26. Проблема субстанції у філософії. Матеріалістичний і ідеалістичний монізм. Дуалізм. Плюралізм.

Розуміння матерії завжди було пов'язане з пошуком носія усіх властивостей явищ і предметів, існуючих в реальності. В результаті виникла проблема субстанції.

Субстанція(лат. substantia) - суть, щось, що лежить в основі, об'єктивна реальність, що розглядається з боку її внутрішньої єдності. Якщо певна філософська концепція виходить з однієї субстанції, то це - моністична філософія(mono - один); якщо признається два начала(duo - два), дві рівносильні субстанції, то це - дуалізм; якщо признається багато начал, то ми маємо справу з плюралізмом. У історії філософії субстанція інтерпретувалася по-різному: як субстрат(основа); як конкретна індивідуальність(Бог), як істотна властивість; як те, що здатне до самостійного існування; як основу і центр зміни предмета; як логічний суб'єкт і так далі. Це був шлях формування наукового розуміння категорії матерії.

Монізм — теорія, згідно з якою різні типи буття або субстанції, що здаються різними, врешті зводяться до єдиного джерела. Для розуму, що не рефлектує, у світі існує практично нескінченне число типів субстанції: камінь, дерево, скло, сіль, цукор здаються глибоко та очевидно різними речовинами.

Матеріалістичний монізм (наприклад, монізм Демокрита чи Гобса) зводив свідомість до матерії, представляючи ментальні процеси як тілесні реакції. Прикладом, відчуття світла вважали простою реакцією сітківки ока та зорового нерва на промені світла.

На відміну від цього, ідеалістичний монізм (наприклад, монізм Платона, Геґеля, Бредлі, Ройса) зводив матерію до свідомості — або через аналітичне розчленування «матеріальних» речей на відчуття, або показуючи, що просторовий світ є внутрішньо суперечливою конструкцією, і лише розумне може бути дійсним. До цього погляду близький пантеїстичний монізм Спінози, за яким свідомість та матерія суть прояви єдиної субстанції, що лежить в їхній основі.

Дуалізм - це будь яка філософська теорія яка стверджує або що всесвіт складається з двох незмінних і незалежних речовин або вчення, або що він базується на двох фундаментальних принципах (наприклад, добро і зло).

Плюралізм (лат. pluralis - множинний)- концепція, супротивна монізму, виходить з визнання безлічі самостійних видів або начал буття(онтологічний плюралізм), основоположень і форм знання(гносеологічний плюралізм), що не зводяться один до одного.

54. Заперечення заперечення як закон обЄктивної дійсності і пізнання

Закон отрицания отрицания - один из основных законов диалектики. Впервые возник и сформулирован в идеалистической системе Г. В. Ф. Гегеля. Закон отрицания отрицания заключается в том, что новое всегда отрицает старое, но постепенно само становится старым и отрицается более новым. Закон выражает преемственность, связь нового со старым,

повторяемость на высшей стадии развития некоторых свойств низшей стадии, обосновывает прогрессивный характер развития. В диалектике категория отрицание означает превращение одного предмета в другой при одновременном уничтожении первого. Но это такое уничтожение, которое открывает простор для дальнейшего развития и удерживает все положительное содержание пройденных ступеней. Диалектическое отрицание порождается внутренними закономерностями явления, выступает как самоотрицание. Из сущности диалектического отрицания вытекает особенность развития, выражаемая двойным отрицанием, или отрицанием отрицания. Саморазвитие объекта вызывается внутренне присущими ему противоречиями (закон единства и борьбы противоположностей), наличием в нем собственного отрицания. Противоречие разрешается в движении объекта (и познания), что означает возникновение третьего по отношению к двум противоположностям. Только через исследование закона отрицания отрицания как закона практической и теоретической деятельности можно содержательно истолковать его всеобщность. Так как основой человеческих отношений к внешнему миру является практика, ее особенности обусловливают и теоретическое (познавательное) отношение. Оно состоит в том, что развивающийся объект воспроизводится только лишь в истории его познания, через диалектически отрицающие друг друга теории и концепции. Наличие в объекте (и в теории) возможности собственного отрицания раскрывается через деятельность, вне которой оно непостижимо. Знание на каждом этапе его развития односторонне, т. е. раскрывает всеобщие определения предмета через воспроизведение его в особенной форме. Это противоречие разрешается в деятельности, моментом которой является знание. В этом движении происходит развитие знания как всеобщего, отрицание одной теории другой, раскрываются законы движения предметного мира как отрицание одного его состояния другим. Здесь же содержится объяснение того факта, что отрицаемое состояние не отбрасывается, а сохраняется в преобразованном виде. Ведь односторонний подход к объекту раскрывает в нем нечто непреходящее, что сохраняется в ходе отрицания. Поэтому развитие научной теории возможно лишь при сохранении всего положительного содержания отвергаемого знания, включении его в состав новой теории.

