48. Философские проблемы социально-гуманитарных наук

В отношении возможностей познания и управления обществом есть вполне разумные скептические соображения. Известна концепция "идеальных типов" М. Вебера, проистекающая из теории познания Канта: человек структурирует свои знания о внеш­нем мире на основе предписаний рассудка, априорных форм чувственности. У М. Вебера общество описывается на основе концепции "идеальных типов". На основании методологии, смыкающейся с философией, ограниченность предсказаний будущего общества обосновывается в "Нищете историцизма". С ним в этом согласны и критики попперовской концепции. На основании методологии, смыкающейся с конкретным знанием по нелинейной динамике сложных самоорганизующихся систем, обос­новываются границы возможностей управления обществом, где утверждается, что системой нельзя управ­лять сколь угодно долго, поскольку самоорганизующиеся объекты должны иметь достаточную свободу для собственной реализации. Надо заметить, что данные мысли, сформировавшиеся в сфере си­нергетики, созвучны ранее высказанным философским размышле­ниям К. Ясперса, который так писал о планировании общества как целого:

1. Наше знание никогда не охватывает целое как таковое, но мы всегда находимся в нем.

2. Всякая деятельность приводит к не­преднамеренным и непредвиденным следствиям.

3. Планирование допустимо в области механического и рационального, но не в об­ласти живого и духовно разумного. Склонность прибегать к тоталь­ному планированию и там, где оно невозможно, проистекает из двух источников: из желания следовать примеру техники и из соблазна мнимого тотального знания истории".

В силу названного обстоятельства человек "обречен" при ис­следовании общества на применение познавательного принципа ре­дукции - исследование свойств целого только по свойствам его час­тей. Он не может использовать принцип целостности - исследование свойств целого во взаимодействиях с другими целостными образо­ваниями. Он не может применить принцип контрредукции - иссле­дование высших метацелостных свойств целого как части более вы­сокоорганизованной целостности. Невозможность полного познания общества обуславливает невозможность предсказания его изменений в будущем, равно как и предсказания изменений после тех или иных искусственных воздействий на него.

Меньше всего в вопросе познания общества как целого следует питать надежды на социологию. Социология так же много может сказать об обществе, как, например, анатомия о живом организме. Все методы социологии - это методы, основанные на принципе ре­дукции, т.е. познание целого (общества) совершается через иссле­дование его частей (анкетирование отдельных граждан, анализ от­дельных явлений культуры, общественных организаций и т. п.). Методологическая ограниченность метода редукции хорошо обосно­вана.

Наиболее сложные объекты человеческого познания - человек* социальные и социоприродные системы. В познании и управлении сложными системами такого рода неустранимы односторонность и редукционизм - познание сложного через простое, целого через час­ти, системы через ее элементы. Неустранимы даже при осознании методологических проблем соотношения принципов редукции, це­лостности и контрредукции (о последнем принципе, сформулиро­ванном автором, см., например. Неизбежность таких ограничений связана с непреодолимым объек­тивным обстоятельством - человек (Человечество в целом ) сам яв­ляется частью познаваемой им глобальной исторической (со связя­ми между элементами во времени) социоприродной системы. Лю­бую систему, в которую человек включен как элемент, он может реально исследовать только изнутри как в историческом аспекте - неполнота знаний о прошлом и незавершенность будущего, так и в пространственном аспекте - невозможность выйти за пределы сис­темы, в которой он находится.

Дело также и в том, что сколько бы человек ни получал знаний об общественном организме как целом, как бы ни стремился к пол­ному охвату, вся его деятельность в данном направлении и все по­лучаемые знания будут опять-таки всего лишь частью этой системы. Эта система, кстати, включает в себя как элемент и систему научно­го знания.

Таким образом, мы, осознавая методологическую неполноту познания общества, социоприродных систем, осознаем также и то, что преодолеть эту неполноту когда-нибудь окончательно невоз­можно. Только философия претендует на метафизические прорывы мысли, в которых философ стремится подняться над обществом и созерцать его как целое. Вне зависимости от результатов, сами по себе эти стремления героические.

