6. Відродження етнопсихології

Повернення до етнопсихологічної проблематики в Радянському Союзі було пов'язано з появою праць Д.Ліхачова та В.Мавродіна (1945), присвячених національній самосвідомості, з виступами Б.Поршнева і Л Прангішвілі у 1964 році на VII Міжнародному конгресі етнографів та антропологів, з дискусією, що розгорнулася у 1966-1967 роках на сторінках журналу «Вопросы истории». Остання була присвячена проблемі нації й серед інших розглядалося питання про те, чи є психічний склад ознакою нації. У процесі обговорення більшість дослідників позитивно відповіли на це запитання і погодилися з тим, що етнопсихологія, не звані па неоднозначні трактування цього поняття, є онтологічною реальністю, що підлягає ретельному дослідженню. Тим самим формально Луно знято «табу» з етнопсихологічних досліджень, але нерозробленість Методичного та категоріального апаратів, відсутність підготовлених фахівців і деякі інші чинники зумовили вкрай повільні темпи відродження етнічочної психології.

Проте вже в 70-х роках почали з'являтися окремі теоретичні та емпі­ричні праці з цієї тематики. Теоретичні праці було присвячено переважно розгляду критиці зарубіжних концепцій та дискусіям щодо категоріального апарату етнопсихології. Емпіричні дослідження цього періоду Мономі умовно поділити на три групи: до першої відносять роботи, що були складовою численних соціологічних досліджень, в яких розглядалися переважно соціально-психологічні аспекти; більшість з них виконано під керівництвом Л.Дробіжевої та Г.Старовойтової; друга група робіт була пов’язана етнопсихо-лінгвістичною тематикою, національно-культурною специфікою вербальної і невербальної поведінки, їх виконували співробітники Інституту мовознавства АН СРСР; до третьої групи належать дослідження вербального мислення, виконані П.Тульвісте та Т.Тульвісте в руслі ідей закладених культурно-історичною школою Л.Виготського.

Новий більш сильний імпульс розвитку етнопсихології надала дискусія відбулася в липні 1982 року в Інституті етнографії АН СРСР. Її проведено за ініціативою журналу «Советская этнография» та присвячено безпосередньо розгляду наболілих проблем етнопсихології.

Учасники дискусії підбили підсумки попереднього розвитку цієї науки,обговорили перешкоди та труднощі, що виникають на шляху її відродження викликали своє розуміння її предмета, понять, методів і першочергових завдань.

Дискусійним виявилося питання про дисциплінарну належність етніч­ної психології. Одні дослідники (С.Арутюнов, А.Решетов) висловилися за те, щоб вважати етнічну психологію розділом етнографії. І.Кон та В.Козлов висловили побажання, щоб до етнопсихологічних досліджень якомога швидше приєдналися психологи. їх підтримала Л.Дробіжева, однак вона наголосила на необхідності союзу передусім із соціальними психологами. З іншого боку, Г.Старовойтова виступила за те, щоб етно­психологія була розділом, може дещо специфічним, який має соціально-психологічні проекції, проте розділом загальної психології. Оригіналь­не рішення запропонував А.Леонтьєв. Поділивши галузь, що підлягає дослідженню, на дві досить незалежні зони, а відповідно етнічну психо­логію — на два розділи, дві самостійні дисципліни — національну пси­хологію та етнопсихологію (кожна з яких має розробляти свою зону), А.Леонтьєв відніс їх до різних галузей психології: національну психоло­гію — до соціальної, а етнопсихологію — до загальної. При цьому пи­тання про створення цілісної етнічної психології можна, з погляду авто­ра, поставити лише після об'єднання загальної та соціальної психології.

Обговорюючи труднощі, з якими стикаються етнопсихологи, а також шляхи їхнього подолання, вчені торкнулися різних аспектів проблеми. Так, на думку В.Козлова, причини незадовільного розвитку етнічної психо­логії полягають у помилковому напрямку досліджень. їхньою метою має бути не вивчення психічного складу чи спільності національного характе­ру, зміст яких усе ще невизначений і саме існування яких і нині породжує дискусію, а «вивчення окремих аспектів психіки в людей, що становлять етнос». У свою чергу А.Леонтьєв висловив думку про те, що труднощі в розвитку етнопсихології пов'язані з вживанням замість понять, наповне­них дійсно конкретним науковим змістом, суто декларативних, метафо­ричних виразів типу «національні потреби». З погляду І.Кона, існуючі проблеми породжені порушенням логіки досліджень: замість того, щоб почати з гіпотез і питань, чи існують психічні розбіжності між народами, в чому вони проявляються, як їх можна досліджувати і т.п., триває диску­сія про визначення понять типу «психічний склад», «національний харак­тер» і т.ін.; замість того, щоб спочатку провести конкретні дослідження й констатувати наявність етнопсихологічних особливостей, а вже потім їх пояснювати, нерідко починають з кінця, тобто полемізують лише про явища-припущення, наявність яких ще експериментально не доведено.

Узагалі дискусія продемонструвала неоднозначність розуміння бага­тьох питань, пов'язаних з етнопсихологією. Проте всі її учасники були однодумцями в розумінні важливості та значущості об'єкта дослідження, в бажанні забезпечити максимально вільний розвиток етнічній психології.

Ця дискусія викликала широкий резонанс у середовищі психологів і сприяла появі низки нових досліджень, потік яких особливо посилився Щ другої половини 80-х років. Це було пов'язано, з одного боку, з виникненням в різних регіонах країни осередків міжнаціональної напруженості й конфліктів, а відтак постала гостра потреба в психологічних розробках стосовно міжнаціональної тематики; з іншого — з початком політики глас­ної, яка зняла офіційні та неофіційні заборони щодо етнопсихологічних досліджень. Новий, сильніший імпульс етнопсихологічні розробки діста­ли внаслідок розгортання процесу суверенізацїї й розпаду Радянського союзу. Вступ України в нову епоху — епоху побудови власної незалежної держави — не міг не поставити на порядок денний багатьох проблем (формування національної самосвідомості, консолідація різних регіонів України

з історично відмінним менталітетом, питання взаємовідносин з національ­ними меншинами тощо), які неможливо розв'язати без розвитку етнічної психології. Тому останніми роками зросла кількість дослідників, які професійно почали вивчати проблеми етнопсихології, збільшився потік публікацій,вийшли перші спеціалізовані збірники й посібники [1, 4, 5], почали викладатися відповідні курси у вузах, відбулися перші тематичні конференції (Дніпропетровськ, 1992, 1993, 1994), що й свідчить про процес реального відродження етнічної психології як науки.