12. Проблема сенсу життя, смерті та безсмертя людини (Камю „Миф о Сизифе”)

Мова йде про відпрацювання відношення людини до світу, суспільству, іншій людині, до людей вцілому, відношення, на підставі яких формується сама людина, його світосприйняття, світогляд.

Він різко критикує сучасні течії у філософії, і перш за все філософію екзистенціалізму. Розглядаючи різні філософські вчення, знаходить їх “ахілесову п’яту”. Так, “для екзистенціалістів заперечення – це їх Бог… Цей Бог підтримується запереченням розуму людини”.

Аналізує і трактує абсурдну чуттєвість, абсурдний світогляд, абсурдну філософію. “Абсурд – це розум, який визнає свої межі”. “Мислити – це навчитися заново бачити”. Глузд абсурдної людини спирається на очевидність, але що є очевидність, як не абсурд? Як повинна вести себе людина перед лицем світу, що його розчаровує? Тому є лише одне важливе філософське питання – питання самогубства.

Для абсурдної людини питання стоїть в тому, щоб пізнати себе і утриматися на хвилі цього скачка. Розум для нього вище за все, хоча він і безплідний. Поняття абсурду приміняється також до ідеї свободи, яка є не в опорі та упорстві, а у свідомому повстанні, бунті проти існуючих умов. Але повстання означає поставити існування під питання. Людина повинна усвідомлювати, що живе лише сьогодні і нема ніякого завтра, ніякого майбутнього. Турботою про завтра людина може жити лише до зустрічі з абсурдом. Абсурд тому і абсурд, що він намагається уникнути такого вирішення, як самогубство, бо він одночасно є і свідомість, і відмова від смерті.

13. Ідеалізм, його істоичні типи.

У межах свого основного питання філософія виділяє дві взаємопов'язані між собою сторони.

Перша сторона: шо саме - матерія чи свідомість, дух є первинним, має самобуття і що є вторинним, залежним у своєму бутті? Цю сторону називають онтологічного.

Друга сторона: чи може людина пізнавати світ, зокрема його сутність, чи існують якісь нездоланні перепони на цьому шляху? Цю проблему називають гносеологічною.

Залежно від розв'язання першої сторони виділяються філософські напрями — матеріалізм І Ідеалізм.

Ідеалізм має дві основі форми: об 'єктивний і суб 'єктиєний.

Об'єктивний ідеалізм — це вчення про первинність якогось позалюдського духовного начала (думка, воля, «світовий розум», «абсолютна ідея»), яке начебто має самобуття, субстанціональність.

Суб'єктивний Ідеалізм визнає єдино існуючою свідомість суб'єкта, «Я», і заперечує об'єктивне існування матеріального світу. Речі, явища розглядаються ним як комплекси відчуттів, уявлень, ідей суб'єкта.

Усі форми Ідеалізму об'єднує визнання первинності духовного начала.

Ідеалізм, переплітається з релігією, оскільки їх поєднує вчення про первинність духу стосовно матерії, природи, заперечення самобуття матеріального світу. Не будучи тотожним релігії, філософський ідеалізм все ж немовби є їїтео-ретичним підґрунтям.

„Об'єктивний ідеалізм розглядає матеріальний світ як продукт діяльності об'єктивного духу (розуму, ідеї), як „інобуття духу”. Ідеалізм у розв'язанні основного питання філософії намагається довести, що дух, свідомість, природа, матеріальне є вторинним” Світ і знання не тотожні –ідеалісти

Для об'єктивних ідеалістів пізнання світу є пізнанням людиною в речах І явищах якоїсь надприродної ідеї («духу», «розуму»), яка втілена в них. Та й сама людина зі своїм людським розумом розглядається ними як втілення цього ж духовного начала. Для суб'єктивних ідеалістів пізнання — це відображення суб'єктом своєї власної свідомості, встановлення зв'язків між елементами її змісту.