Билет №4 3. Філософське вчення Платона

Платон (428-347 до н. є.) — основоположник ідеалістичної традиції у філософії. Його об'єктивний ідеалізм проявляється в тому, що первісною відносно світу речей він оголошує ідею. Основні принципи ідеалістичного підходу Платона:

1. Усі речі, які реально існують, виникають за допомогою взаємодії ідеї та матерії. 2. Ідеї — це безтілесні сутності, що відіграють у такому синтезі первісну роль, тобто ідеї, так би мовити, реалізуються в матерії. Вони знаходяться поза матеріальним світом, незалежні від нього, об'єктивні, складають свій власний «світ ідеального буття». Ідея виступає взірцем, еталоном, нормою, ідеалом для великої групи конкретних матеріальних речей, наприклад «чашність» — основа для всіх на світі чаш.3.Матерія виступає без'якісним пасивним початком речей. Самі ж речі навколишнього світу виступають у ролі чогось «спрощеного», недосконалого, того, що виявляє себе копією якогось оригіналу, «тінню» якоїсь справжньої реальності.

4. Оскільки ідеї знаходяться поза матеріальним світом, люди зму­шені, на думку Платона, все життя бачити лише їх проекції, «тіні».5. Платон пропонує іерархізацію ідей. Понадусе він ставить ідею краси та добра — удосконалену, незамінну, вічну.

6.Пізнання або навіть пізнавальні зусилля відносно ідей виступають вершиною пізнавального процесу і свідоцтвом повноцінного життя. Такий шлях до істини передбачає повне зневажання тілес­них задоволень та утіх. Пізнання — це своєрідне «пригадуваннях того знання про ідеї, яке душа набула під час перевтілення в іншу тілесну оболонку. Стимулювати пригадування, вважав Платон, у першу чергу можуть заняття філософією.

Платон — автор оригінальної соціальної утопії. Він послідовно критикує всі існуючі форми державного управління і пропонує власну модель, яку складають три ключові класи:а) ремісники та селяни — виробники матеріальних благ (панує жадаючий компонент душі, головна доброчесність — помірність); б) воїни — захисники держави (афективний компонент, доброчесність — хоробрість); в) правителі — філософи — керівництво державою (розумовий, доброчесність —мудрість). Згідно з Платоном досконала держава — найвище втілення блага на Землі. А благо окремої людини полягає в підпорядкуванні загальному благу. Таке розуміння держави породило у мислителя відразу до демократії, зумовило його політичний консерватизм.

Учення Платона. Великий античний філософ Платон вважав, що:1.люди живуть, наче у печері, вони мають справу лише з блідими відбитками того, що є насправді; 2. насправді існує ще один світ, який можна умовно назвати «світом ідей». Ідеї — це ідеальні прообрази великої кількості схожих між собою за суттєвими ознаками матеріальних речей, наприклад, усі чаші походять від ідеї «чашності»; 3.душа людини може розуміти ідеї в їх первинній чистоті лише у мить переселення душі з одного матеріального тіла в інше. У «світі речей» їй залишається анамнез — пригадування того, що вона побачила у «світі ідей». Людська душа, на його думку, є безсмертною. До втілення в людину вона жила у світі ідей, безпосередньо споглядала ідеї. Втілена в людину, душа через відчуття сприймає речі, які нагадують їй ідеї. Завдяки такій інтерпретації пізнання Платон подолав релятивізм і суб'єктивізм софістів. Ідеї (добра, істини, прекрасного тощо) у всіх людей однакові, оскільки живить їх одне джерело — світ вічних ідей. У людині Платон розрізняє смертне тіло і безсмертну душу, яка є керманичем тіла й одночасно його полонянкою. Тіло є в'язницею душі й прокляттям за недосконале життя в минулому.