33.Буття людини в соціокультурному середовищі. Відчуження та шляхи його подолання.

Соціальне буття - це реальність особливого роду, що не належить до інших форм буття, в тому числі до психічних, індивідуальних аспектів людського існування.

Соціальність виступає тією основою, на якій базується єдність людини і природи, її суть. Як універсальна істота, людина не може існувати шляхом пристосування до навколишнього середовища. Людина об'єднує зусилля з іншими людьми для перетворення довколишньої дійсності відповідно до потреб, що постійно змінюються, і створює світ матеріальної та духовної культури. Суспільне життя, як і суспільна людина, виступають результатом і водночас передумовою такої творчоперетворювальної діяльності. Отже, суспільство і людина, як суспільна істота, є там, де є культура своєрідна надприродна нормативноціннісна система, що регулює життєдіяльність суспільної людини.

Діяльна суть людини полягає в тому, що саме в процесі суспільної практики у філо і онтогенезі формуються всі людські якості та властивості, сам життєвий світ людини.

Людина є суспільною істотою і її можливості реалізуються лише в суспільстві. Основними видами діяльності, що забезпечують існування суспільства як системи, виступають матеріально-практична і духовно-практична діяльність.

У філософії культура виступає не окремою сферою суспільного життя, а суспільством, якщо розглядати людину як суб'єкта діяльності, проявом її властивостей і обдарувань.

Людинотворча, гуманістична суть культури розкривається через пізнання соціальних функцій. Основні соціальні функції культури: пізнавальна, комунікативна, прогностична, регулятивна, ціннісно-орієнтована.

Відчуження - складне явище, змістом якого є перетворення самого процесу людської діяльності і її результатів (творів, соціальних інститутів і організацій, грошей, духовних цінностей та ін.) в силу, що панує над людиною, тисне на неї, диктує певні вимоги, силу, протилежну її бажанням та прагненням. Коли люди наймаються для здійснення виробничого процесу, їх розглядають як робочу силу, як засіб .

Саме тому, що безпосередній виробник позбавлений свого кінцевого результату -- продукту, він (виробник) відчужується в самому процесі (акті) виробництва. Сам акт виробництва, сама діяльність такого роду стає відчуженим виробництвом, тобто неприроднім.

Відчужена праця відчужує від людини її власне тіло, як і природу поза нею, як і духовну сутність, її людську сутність. 4) Безпосереднім наслідком того, що людина відчужена від продукту своєї роботи, від своєї життєдіяльності, від своєї родової сутності, є відчуження людини від людини». Таким чином, під «відчуженою працею» (як «відчуженим процесом виробництва») варто розуміти відчужений кінцевий результат людської діяльності; вироблений продукт відчужується від безпосереднього виробника і привласнюється іншим.

34.Філософія Середньовіччя.(апологетика, патристика, схоластика).

(ІV-Vс.д.н.е.-.ХVІст.н.е.) Феодальний спосіб життя формував образ реальності “за образом і подобою духу”.

Людина – одухотворена істота. Світ набуває характеристик “двоїстості”: справжній (божественний, духовний) і несправжній (тварний, земний, гріховний), створений з нічого, а отже, не існуючий. Співставлення цих світів досягає чи не крайніх меж у “апофатичному” (негативному) богослів’ї, створеного на початку століття Александрійською школою. Климент Александрійський говорив, що Бог недосяжний, а мова обмежена і не може виразити невизначене, неземне. Тому єдино правильною позицією є спроба осягти Бога не в тому, що він є, а в тому, що він не є.

Релігія виконує функцію “доповнення” світу через нездатність осягнення його людиною. Бог для спасіння людства приходить на землю, не на мить не залишаючи своєї божественної сутності, і повертає людям втрачене безсмертя.

Філософія починається з періоду апологетики, представники якої захищають християнство. Квінт Тертулліан ставить питання спільного між філософом і християнином. Він каже, що син Божий прикутий до хреста – це варто сорому, він помер – нема сумніву у вірності цього, бо це безглуздя, похований і воскрес – це безсумнівно, бо неможливо. Ми не потребуємо дослідження після Євангелія; але шукав в античності позиції, придатні для трансформації у новому.

Представники патристики (Григорій Богослов, Василь Великий, Амвросій, Аврелій Августин) упорядкували систему християнської думки на базі неоплатонівської філософії. Августин казав, що люди дивуються величі природо і не звертають увагу на себе. Заперечує минуле і майбутнє, тлумачачи їх як пам’ять і надію. Наука підпорядковується мудрості, бо навчає лише вмінню користуватися речами, а мудрість орієнтується на пізнання вічних божественних справ. Тому віра перша за розум, авторитет церкви.

В кінці V-поч.VІст. складається система освіти середньовіччя. Римлянин Марціал Капелла пропонує ідею “семи свободних мистецтв”, головними з яких є граматика, риторика, діалектика. Починають розвиватися школи (схоластика). Схоластика — це тип релігійної філософії, для якого характерне принципове панування теології над усіма іншими формами пізнання, знання. З іншого боку, схоластика є методом, який, в основному, полягав у перегляді та порівнянні висловів попередніх мислителів та Біблії, і виведенні нового синтезу. Витоки схоластики можна знайти у пізньоантичній філософії, насамперед — у Прокла, який абсолютизував дедуктивізм (шукав відповіді на всі питання, виходячи з текстів Платона). Значного впливу зазнала з боку антично-грецької діалектики, а також науки та логіки в розумінні Аристотеля. З’являється питання первинності Бога і троіці: у номіналізмі первинним є Бог (одиничне), за Ансельмом Кінтерберійським первинне – загальне (трійця).

П’єр Авеліар вказує, що Біблія часто нелогічний документ. Істина двоїста. При зростанні освіченості догми Августина не відповідали істині, тому Фома Аквінський переробив їх під католицтво. Він висунув 5 ідей буття:

1. все, що рухається, має причиною щось інше (це Бог);

2. Ця інша причина завжди продуктивна (Бог – творець);

3. Оскільки світ існує, в цьому має бути якась необхідність (її формулює Бог);

4. Світ складається з різних якостей (найвища якість – Господь);

5. Якщо світ має причину, він цілеспрямований (Господь є причина і ціль).

Фома розвиває ідею двоїстості істини – церковні документи можуть тлумачитися на рівні розуму (філософії) і теології (віри). Вони роблять одну і ту ж справу.