58. Учение о ноосфере. Ноосферная концепция в.И. Вернадского

Название ноосфера происходит от греческого «ноос» – разум и обозначает, таким образом, сферу разума. Однако представление о ноосфере в настоящее время не является однозначным.

Строение ноосферы:

1.Техносфера, объединяющая все средства переработки энергии и вещества, транспорт и коммуникации, созданные совокупной мыслью человечества.

2.Социосфера, включающая всю совокупность отношений между людьми и общественными структурами, вплоть до межгосударственных отношений.

3.Идеосфера - сфера идеальных продуктов деятельности человечества, таких, как искусство, наука, религия, мифологические формы сознания.

В работах В.И. Вернадского можно встретить разные определения и представления о ноосфере, которые менялись на протяжении жизни ученого. В.И. Вернадский начал развивать данную концепцию с начала 30-х годов после разработки учения о биосфере.

Ноосферу можно охарактеризовать как единство «природы» и «культуры». Сам Вернадский говорил о ней то как о реальности будущего, то как о действительности наших дней, что неудивительно, поскольку он мыслил масштабами геологического времени.

Ноосфера, по мнению Вернадского, - это новая геологическая оболочка Земли, создаваемая на научных основаниях. «Научная мысль, - писал он, - охватила всю планету, все на ней находящиеся государства. Всюду создались многочисленные центры научной мысли и научного искания. Это - первая основная предпосылка перехода биосферы в ноосферу». [Научная мысль как планетное явление / Вернадский В. И. М., 1989.]

Ноосфера является результатом действия слившихся в единый поток двух величайших революционных процессов современности: в области научной мысли, с одной стороны, и социальных отношений - с другой. Поэтому создание ноосферы возможно лишь как следствие прочного союза тех сил, которые являются основой этих процессов, т.е. союза науки и трудящихся масс.Естественнонаучным фундаментом концепции ноосферы служит созданное В.И. Вернадским учение о биосфере как целостной планетарной оболочке, получившее мировое признание и интенсивно развивающееся в настоящее время.

Концепция ноосферы отражает новый, объективно происходящий в мире, стихийный процесс перехода биосферы в новое эволюционное состояние - ноосферу под влиянием социальной научной мысли и труда человечества. Главным социальным двигателем перехода биосферы в ноосферу в современный период, согласно предвидениям В.И. Вернадского, служит резко возросшая творческая активность народных масс, стремление их к получению максимального научного знания, участия в общественной жизни и управления государством.

Единственной жизнеспособной социально-экономической и политической основой построения ноосферы является, по В.И. Вернадскому, научный социализм. [И. Вернадский. О науке. Т.1. Научное знание. Научное творчество. Научная мысль. - Дубна: «Феникс», 1997. - 576с. - (Часть 3. Научная мысль как планетное явление. - С. 303-538)]. Концепция ноосферы раскрывает оптимальные пути взаимодействия общества и природы.

Билет №16 2. Натурфілософія Стародавньої Греції. Мілетська школа. Гераклід

Першою історичною формою філософії є натурфілософія,VI—V ст. до н. е. це був період становлення рабовласницьких полісних демократій. Філософія у формі натурфілософії зосереджувалася на пошуках першооснови сущого, загального. Людина (одиничне) ще не стала проблемою філософії Мислителі цього періоду вдаються до природи, космосу, ще не протиставляючи людину світові. Натурфілософія — система умоглядних уявлень про природу, яка поєднувала деякі наукові здогадки і філософські узагальнення. Натурфілософія охоплювала всі знання про світ, тобто не тільки філософське знання, а й конкретно-наукові здогади давніх людей. Загалом натурфілософи розмірковували над такими основними проблемами: — що є основою (субстанцією) світу, як вона співвідноситься з конкретними речами (співвідношення загального та одиничного, єдиного та множинного); — як пояснити зникнення і виникнення речей за незнищуваності субстанції; — як поєднати мінливість та усталеність речей, рух і спокій. Представники однієї з перших у Стародавній Греції філософських шкіл — мілетської — Фалес, Анаксімандр, Анаксімен уявляли першоречовину буття у конкретно-речовій формі: води (Фалес, робить перший крок на шляху формування в античній філософії ідеї arche як субстрату світу, заклавши основи переходу від властивого для міфології генетізма до субстратне мислення), повітря (Анаксімен, повітря-це сама бескачественная з усіх матеріальних стихій, прозора і невидима субстанція, яку важко побачити, яка не має кольору і звичайних тілесних якостей, при цьому повітря - це якісне літературних уподобань хоча багато в чому і є чином загальної стихійності, наповненим узагальнено-абстрактним, філософським змістом. З повітря, згідно Анаксімену, завдяки розрідженню виникає вогонь, завдяки загущення - вітер, хмари, вода, земля і каміння.) — «апейрона», абстрактного визначення первісного стану буття — хаосу як неупорядкованої, догармонійної форми буття (Анаксімандр, апейрон, як щось матеріальне, якісно невизначене і нескінченне, що стало значним кроком вперед у порівнянні з іншими мислителями, що говорили про якомусь одному і обов'язково конкретному, якісному первоначале. З Апейрон шляхом виділення, по Анаксімандру виникає все, що було, є і буде в цьому світі. Сам Апейрон, як те, з чого все виникає і в що все перетворюється, є щось постійно перебуває і незнищенне, безмежне і нескінченна в часі.). Серед видатних мудреців Греції знаменний засновник античної діалектики Геракліт Ефеський. Згідно Геракліта, «космос» (перше вживання слова у філософському контексті як синонім терміну «світ») не створений ніким з богів і ніким з людей, а завжди був, є і буде вічно живим вогнем (сакральна метафора - «чиста сутність», «невоспрінімаемий субстрат »), заходами займистим і заходами згасаючим. Згода і світ через «заціпеніння» циклічно повертаються в стан першовогню («шлях вгору»). З Єдиного все відбувається і зі всього - Єдине: або «одне» і «багато чого» або «всі» - як фундаментальна опозиція світогляду Геракліта. Все, безперервно змінюючись, оновлюється. Все тече відповідно до збагненного лише для небагатьох Логосом, панівним у всьому і правлячого всім за допомогою всього. Пізнання його, підпорядкування йому - справжня мудрість. Остання дарує людині душевну ясність («я шукав самого себе») і найвище щастя. В основі пізнання, по Геракліта, лежать відчуття, тільки мислення призводить до мудрості. Його слухає логосу і живуть «за природою» досягають вогнерозмірного просвітління розуму і стають богами за життя.

