5. Значення праць діаспори для розвитку

ЕТНОПСИХОЛОГІЇ В УКРАЇНІ

Віднесення етнопсихології до розряду «буржуазних наук» поставило фактично крапку на можливості її розвитку в межах Радянського Союзу, в тому числі в Україні. Однак варто зазначити, що перешкоди, ямі виникли безпосередньо в Україні, не зупинили поступу української етнопсихології. Вона продовжувала розвиватися, збагачуючись досягненнями світової психологічної громади, в працях представників української діаспори — В.Яніва, Д.Чижевського, І.Мірчука, О.Кульчицького, І.Рибчина та багатьох інших. Розглянемо докладніше деякі з цих праць.

Цілу низку психологічних портретів українців дали представники української еміграції та діаспори. Так, у 1931 році в Празі вийшла дру­ком книжка Д.Чижевського «Нариси з історії філософії на Україні», її другий розділ безпосередньо присвячений аналізу українського народ­ної о характеру та світогляду. У ньому автор ретельно досліджує основні, ІІИ його думку, шляхи вивчення національного типу. Д.Чижевський розглядає три можливих напрямки: перший — визначення народного характеру через дослідження народної творчості; другий — через характе­рні піку найяскравіших, найвиразніших історичних епох, які народ пережив; третій — через характеристику найвидатніших представників народу.

Згідно з цією класифікацією дослідник послідовно аналізує три варіанти, окреслюючи нові грані українського характеру. Так, описавши український національний характер через аналіз світогляду народу, автор стверджує, що типовими для українців є: індивідуалізм та прагнення свободи, неспокій і рухливість; емоційність, чутливість, сентиментальність і ліризм. Останнє виявляється, згідно з Чижевським, в естетизмі

українського народного життя і обрядів, у високій оцінці «внутрішнього» в людині, у своєрідному українському гуморі, «що є одним з найглибших виявів «артистизму» українського характеру».

Розробка другого напрямку дала авторові змогу висловити тезу, за якою «найважливішими моментами історичного розвитку українського національного характеру треба вважати постійне тло української історії - природу України та два історичних періоди — князівську добу, та добу бароко». З погляду дослідника, на тлі степового ландшафту зароджується естетизм, релігійні почуття та нахил до філософії. З іншого боку, степ, як одвічне джерело загрози кочівників, породжував у наших предків стан неспокою, що закріпилося і в прийдешніх поколіннях.

Робота межах останнього напрямку укріплює автора в думці про емоційність , українців, їхню схильність до духовного усамітнення, визнання права кожного на власний етичний шлях, їхню релігійність і симпатію до інших націй.

Одним з найпоширеніших факторів етнічної своєрідності психіки традиційно вважається практика виховання дітей. Особливу увагу цьому аспектові приділяли представники американської етнопсихологічної школи першої половини XX сторіччя «культура та особистість» і їхні послідовники. Вони стверджували, що існує специфічна для кожного на­роду «базова структура особи», яка є оптимальною для життя в тих умовах, у яких існує етнос. Вони вважали, що «базова особа» може формуватися завдяки традиційно регламентованій, типовій для даної культури практиці поводження з дітьми і їхнього виховання у самому ранньому віці (особливості сімейних стосунків, способи сповивання немовлят, їхнього купання, тривалість і частота годування і т.ін.). Цей «досвід раннього ди­тинства» визначає міру та якість пригнічення або сублімації підсвідомих імпульсів, інстинктивних емоцій та бажань, що, в свою чергу, формує пев­ний тип національного характеру — «базову структуру особи».

Богдан Цимбалістий, відштовхуючись від основних ідей цієї школи, намагався проаналізувати традиційну структуру сімейних стосунків українців. Вивчаючи життя селян Галичини і проводячи опитування до­рослого населення, автор дійшов висновку, що дітей в українській ро­дині виховує переважно мати. Батько залишає за собою право іноді втручатися в цей процес, переважно задля покарання. Тому для дитини батько — це грізний та неприступний образ. На відміну від патріархаль­ного типу сім'ї Західної Європи, в Україні, з погляду автора, зберігся матріархальний тип, і ця особливість має велике значення для форму­вання національного характеру: «...норми поведінки, особливості моралі, ідеал людини, життєві настанови українців відповідають нормам та ієрархії цінностей, типовим для жінки, для жіночої свідомості».

Автор висловлює припущення, що цим зумовлені «кордоцентричність» українського характеру (від лат. соrdі — серце) і виразна емоційність, переважання почуттів над інтелектуальною та вольовою сферами. З цим пов'язані також такі особливості українського характеру, як віддавання переваги малим групам, об'єднаним теплом, щирістю та неформальністю спілкування; дефіцит чоловічих активноініціативних імпульсів і нахилів; своєрідність ставлення до влади: українець, за Цим­балістам, завжди інтерпретуватиме її представників у світлі свого бачення! влади батька в сім'ї, тобто «буде ставитися з недовірою, ворожістю... і якщо буде підкорятися — лише від страху». Влада для українців, на думку автора, завжди неприємна, тому краще, коли кожен «сам собі пан» (тому за звичаєвим правом в українських селянських родинах після смерті батька ні влада, ні спадщина не передаються одному із синів, а розподіляється між усіма).

Цікавими є спостереження Цимбалістого і щодо особливостей году­вання немовлят у традиційній селянській родині. Коли дитина хоче їсти і починає кричати, мати одразу годує її досхочу. Як і всі західні психоаналітики, Цимбалістий вважав, що при такому піклуванні дитина ростиме більш довірливою у своєму ставленні до світу, матиме інстинктивну впевненість в тому, що «якось воно буде», зберігатиме оптимізм незалежно від обставин і умов, з якими їй доведеться зіткнутися.

