Добре пасовище, Колядо!

Для корівок, Колядо!

І овечок, Колядо!...[38; 45].

Є образ Богині Коляди й в українських колядках:

Ішла Коляда та й по вулиці,

Коляда! Коляда!

Та й по вулиці, по метелиці.

Прийшла Коляда на тисовий двір:

– А чи спиш, чи лежиш, пан господарю?

В колядках Коляда згадується як персоніфікація свята, або як постать Богині:

Прийшла Коляда наперед Різдва.

Коляда! Коляда!

Ой ходила Коляда, ой гуляла Коляда

По зеленому саду, по багатому двору!

За давніх часів людям, народженим на свято Коляди (21 – 22 грудня), надавалися відповідні імена. Нині існує прізвище Коляда, а також відомі імена давніх русичів і міфологічних істот, пов’язаних з поняттям кола: Колобуд – пробуджуючий сонце; Коловрат – коловорот (знак Сварги, Сварога); документальне ім’я хороброго русича, що відзначився в битвах з полками Батия.

Припускають, що й ім’я скіфського царя Колоксая можливо означало “Сонце-цар”. За Геродотом, він – наймолодший син першого чоловіка Таргітая, який взяв небесні дари (золоті чашу, сокиру, плуг і ярмо). Завдяки цьому він успадкував батьківський трон і став родоначальником племені паралатів, яке відносять до праслов’ян. Грецький поет VII ст. до н.е. Алкман згадує “швидконогих Колоксаєвих коней”, де коні вірогідно є метафорою Сонця. Отже, Колоксай – не тільки культурний герой скіфів, але, може бути, астральне Божество, пов’язане з сонячними святами. До речі, Різдвяні свята Коляди, пов’язані зі славленням плуга, який ніби-то “падає з неба” (відомі з писемних джерел навіть в XVII ст.). Ці обряди астрономічно пов’язані з сузір’ям Плуга (Оріона). За часів Київської Русі на Різдво Коляди кияни масово виходили на вулиці міста, на високі пагорби зустрічати це красиве сузір’я, яке уособлювало дарунок Сварога-коваля. Не деремно християнська церква заборонила “кликать плугу” на Різдво.

Лада. Богиня материнства, старша Рожаниця, опікунка гармонії, ладу у Всесвіті, мати двох першопочатків життя Лелі (Води, жіночості) і Леля-Полеля (Вогню, мужності).

Грецька Богиня Лето та польська Леда тотожні з нашою Ладою. Дослідники вважають, що на острів Пелопонес ця Богиня прийшла з Подніпров’я і має ще пелазгійські корені. Її храми існували в багатьох країнах Європи, а її статуї досі прикрашають музеї Італії й Греції. Лада (Лето) в обох руках тримає своїх малих дітей, Лелю (Артеміду) і Полеля (Аполона) [35; 51].

В один з весняних днів пробуджується син Богині любові Лель (тотожний Ероту чи Купідону – синові Богині Венери, Афродіти). Саме давнє язичницьке свято цього Бога пристрасті лягло в основу сучасного католицького свята «святого Валентина». Християнські пояснення цього свята виглядають безпорадними: адже саме Лель-Купідон, що цілиться в серце красуні своєю пристрасною стрілою, зображається і нині на католицьких листівках (так званих «валентинках»), а зовсім не християнський аскет-мученик, страчений імператором Клавдієм за образу язичницьких Богів, а ніяк не «за вінчання закоханих під час посту».

В Греції та Римі це свято відзначали в середині лютого (приблизно наш Велесовий тиждень), але в слов’ян, весна настає дещо пізніше, тому вірогідно і це свято входило в комплекс весняних Лельників – час від Великодня до Ярила. Далекий відгомін цього слов’янського міфа про пробудження Любові зберігся в казці про Білосніжку або Сплячу красуню, яка прокидається зі смертельного (зимового) сну завдяки силі любові (поцілунку) закоханого в неї лицаря.

Лель – Дух, що прагне втілення в людській дитині. Він обирає шлюбну пару для свого народження. Тих майбутніх своїх родителів (батька-матір), які йому подобаються, він закохує, пускаючи в їх серця стрілу.

