
- •Рух як атрибут буття. Основні характеристики та форми руху. Рух і розвиток.
- •63. Основные понятия синергетики: бифуркация, флуктуация, хаосомность, диссипация, нелинейность развития.
- •39. Поняття пізнання. Суб’єкт і об’єкт пізнання. Основні гносеологічні концепції.
- •56. Індустріальне суспільство і концепції технократичного романтизму
- •Свідоме, несвідоме і штучний інтелект.
- •48. Философские проблемы социально-гуманитарных наук
- •40. Діалектика чуттєвого і раціонального, дискурсивного і інтуїтивного в пізнанні.
- •45. Социально-этические проблемы современной науки. Свобода научного поиска и социальная ответственность исследователя
- •32. Свобода як філософська проблема і життєва цінність. Багатовимірність свободи.
- •61. «Информационное общество»: основы философского осмысления.
- •33. Свідомість як предмет філософського дослідження. Структура свідомості.
- •47. Философские проблемы естествознания
- •22. Філософсько-гуманістична думка в Українідругоїполовини хv-хvіі століття
- •46. Научная картина мира, ее эволюция техники и технологии
- •25. Філософський зміст категорії буття. Основні форми буття.
- •55. Культура і цивілізація. Проблема перспективи людства
- •Основні концепції розвитку.
- •51. Категоріальність філософського мислення. Основні категорії філософії.
- •30. Простір і час як форми буття. Субстанціональна і релятивістська концепції.
- •43. Основные формы научного познания: факт, проблема, гипотеза, концепция, теория
- •23 . Філософська система г.Сковороди
- •59. Понятие ценности. Типы ценностных ориентаций. Современные системы ценностей.
- •31. Антропосоціогенез. Єдність природного і соціального в людині. Тілесне і чуттєво-емоційне в людині.
- •60. Гуманизация человеческого бытия как проблема инженерной и производственной деятельности.
- •26. Проблема субстанції у філософії. Матеріалістичний і ідеалістичний монізм. Дуалізм. Плюралізм.
- •54. Заперечення заперечення як закон обЄктивної дійсності і пізнання
- •27. Матеріалізм та його історичні типи. Сучасні уявлення про матерію.
- •57. Техногенные и этические проблемы экологического кризиса
- •35. Особа і суспільство. Унікальність і самоцінність особи. Феномени конформізму і нонконформізму.
- •58. Учение о ноосфере. Ноосферная концепция в.И. Вернадского
- •52. Взаємоперехід кількісних і якісних змін - закон об’єктивної дійсності і пізнання
- •24. Філософія українськоїнаціональноїідеї
- •49. Творчість як філософська проблема. Види творчості. Структура творчого процесу. Творчий потенціал освіти.
- •42.Понятие науки. Основные познавательные и социальные функции науки
- •62. Нравственные основы научно-технической деятельности
- •37.Суспільство як об’єктивна реальність. Сучасні соціально-філософські концепції.
- •44. Проблема научного метода и методологии
- •38. Суспільне виробництво як соц.-філ. Категорія. Матеріальне і дух. Виробництво.
- •53. Єдність і боротьба протилежностей як закон обЄктивної дійсності і пізнання
- •41. Эмпирический и теоретический уровни научного познания
- •50. Поняття істини. Істина як процес. Практика як критерій істини. Види практики.
31. Антропосоціогенез. Єдність природного і соціального в людині. Тілесне і чуттєво-емоційне в людині.
Антропосоциогенез (от греч.— anthropos — человек, лат.— societas общество и греч. genesis — происхождение) — процесс перехода от биологической формы движения материи к социальной, являющейся неразрывным единством превращения животного в человека и объединения животных в человеческое общество. Антропогенез и социогенез — не два самостоятельных, параллельно протекающих процесса. Становление человека есть формирование его сущности. «Но сущность человека не есть абстракт, присущий отдельному индивиду. В своей действительности она есть совокупность всех общественных отношений». Движущей силой антропосоциогенеза было развитие производственной деятельности. Возникнув, производственная деятельность потребовала и сделала неизбежным зарождение мышления, воли, языка и социальных, прежде всего производственных, отношений. Антропогенез — часть биологической эволюции, которая привела к появлению вида Homo sapiens, отделившегося от прочих гоминид, человекообразных обезьян и плацентарных млекопитающих, процесс историко-эволюционного формирования физического типа человека, первоначального развития его трудовой деятельности, речи. Изучением антропогенеза занимается множество наук, в частности антропология, палеоантропология, генетика, лингвистика. Одним з аспектів взаємодії суспільства і природи є антропосоціогенезу - походження людини і суспільства. У XIX столітті вчення про антропогенезу міцно пов'язане з ім'ям Ч. Дарвіна.
