14. Збереження видів шляхом збереження популяцій

Вжиті заходи з охорони природи головним чином спрямовані на ті види, які зменшують свою чисельність або вже знаходяться під загрозою вимирання. Як вже обговорювалось раніше, діяльність людини часто створює серйозні проблеми для існування видів. Для успішного збереження видів у цих складних умовах біологам необхідно визначити стійкість популяцій в різних обставинах. Наприклад, якщо чисельність виду зменшується, чи слід одразу вживати спеціальні заходи, щоб запобігти його вимиранню? Або, наскільки здатна популяція знаходиться під загрозою зникнення виду зберегтися і навіть збільшити чисельність в природному резерваті?

Багато національних парків та інших охоронюваних територій були створені для охорони "харизматичної мегафауни", в якій такі тварини, як леви, тигри, ведмеді, є національними символами і приваблюють туристів. Однак якщо території, на яких живуть ці види у складі певного угруповання, виділити в якості охоронюваних чисто формально, це не зупинить їх зникнення.

Часто охоронювані території створюються лише тоді, коли більшість популяцій, що знаходяться під загрозою видів, вже сильно скоротилися через деградації і знищення місць існування, їх фрагментації і надмірної експлуатації. У таких обставинах чисельність видів продовжує скорочуватися, аж до їх зникнення. Крім того, за межами території, що охороняється тварини залишаються незахищеними і піддаються ризику. Для того, щоб створити повноцінну програму збереження, здатну захистити, і навіть, відновити види, що знаходяться в небезпеці, життєво необхідно зрозуміти стан їх популяцій в дикій природі, виявити, як реагують ці популяції на різні умови, знати природну історію і екологію цих видів. є

Загальне правило для створення гарної програми збереження зникаючих видів полягає в тому, що для охорони виділяється територія, що охоплює по можливості найбільшу площу місцеперебування і населена максимальним числом особин. Однак це загальне положення не дає цукеркових вказівок, які могли б допомогти проектувальникам, землевпорядникам, політикам і біологам, які займаються збереженням видів. Проблема ускладнюється тією обставиною, що проектувальники часто змушені працювати без чіткого уявлення про те, які умови висуває вид до площі і станом місцеіснування. Напрімф, щоб зберегти краснококардового дятла, треба виділити на південному заході США місцеіснування, пов'язані з сосною, для 50, 500, 5 тис., 50 тис. або більше особин.

Більш того, проектувальники стикаються з конфліктними ситуаціями, що виникають через обмеженість певних ресурсів. Цю проблему в усьому світі яскраво ілюструють спроби знайти компроміс між потужним економічним натиском на прибережні зони і необхідністю захистити знаходяться в небезпеці морські й прибережні місцеіснування.

У своїй основній праці Шаффер визначив необхідну для виживання виду кількість особин, як мінімальну життєздатну популяцію (МЖП): "мінімальна життєздатна популяція для даного виду в даному місцеіснуванні - це найменша ізольована популяція, що має 99% шансів зберегтися на 1000 років, незважаючи на прогнозований вплив демографічних, природних і випадкових генетичних катастроф. Іншими словами, МЖП - це найменша популяція, імовірно володіє високими шансами зберегтися в майбутньому. Шаффер підкреслив пробний характер цього визначення, вказуючи, що ймовірність виживання можна встановити і 95, і 99%, або будь-який інший, а часові рамки можуть бути, наприклад, 100 років або 500 років. Головне у визначенні МЖП - те, що воно дозволяє дати кількісну оцінку того, скільки особин необхідно для збереження виду.

Шаффер (1981) порівнює міри по збереженню МЖП з мірами за контролем паводків. При плануванні систем контролю за паводками і при регулюванні забудови затоплюваних земель, недостатньо керуватися лише середньорічною кількістю опадів. Ми усвідомлюємо необхідність враховувати і повені, які можуть траплятися раз в 50 років. Аналогічно і при захисті природних систем ми розуміємо, що катастрофічні явища, такі як землетруси, лісові пожежі, виверження вулканів, епідемії і неврожаї, хоч і рідше, але все ж будуть відбуватися.

Щоб планувати довгострокове збереження зникаючих видів, ми повинні виходити не тільки з їх середньорічних потреб, але передбачити проблеми, пов'язані з винятковими випадками. Наприклад, в посушливі роки тварини у пошуках води, необхідної для виживання, можуть мігрувати далеко за межі своїх звичайних ареалів.

Щоб точно дізнатися розмір МЖП виду, може знадобитися детальне й дороге демографічне вивчення популяції і аналіз навколишнього середовища, на що можуть піти місяці й роки. Деякі біологи вважають, що для збереження видів хребетних необхідно виходити з 500-5000 особин, оскільки це кількість забезпечує збереження генетичного різноманіття. Порятунок такої кількості тварин, схоже, може виявитися достатнім для того, щоб катастрофічні роки пережило хоча б мінімальне число особин, необхідних для відновлення популяції до колишнього рівня Для видів, популяції яких сильно змінюють свої розміри, наприклад деякі безхребетні і однорічні рослини, ефективною може виявитися стратегія захисту популяції в 10 тис. особин.

Після того як для виду встановлено розмір МЖП, слід визначити мінімальну динамічну площу месцеіснувань (МДП), необхідну для збереження МЖП. МДП можна визначити, виявляючи розміри індивідуальних ділянок та ділянок груп. За існуючими оцінками, для підтримки популяцій багатьох дрібних ссавців необхідні заповідники площею від 10 тис. до 100 тис. га. А щоб зберегти в Канаді популяції, що мають великі індивідуальні ділянки ведмедів грізлі, потрібні величезні площі: 49 тис. км для 50 особин і 2 млн. 420 тис. км для 1000 особин.