Однією з небагатьох праць, безпосередньо присвячених комплексному аналізу українського національного характеру, була стаття О.Кульчцького «Риси характерології українського народу», надрукована в 1949 році за кордоном в Енциклопедії українознавства. У ній автор по­слідовно розглядає расові, географічні, історичні, соціальні, культурні ні глибинно-психічні чинники і аналізує їхній вплив на психіку. Так, дослідник стверджує, що з-поміж українців переважають особи динарської раси, для якої властивий інтенсивний розвиток чуттєво-афективного і и 11 я, здібність до театрального мистецтва й музики.

Динарський ідеал, з погляду автора, — це «наповнення життя масою переживань». Згідно з О.Кульчицьким, переважна більшість українців — інтроверти. Вживаючи цей термін, автор пояснює його так: «Інтровертивне зосередження життя у власному нутрі визначається замкненістю вдачі, обороною проти витрати енергії в напрямі об'єкта світу, настороженим ставленням до оточення і часто також зверненням психічної енергії на розбудову внутрішнього життя».

Вплив історії на український характер позначений негативними відтінками. Загальний висновок полягає в тому, що «... домінанта поразки й даремного, хоч інколи дуже близького до мети зусилля... могла іноді надавати нашій національній психіці деякого забарвлення фаталістичного песимізму».

Аналізуючи вплив культурних чинників на етнопсихогенез, автор зазначає, що українська культура й психіка належать до «європейського культурного кола», але оскільки Україна географічно посідає відносно Європи периферійний простір (як, наприклад, Іспанія, яка, за образ­ним висловом О.Кульчицького, є «африканським балконом» Європи), та на неї досить пізно і слабко вплинув європейський осередок, зокрема три хвилі ідей, що головним чином і формували духовне життя Європи — католицизм, ренесанс і просвітництво.

Глибинно-психічні чинники автор поділяє, за Юнгом, на два різновиди: особисте і колективне несвідоме. З погляду О.Кульчицького, особисте не відоме, ядром якого в українців є сформований «комплекс меншовартості», негативно впливає на формування української психіки. Протилежним є вплив колективного несвідомого, осередком якого «можна вважати злеліяну в переживаннях і життєвих досвідах хлібороба архетипову — добру землю, Деметру». Архетипова констеляція мінського колективного несвідомого свідчить «про добру первісність і первісну доброту найглибшої сфери української психічності».

Цікавим є міркування О.Кульчицького щодо впливу соціальних чинників на український характер. Автор висунув тезу, за якою найбільший вплив на формування української психіки справили: недостатня диференціація структури суспільства з різким переважуванням в ній протягом тривалого часу класу селян та особливе значення малих груп у іу житті українців. Ці дві особливості дослідник розглядав у єдності, хоча завжди наголошував, що остання особливість є наслідком першої. Значне переважання селянства серед українців позначилося на національній системі цінностей, любові до землі, а також на їхній «органічності» та «конкретності». Автор не пояснює цих термінів, але можна припустити, що під останнім мається на увазі тип мислення — не абст­рактний, а конкретний. «Селянська структура» української нації, а отже, мало помітний розподіл праці, що існує в сільському господарстві, зумов­люють, за О.Кульчицьким, невиразну диференціацію функцій, а отже, обмеженість міжособистісних взаємодій. Селянин, на думку дослідника, більше залежить від природи, ніж від іншої людини, і ця особливість відби­лася в специфічних психологічних рисах українців: з одного боку — в уваж­ному і дбайливому ставленні до природи, а з іншого боку — в індивідуа­лізмі та незалежності українців.

Замість згуртованості в межах держави, замість єднання в широких масштабах, в Україні, на думку автора, розвинулися і поширилися малі групи — «спільноти переживання». Це вплинуло на українську психіку в тому плані, що сприяло актуалізаціі схильностей до емпатії, співпережи­вання, надання моральної підтримки. Іншим наслідком недорозвиненості в Україні соціальних об'єднань з чітко окресленою метою було, за О.Куль­чицьким, ослаблене формування в українців активних, предметних наста­нов, заміна їх інтроспективними, рефлексивно-споглядальними.

Цікаві аргументи проти таких висновків наводить В.Храмова. Дос­лідниця зазначає, що «селянська структура» нації була характерна для більшості етносів минулих століть, тому сама по собі вона не є якоюсь унікальною, специфічною особливістю. При однаковій «селянській струк­турі» росіяни та українці проявляли різні психологічні особливості — у росіян переважали колективні прояви, а в українців — індивідуальні. Автор пояснює це тим, що в певні епохи свого існування соціальний роз виток України з багатьох причин відбувався швидшими темпами. Це дало змогу нашим предкам раніше позбутися історично більш ранньої форми цілепокладання — колективної, за якої мета має суспільний характер, без чіткого визначення, обґрунтування й усвідомлення. Розподіл праці, виникнення класового суспільства призводять до розриву безпосередніх зв'язків між людиною і природою, людиною та іншими людьми. Це стає об'єктивною умовою виникнення особистісного цілепокладання. Ця ос­тання форма давно вже існує, на думку автора, в Україні, тоді як у Росії продукувався суб'єкт з давнішими суспільнісними формами цілепокла­дання. Особистісне цілетворення не лише не перекреслює, а навіть підси­лює активну предметну діяльність, оскільки воно «потребує свідомого) цілепокладання та цілереалізації, а отже, й повної особистої відповідальні ності за отримані результати».