36. Індивідуальне і суспільне буття людини. Індивід, індивідуальність, особа.

Буття соціального ділиться на індивідуальне (буття окремої людини в суспільстві та в історичному процесі) і суспільне буття.

Будь-яка індивідуальність виступає, перш за все, як щось одиничне. Одиничність вказує лише на факт існування індивідуальності, на її наявність, але якісна визначеність індивідуального буття тут відсутня. Тому визначення індивідуальності через одиничність є формальною її характеристикою, не пов'язаною з її справжнім змістом.

Індивідуальність характеризується і неповторністю, яка обумовлює її власне "обличчя". Але сама по собі неповторність, як і одиничність, не є сутнісним властивістю індивідуальності. Індивідуальність не виникає прямо з відмінностей індивідів, не тотожна своєрідності особистості.

Сутність індивідуальності пов'язана з цілісним уявленням про людину, взятому в єдність всіх його властивостей і особливостей. За словами Л. Фейєрбаха, індивідуальність - це неподільність, єдність, цілісність, нескінченність; з голови до ніг, від першого до останнього атома, наскрізь, всюди я індивідуальне істота. Іншими словами, саме такі поняття - як "цілісність", "єдність", "неподільність", "самобутність", "авторство", "вкоріненість у світі ","власний спосіб життя" та ін - входять до сутнісне визначення людської індивідуальності.

Буття людини є суспільним, а отже життя конкретної людини розгортається в конкретній системі суспільних відносин, отримує певні впливи її структурних та змістових особливостей та виявляє їх у продуктах власного життєдіяння та життєтворчості. Кожна людина діє у певній суспільній групі, що має національні, професійні, комунікативні та інші ознаки. Поступово в процесі онтогенетичного, професійного, духовного розвитку людина засвоює ці сутнісні для її безпосереднього оточення ознаки, навчається їх відтворювати в окремих актах життєдіяння. Таким чином, результати життєтворчої активності людини набувають певних суспільних ознак, спричиняючи та зумовлюючи певною мірою індивідуальну активність людини протягом усього її життя. Людина може приймати ці ознаки як цінні та продуктивні для себе, як нейтральні, а іноді — як руйнівні, такі, що стримують активність, тощо. Усвідомлюючи цей факт, людина здатна самостійно спрямовувати свій подальший розвиток, свою майбутню активність, вилучаючи або, навпаки, підсилюючи присутність у них тієї чи іншої характеристики (національної, професійної, державної тощо).

Індивід — це людська біологічна основа розвитку особистості у певних соціальних умовах. Тільки індивідні якості, тобто притаманні людині за­датки, анатомо-фізіологічні передумови, закладають підва­лини створення особистості. В ході свого становлення як особистості індивід посту­пово стає суб'єктом цілеспрямованого пізнання та перетво­рення об'єктивної дійсності й самого себе.

Особистість — це індивід із соціальна зумовленою системою вищих психічних якостей, що визначається залученістю людини до конкретних суспільних, культурних, історичних відносин. Ця система виявляється і формується в процесі свідомої продуктивної діяльності і спілкування. Особистість опосередковує та визначає рівень взаємозв'язків індивіда з суспільним та природнім сере­довищем. У філософсько-психологічному аспекті особистість — це об'єкт і суб'єкт історичного процесу і власного життя. Розвиток особистості відбувається у конкретних суспіль­них умовах. Особистість завжди конкретно-історична, юна — продукт епохи, життя своєї країни, своєї сім'ї. Вона — очевидець та учасник суспільного руху, творець власної і загальної історії, об'єкт і суб'єкі сучасності.