В естествознании такое соотношение старой и новой теории выражается как принцип. Таким образом и раскрывается собственная диалектика объективного мира. Вот почему закон отрицания отрицания выступает и как закон познания, и как закон объективного мира. Закон относится к большим циклам развития, образуя форму этого развития применительно к целому; за его рамками возникает новое развивающееся целое.

Билет №14 17. Філософія неопозитивізму ХХ століття. Неопозитивізм про предмет і завдання філософії.

Неопозитивізм являє собою третій етап у розвитку позитивізму. Спочатку він проявив себе у 20-х рр.. XX ст. в рамках філософського семінару у Віденському університеті («Віденський гурток»), який об'єднав групу філософів і представників спеціальних наук.

Сутність неопозитивізму – у запереченні сучасної філософії як науки, в абсолютизації науково-природничого знання, в недооцінці суспільних наук.

Статус науки мають, на думку філософів цього напрямку, лише природничі науки, котрі отримують свої знання з допомогою природничо-експериментальних методів. Філософія не може бути наукою, оскільки вона свої проблеми розв’язує іншими методами.

Неопозитивізм виконав свого роду еволюцію, в якій можна виділити кілька стадій, коли він був представлений певними модифікаціями: 1) логічного атомізму (Б. Рассел, ранній Л. Вітгенштейн); 2) логічний позитивізм («Віденський гурток», «Берлінська школа Рейхенбаха»);3) семантичний позитивізм (Альфред Тарський, Карл Поппер, Л. Вітгенштейн та ін.); 4) лінгвістичний аналіз; 5) постпозитивізм (Кун, Лакатош, Тулмін, Фейєрабенд).

Але сутність їх одна – абсолютизація суб’єктивних моментів у пізнанні, ігнорування його об’єктивних моментів, перебільшення значення природничих наук, надзвичайна формалізація гносеологічних проблем.

Необхідно також відзначити здобутки філософів – неопозитивістів, а саме: їх значний вклад в розвиток логіки, математики, емпіричної соціології,

семантики – аналізу смислу наукових термінів, положень, знаків, законів, їх адекватності тим об’єктам, для відображення яких вони створені.

Філософія являє собою не теорію, а діяльність. Зміст цієї діяльності знайшов своє відображення в тому, як почав називатися неопозитивізм – філософія аналізу. Її предметом є діяльність по аналізу понять і положень конкретних наук з метою прояснення їх сенсу. Завдання філософа - за допомогою певної логічної техніки вчинити перехід від висловлювань конкретних наук до пропозицій, які можуть бути зіставлені з чуттєвими даними.

Згідно неопозитивізму предметом філософії не може бути ні теорія буття, ні теорія пізнання, бо її рішення вимушені виходити на світоглядну проблематику, а це приводить в сферу "метафізичних" проблем. Філософія не має предмета дослідження, це спосіб теоретизування. Процес мислення може бути доступним логічному дослідженню лише в мовній формі. Виключають з сфери філософії майже усю її проблематику і тим самим практично ліквідовують філософію.