Леля – дочка Лади, Богиня дівочої любові, молодша Рожаниця; таке ім’я надавалося дівчаткам, які народилися навесні. 22 квітня на свято Лелі дівчата здійснюють обряд «Лельник» – водять хороводи, заквітчуються вінками, співають веснянки, гаївки тощо.

Ладо (Дід Ладо) – чоловіча пара Богині Лади, згадки про якого збереглися в українському фольклорі. У веснянці «А ми просо сіяли» як рефрен звучить «Ой Дід Ладо, сіяли!» Ладо згадується також у Велесовій Книзі як Бог-Пращур, який через сміливого мужа Квасура відкрив людям секрет приготування священного напою меду-сури, що його русичі п’ють на славу Божу [26; дошка 22]. Ладо у Велесовій Книзі має ще іншу форму імені – Ладобог [26; дошка 38-А] – Бог порядку, спокою, миру, “який править лади родинні і благості всякі”.

Числобог. Бог Чисел, тобто Бог часу. В Україні Числобога вшановують в час зимового сонцестояння 21–22 грудня, тобто на Різдво Божича, а також одночасно і поруч зі Сварогом. Вважають, що на Різдво з народженням Молодого Божича Коляди час “оновлюється”, тобто починається нове Коло Свароже.

Числобог тотожний грецькому Кроносу і римському Сатурну. Їхні свята починалися 17 грудня і продовжувалися цілий тиждень.

За народними переказами, у давньому Києві був храм Числобога. Перед храмом росли дивовижні квіти, які розтуляли свої пелюстки в різний час дня і ночі. За ними Волхви визначали, котра година [12;  322]. Статуя Числобога мала два лики: Сонця і Місяця. Сонце на небі показує денний час, бо за тим, як високо піднімається воно в небі, можна визначити чи це ранок, чи полудень, чи вечір. Так само за місяцем і положенням зірок визначають нічний час.

Числобог у вірі праукраїнців має глибоке філософське наповнення. Саме він розкриває смисл життя в Роді і своєму народі. Числобог – це Вічне Повернення душ на свою Рідну Землю. Велесова Книга нагадує: «А Числобог рахує дні наші і говорить Богові числа свої: чи бути дню Сварожому, чи бути ночі. І засинають всі, бо всякий ясний во дні Божім, а вночі він – хтось інший: Бог-Дід, Дуб, Сніп наш». Тут йдеться не тільки про зміну дня і ночі в межах доби, але й про зміну дня і ночі душі у межах її вічного круговороту через світи Ява, Нава і Права, бо вічне перевтілення душі спрямовується і керується могутнім Числобогом.

Вчення про Числобога повністю заперечує як матеріалістичні, так і християнські концепції лінійності часу, в яких є точка початку (напр., Різдво Христоса) і точка кінця (друге пришестя, Страшний суд). Язичницький час – циклічний: вічне Повернення на Коло Свароже.

Числобог у святкові дні допомагає людині відділити священний час від буденного, щоб з’єднати минуле з майбутнім у теперішньому. Жерці Числобога вчили, що увесь священний час (час богослуження, пожертв, посвят та ін.) пов’язаний між собою від Праотців. У святкові дні буденні проміжки ніби розчиняються, зникають, а священний час набуває цілісності (як суцільне Богослуження з нашими Пращурами і майбутніми поколіннями). Цьому навчали також і давньогрецькі язичницькі філософи. Ці ідеї оновили філософи ХХ століття: Ю. Евола, Я. Стахнюк, В. Шаян, М. Еліаде та інші основоположники відродження етнічних релігій.

Числобог ніби розсуває рамки зовнішнього об’єктивного світу, відкриваючи людині світ ідеальний – Божественний. Отже, Різдво часу та його відновлення – найголовніше свято року. За всіма ознаками, культ Різдва Часу є значно старішим від культу Різдва Сонця. Але донедавна ми майже нічого не знали про цього Бога нашої Предківської Віри. Сьогодні, коли давні знання знову повертаються до народу, згадали й про цю священну постать нашого праслов’янського пантеону. Вважалося, що народ живе завдяки Числобогу, який відновлює його духовні сили.