, В.Бенін, 1991).

Цікаво що навіть в оцінці ролі етнічного фактора в житті сучасних суспільств автори можуть стояти на прямо протилежних позиціях. Тоді як в останньому прикладі автори проголошували поступове й безповоротне зменшення етнічної специфіки в усіх проявах людського буття, інші дослідники говорили про підвищення національної свідомості та

посилення впливу етнічного фактора, що спостерігалося за останні три десятиліття, і шукали їм пояснення. Так, В.Степанов і А.Сусоколов про­аналізували можливі причини зростання значення етнічного чинника: по-перше, з модернізацією суспільства зростає етнокультурний розподіл праці, що й спричинює, в свою чергу, внутрішньоетнічні консолідаційні процеси; по-друге, сучасне порушення соціальних бар'єрів сприяє тому, що люди, які належать до однієї етнічної групи, починають інтенсивніше взаємодіяти для досягнення загальних соціальних цілей, незважаючи на те, що об'єктивно їх дійсно пов'язує дедалі менше елементів культури; по-третє, етнос як соціальна група — це більш ефективний засіб досягнення економічних і політичних цілей на сучасному етапі, ніж клас чи партія.

На думку цих авторів треба відійти від тлумачення етносу як засобу в економічній чи політичній сферах і розглянути його як спосіб задово­лення однієї з найфундаментальніших людських потреб — прагнення до психологічної стабільності. Автори вважають, що звернення до етніч­них цінностей є захисною реакцією людської психіки на складність, знеособленість, метушливість і нестабільність сучасного життя.

З погляду дослідників, етнос виконує функцію своєрідного інфор­маційного фільтра. Річ у тім, що людина як вид сформувалася в принци­пово іншій інформаційній ситуації, ніж сучасна. Вона звикла отримувати соціально значущу інформацію від досить нечисленної, чітко окресленої за складом групи: родинної чи сусідської сільської громади, міської сло­боди тощо. Тепер же людина входить до складу безлічі спільнот, кожна з яких ставить свої вимоги до її поведінки. А це означає, що психологічні механізми, які склалися в процесі становлення людини як виду, не відпо­відають новій інформаційній ситуації. Потенційно може існувати кілька виходів з такого становища: формування субкультур (хіппі, рокери, різно­манітні клуби), обмеження сфер життєдіяльності (повне занурення в ро­боту, політику), однак завжди переважатиме етнічність з її стабільністю та загальністю.

Етнокультурні цінності якнайкраще можуть претендувати на роль «культурного маяка в бурхливому інформаційному морі». Як інформа­ційний фільтр етнос може висувати певні вимоги до індивіда, типу «слу­жіння своєму народові», але такі диспозиції стосуються, на думку ав­торів, вузького кола людей та екстремальних ситуацій. Значно частіше етнос виконує свої «обмежувальні» функції, тобто «фільтрує» загально­людські норми поведінки, звужуючи спектр допустимих і бажаних ре­акцій людини на певні життєві ситуації.

Отже, автори заклали фундамент так званої «інформаційної моделі етносу». Вона базується на постулаті про лімітованість інформаційних можливостей людини, які не можуть розвиватися безмежно, не завдаю­чи шкоди особистості. Життєздатність етносів вбачається в їхній фільтра­нійно-обмежувальних функціях. «Якою б не була історія формування етносу, його головною функцією є збереження, відтворення й розвиток етнокультурної інформаційної мережі та передача через неї усталеного комплексу етнокультурної інформації», — стверджують дослідники. І Ціннісна інформаційна система, яка колись виникла, стає дедалі більш автономною щодо своїх носіїв, які змушені підкорятися її нормативним вимогам, нерідко навіть не помічаючи цього.

Отже, зростання динамізму культурних змін у житті народів стало поштовхом для переосмислення класичних тлумачень сутності етносу. Розмивання раніше визначених сталих і стійких ознак етнічних спільнот сприяло в одних випадках переходу від наочних матеріалізованих критеріїв до суто внутрішніх, психологічних, до підкреслювання ролі й надійності таких ознак, як чіткість національного самоусвідомлення та ідентифікації, введенню (як уже згадувалося) до низки етноформуючих чинників особливостей психічного складу тощо. Інший вихід вбачався в проголошенні відмирання інституту націй з їхніми класичними ознака­ми та переході до нової історичної спільноти — людства. Ще одна з роз­глянутих гіпотез переосмислювала поняття «етнос», надаючи йому особ­ливої психозахисної ролі — фільтра, що обмежує інформаційний тиск.