63. Основные понятия синергетики: бифуркация, флуктуация, хаосомность, диссипация, нелинейность развития.

Синергетика — междисциплинарное направление научных исследований, задачей которого является изучение природных явлений и процессов на основе принципов самоорганизации систем (состоящих из подсистем).

Основное понятие синергетики — определение структуры как состояния, возникающего в результате поведения многоэлементной или многофакторной среды. Основным процессом исследований для синергетики выступают процессы самоорганизации в сложных, открытых, неравновесных объектах-системах. Ее интересуют два типа трансформации: а) переход от хаоса к порядку, то есть процесс возникновения новых форм; б) переход от порядка к хаосу, то есть деструктивные процессы распада систем.

Базовыми категориями синергетики являются следующие понятия:

1. Открытость системы — способность объекта обмениваться веществом, энергией и информацией с окружающей средой. Каждый элемент открытой системы имеет достаточно степеней свободы для своего развития и самовыражения, не нарушающих целостности всей системы.

2. Нелинейность развития. Предполагается, что открытая система имеет перед собой множество путей-возможностей эволюционных изменений, в том числе и альтернативных.

3.Диссипация — способность открытой системы либо рассеивать все лишнее, чужое и ненужное, либо же превращать его в компоненты своего собственного содержания путем переструктурирования и трансформирования.

4. Бифуркация — пребывание системы на перепутье, в точке ветвления различных вариантов будущего развития. Находиться в точке бифуркации — значит пребывать в крайне неустойчивом положении. Роль случайности может быть как конструктивной, так и деструктивной. Под ее влиянием система может двинуться либо по пути укрепления своих структур, либо же начать сползать к состоянию распада и хаоса. Будущее объекта, находящегося в точке бифуркации, непредсказуемо. Только в интервалах между ближайшими точками бифуркации, когда события детерминируются как случайными, так и необходимыми факторами, их ход поддается прогнозированию.

5.Аттрактор — совокупность условий, заставляющих разные элементы двигаться по разным, но сближающимся, сходящимся траекториям и в итоге оказываться в одной общей точке.

6. Флуктуация (лат. fluctuation – колебание) в общем случае означают возмущения и подразделяется на два больших класса: класс флуктуации, создаваемых внешней средой, и класс флуктуации, воспроизводимых самой системой.

7. Хаосомность – для нее характерны следующие понятия:

Хаос как причина спонтанного структурогенеза; «Организованный» хаос  динамический или детерминированный хаос; Организующая роль хаоса; Онтологическая неопределенность  «все может быть».

Билет №2 4. Філософія Арістотеля

Рівнозначним Платону за обсягом проблем і за впливом на подальшу філософію є його учень Аристотель (384-322 до н. є.) всупереч Платону стверджує, що:

1. Основою буття є перша матерія, яка принципово не може бути визначеною, однак вона є потенціальною передумовою існування. Найпростішою визначеністю цієї першої матерії виступають основні стихії (вогонь, повітря, вода, земля), які є пасивним матеріалом буття у створенні речей.

2. Усі матеріальні похідні можуть існувати тільки «оформленими», тобто тільки вступаючи в контакт з формою. Таким чином, усі реальні речі — це результат взаємодії матерії та форми, причому остання відіграє головну роль, робить із потенційного буття реальне.

3. Аристотель вперше відзначив значущість досвіду в теорії пізнання. Причому досвід формує не точне знання, а лише його імовірність. Для того щоб перейти до абсолютно достовірного знання, «дослідний матеріал» необхідно піддати діалектичному «випробуванню», що передбачає, на його думку, виконання кількох критичних мисленнєвих операцій.

4. Відносно чеснот, що символізують різноманітні позитивні якості людини, Аристотель виділяє два їх типи:

1) діаноетичні, пов'язані з розумовою частиною душі — мудрістю, практичністю, винахідництвом (мужність, правдивість, помірність);

2) етичні, що будуються на волевій складовій душі та протистоять доброчинностям (наприклад, мужності протистоїть боягузтво).

Аристотель заклав теоретичні основи логіки як науки. Йому нале­жить формування закону протиріччя (при незмінних умовах неможли­во, щоб були водночас істинними і якесь висловлювання, і його запе­речення) та закону виключеного третього (з двох взаємопротилежних суджень істинним може бути тільки одне).

У розумінні структури людської душі та форм державного ладу Аристотель був близьким до Платона. На думку Аристотеля, найбільш реальними є конкретні матеріальні речі (прості «сутності»). Існування речей є наслідком скомбінованого впливу на них відразу чотирьох родів причин. Головні з них — це матерія, матеріал («матеріальна причина») та морфе — «форма» («формальна причина»). Через поєднання матерії та форми виникає матеріальна річ, подібно до того, як статуя складається з міді та пев­ного образу, в який утілено цю мідь. Найбільше значення Аристотель надавав формі як активному началу усього сущого. Аристотель також створив теорію про Першодвигун, який надає поштовх усьому космосу, а сам лишається нерухомим. Наслідком цього поштовху і є взаємодія матерії та форми. Арістотеля справедливо вважають батьком формальної логіки. Він визначив предмет логіки, відкрив основні її закони, створив вчення про правила умовиводів. Йому належить перша в історії філософії систематизація категорій. У людині Арістотель виділяє три різні душі — рослинну (відповідає за споживання, ріст і розмноження), тваринну (відчуття, жадання) і розумну, яка властива тільки людині. Розум людини є безсмертним, після її смерті він зливається із всесвітнім розумом. У поглядах на соціальні проблеми у його вченні домінує принцип загального. Людину він визначає як наділену розумом суспільну, полісну істоту. Досягнення щастя індивіда можливе тільки через державу, яка є втіленням доброчесного життя, держава повинна створювати умови для доброчесного життя, виходячи з реальних обставин і реальних людей.