Головний висновок Ч. Дарвіна - генетична спорідненість людини з твариною, отже, природне, природне походження людини в процесі еволюції, основними механізмами якої є спадковість і природний добір, здійснюваний у процесі боротьби за існування. Власне виникнення людини з мисленням і мовою, здатного до трудової діяльності спільно із собі подібними, було розглянуто Ф. Енгельсом, прихильником трудової гіпотези походження людини і суспільства.У роботах "Діалектика природи", "Роль праці в процесі перетворення мавпи в людину" Енгельс припустив існування складної маятнікообразного руху від біологічних до якісно новим, соціальним закономірностям і назад у процесі антропогенезу. У силу зміни природних умов життя майбутній чоловік став частіше використовувати продукти природи у своїй діяльності - каміння, палиці, він змушений був розпрямитися для кращої орієнтації в умовах зміненого рельєфу; змушений шукати захисту від холоду при зміні клімату.
Визнання єдності природного та соціального в людині є нагальною потребою XX ст., епохи науково-технічної революції, глобальної кризи, коли негативні наслідки науково-технічного прогресу привели людину на край прірви самознищення. Виникла потреба усвідомити, що людина не є царем природи, не є розумною істотою, яка стоїть над нею і тому може без огляду брати від неї усе, що заманеться, а є часткою природи і, руйнуючи ЇЇ, людина руйнує саму себе, власне майбутнє. Розгляд людини під кутом зору єдності в неї природного та соціального, дозволяє побачити її не тільки як соціальну істоту, а ще й як частку універсуму, а суспільну форму життя - як лише одну, вищу з відомих форм розвитку природи. На шляху виникають нові можливості для розуміння людини як космічної істоти. Космічний статус людини обумовлений, насамперед, так званим антропним принципом. За антропним принципом, саме природа, уні-версум, мають таке співвідношення світових констант, при якому стає принципово можливо виникнення життя та людини. Людина постійно відчуває пульсацію Космосу в біологічних ритмах власного організму. Отже, людина є істота соціальна, але водночас і, насамперед, людина і природна істота, яка породжена природою так само, як і сама соціальна форма її буття. З розвитком соціуму, особливо в сучасних умовах, людина стає новою планетарною силою, формує та розвиває сферу людського розуму - ноосферу - наступний після біосфери етап розвитку життя як певної цілісності. Тому відповідальність людини за майбутнє цивілізації, життя на Землі надзвичайно зростає і потребує змін у самих цивілізаційних основах людського буття, реального утвердження принципу єдності природного і соціального.Основоположне значення має і визнання єдності тілесного та духовного в людині, які ще нещодавно протиставлялися у соціокультургюму досвіді людства. Недооцінювання тілесного чи духовного має згубні наслідки так само, як і перебільшення значення кожного з них. Істотним надбанням цивілізації стало виправдання тілесного в людині. Тільки цим шляхом можна прийти до визнання природних прав людини - права па життя, на задоволеїшя первинних віртуальних потреб. Але тілесне існування людини тільки необхідна передумова для її справжнього буття. Тільки одночасне визнання за людиною і її духовного статусу дозволяє зрозуміти численні особливості її природи, жити гідно, вистояти навіть тоді, коли природні умови тілесного існування дуже несприятливі. Визнання взаємозв'язку тіла і духу вказує на те, що людина, за суттю своєю, духовна, водночас прив'язана до власного тіла і не може здійснювати себе як духовна особа абсолютно довільно, без врахування особливостей власної психофізичної організації, тіла. Важливо не тільки констатувати наявність у людини протилежних початків - природного та соціального, тілесного та духовного, - але й простежити механізм їхньої взаємодії, з'ясувати, яке з них є визначальним у формуванні цілісного образу людини, що допоможе розкрити в міру успадковане та набуте. Людина — це не атомарна істота, що існує десь поза Всесвітом. У своєму розвитку людина кристалізує все накопичене людством протягом тисячоліть. Це відбувається завдяки прилученню людини до культури - соціальній пам'яті людства і через механізм біологічного успадкування. Людина генетично успадковує специфічно людську будову тіла, структури мозку, нервової системи, задатки. Відповідно, біологічно обумовленими є уроджені анатомофізіологічні особливості людини, деякі особливості протікання розумових процесів, тип нервової системи. Життя людини постає як сукупність складових: біологічних, соціальних та власних зусиль людини. Визнання такого становища застерігає не тільки від крайностей біологізаторства чи соціологізаторства, але й від сприйняття людини як пасивного об'єкта зовнішніх впливів - біологічних чи соціальних. Кожна людина - неповторна особистість не тільки внаслідок унікальності ЇЇ генофонду, але й завдяки власним зусиллям, спрямованим на розвиток та реалізацію природного потенціалу. Людина, коли засвоює морально-правові норми, правила мислення та граматики, форми побуту та естетичні смаки, що склалися історично, стає не просто представником певного способу життя, типу культури і ментальності - а продовжує залишатися унікальною саме тому, що всі зовнішні впливи пропускає через внутрішню духовну призму. Отже, виробляє власне ставлення до життя, створює, будує власну особистість, в кінцевому випадку і життя.