82. Соціально-філософські погляди м.Драгоманова, і. Франка, Лесі Українки.

Михайло Петрович Драгоманов (1841-1895) – видатний письменник, етнограф, історик належить до прогресивної плеяди філософів та соціологів України. Шлях України до соціалізму пролягає через політичні та культурні реформи і громадське самоврядування. Джерело соціального прогресу – об’єктивний хід історії , потреба суспільства у соціальних змінах. Філософською основою соціально-політичних суперечливих поглядів є матеріалізм і позитивізм. Закликав українську інтелігенцію позбутися провінціалізму шляхом засвоєння сучасної західної філософії, як передумови руху за політичну свободу і демократію.

Найсуттєвішою рисою його філософії є те, що він розглядає історичний процес у всій його різноманітності як результат дії багатьох факторів і різних комбінацій суспільних сил; визнавав велику роль філософії в історичному процесі, підкреслюючи, що без філософії, без глибоких теоретичних узагальнень неможливе не тільки з’ясування основних законів історичного розвитку, а й розумна організація всіх суспільних і державних порядків. Іван Якович Франко (1856-1916) – видатний укр.. вчений , філософ, письменник і публіцист. Філософський світогляд І.Франка самобутній: вважав однобічними матеріалізм і ідеалізм. Був прихильником позитивної філософії, стверджував необхідність зв’язку теорії з практикою, прагнув довести наявність суспільного прогресу, Вважав, що капіталізм – це неідеальне суспільство, який приніс народам матеріальне та духовне виснаження; тому на зміну капіталізму прийде соціалізм, заснований на принципах свободи, гуманізму і справедливості. Франко розробляє тему праці, трудової моралі; сформулював головний закон людяності „неробство – зло, а праця – добро. Праця – це єдине, що здатне творити і вдосконалювати людську душу, вселяти в неї почуття гідності”.

Леся Українка (1871-1913) поетеса, філософ, літературний критик і публіцист створила романтично-екзистенціональний художній світ, в якому воєдино переплелись сердечність, моральнісна чистота вчинків і почуттів, нерозривна єдність особистості і природи. Поезія наповнена пафосом боротьби за правду. У філософських роздумах відстоювала матеріалістичну та історичну ідею соціальної перебудови суспільства в інтересах трудового люду. Бачила в народі могутню силу історії. Вона оспівувала ліризм української душі і драми її реалізації. Ґрунтуючись на Біблії, ідеях Г.Сковороди і Т.Шевченка будує філософію пошуку синтезу вічних проблем і сучасних запитів. Вона закликала до пробудження від інертності, малюючи в разючих образах жахливі картини поразки, що є наслідком байдужості до голосу правди.

83. Творчість як філософська проблема

Творчість – ціленаправлена діяльність. Результатом якої є відкриття (створення, винахід) чогось нового. Відюувається мобілізація таких внутрішніх можливостей як міркування, пам'ять, інтуіція.

У реальному житті люди зіштовхуються зі швидко мінливими ситуаціями. Тому поряд з рішеннями, заснованими на загальноприйнятих нормах поводження, їм доводиться приймати нестандартні рішення. Такий процес звичайно й називається творчістю.

Платон уважав творчість божественною здатністю, родинної особливого виду божевілля. Християнська традиція вважала творчість вищим проявом божественного в людині. Кант уважав творчість відмітною рисою генія й протиставляв творчу діяльність раціональної. З погляду Канта, раціональна діяльність, наприклад наукова, - доля в найкращому разі таланта, але справжня творчість, доступна великому пророкам, філософам або художникам, - завжди доля генія. Представники психоаналізу, особливо Фрейд, Юм і Кречмер, відносячи творчість цілком до сфери несвідомого, гипертрофували його неповторність і невідтворюваність і, по суті, визнавали його непізнаваність і несумісність із раціональним пізнанням.

Т. являє собою механізм пристосування людини в нескінченно різноманітному й мінливому світі, механізм, що забезпечує його виживання й розвиток. Творчість не протилежно раціональності, а є її природним і необхідним доповненням. Одне без іншого просто не могло б існувати. Творчість, протікаючи підсвідомо або несвідомо, не підкоряючись певним правилам і стандартам, в остаточному підсумку, на рівні результатів може бути консолідоване з раціональною діяльністю.

Будь-яка людина тією чи іншою мірою має творчі здатності, тобто здатностями до вироблення нових прийомів діяльності, оволодінню новими знаннями, формулюванню проблем, пізнанню невідомого. Кожна дитина, пізнаючи новий для нього навколишній світ, опановуючи мовою, нормами й культурою, по суті, займається творчістю. Але з погляду дорослих, він опановує вже відомим, навчається вже відкритому, перевіреному. Тому нове для індивіда не завжди є новим для суспільства. Справжня ж творчість у культурі, політику, науці й виробництві визначається принциповою новизною отриманих результатів у масштабах їхньої історичної значимості.