38.Закон єдності і боротьби протилежностей (Ленін „Філософські зошити”)

Єдність і боротьба протилежностей — один з основних законів діалектики, характеризує джерело саморуху й розвитку явищ природи і соціально-історичної реальності.

Кожний предмет — це єдність протилежних сторін, властивостей, тенденцій. Єдність протилежностей означає взаємообумовленість протилежностей, тобто існування однієї протилежності передбачає необхідну наявність іншої протилежності. Наприклад, лівий — правий, Єдність протилежностей має відносний характер. Це пояснюється тим, що сталість, незмінність предмета чи явища тимчасова, що предмет має свій початок і кінець. Боротьба протилежностей — це процес виникнення, розвитку та вирішення суперечностей. Боротьба протилежностей має абсолютний характер, тому що рух (розвиток) не припиняється ні на хвилину в результаті боротьби протилежностей.

Зміст закону єдності й боротьби протилежностей виражається через взаємодію категорій тотожності, відмінності, протилежності, суперечності.

Тотожність. Спочатку спостерігається тотожність предмета чи явища. Тотожність полюсів, таких як праве — ліве, плюс — мінус, хороше — погане, обумовлюється самим фактором існування предмета як єдиної цілісної системи, що має певну кількісну та якісну визначеність.

Потім з'являється відмінність як початковий ступінь суперечності. Відмінність — це початок роздвоєння єдиного предмета чи явища на протилежні сторони і тенденції.Потім відмінність розвитку перетворюється в протилежності. Протилежності — це такі сторони і тенденції, внутрішньо властиві предметам і явищам, які, перебуваючи в єдності, взаємно виключають і взаємно обумовлюють одна одну.

Суперечності — це система відносин, в межах якої протилежності породжують одна одну, взаємопроникають і переходять одна в одну, породжуючи щось нове.

Подолання суперечностей означає усунення старого і виникнення нового. Дуже важливо для практичної діяльності знати, "зловити" момент вирішення суперечностей.

Сутність закону єдності та боротьби протилежностей: Всім предметам і явищам внутрішньо властиві протилежні сторони, тенденції, що знаходяться в стані єдності та боротьби; боротьба між протилежностями обумовлює внутрішнє джерело розвитку, веде до зростання суперечностей, які вирішуються шляхом усунення (подолання) старого і утвердження нового, якому також властиві свої протилежності.

«Філософські зошити» Леніна (1933) г. внесли істотну зміну в трактування законів діалектики: Ленін виділив закон єдності протилежностей у якості найважливішого із трьох цих законів. Ленін навіть натякає на те, що закон переходу кількості в якість насправді є лише іншим формулюванням опису єдності протилежностей; і якщо два ці закони насправді є синонімічними, то тоді із трьох сформульованих раніше законів залишаються лише два.

39.Індивідуальне і суспільне буття людини. Індивід, індивідуальність, особистість, особа.

Одна з головних проблемних дискусій на сьогодні є буття людини. В літературі досі нема однозначної думки як, коли і чому з’явилася людина. В філософії ж виділяють концепції як натуралістичні (біол.), так і супранатуралістичні (соціалізаторські).

Людина за своїм походженням є біологічна істота (за Фейєрбахом), результат розвитку природного світу. Але людині притаманні ряд якостей, що не зустріча-ються в іншій природі – мова, свідомість, здібність до пізнання, навчання тощо. Хоча людині притаманні суспільні відносини (мораль, релігія…), він розглядає її поза суспільством, як біологічний об’єкт.

В марксизмі ж людина у роботі “Роль праці в перетворенні мавпи в людину” розглядається вплив соціального фактору у розвитку людської цивілізації. Так говориться, що окремо взята людиноподібна істота це ще не людина і її перетворення на людину залежить від наявності соціальних факторів, і в першу чергу праці, а також розвитку язика, мови, спілкування.

Таким чином через соціальне відбувається зняття біологічного; людина стає людиною тільки завдяки цим соціальним якостям – колективній діяльності, мові, спілкуванню тощо. Крім того, ізоляція людини від суспільства призводить до втрати цих якостей, еволюціонуванню до тваринного світу.

Індивід – це окремо взятий представник людського роду, який культивує і поєднує в собі як природні, так і суспільні властивості. Індивід – це суспільна окремішність, своєрідний «атом», що поєднує природні (вроджені) задатки та соціально набуті риси і властивості. Тобто в кожному конкретному індивіді представлені далеко не всі можливі прояви родових якостей людини. Тому ми не можемо прямо і безпосередньо переносити всі характеристики роду на індивіда, як і навпаки.

Особа – це не просто окремий індивід, а й індивідуальна система, яка формується на природній та соціальній основах, але розвивається й ф-є лише в суспільстві. Особа – це єдина із систем, яка інтелектуально й соціокультурно облаштовує свою життєдіяльність у суспільстві, планує свій розвиток і саморозвиток, творить не тільки світ «другої природи», а й створює себе як людину – соціальну істоту.

Особа – це людина, яка активно, творчо засвоює культурну спадщину, не лише «споживає», а й продукує своє у цей спадок. Формування й культивування людиною цінностей гуманістичного, марального, естетичного змісту та усвідомлення себе як людини розумної, моральної, культурної – є процесом становлення особи.

Якщо людська особа усвідомлює свої якості, свою унікальність, свої вади та переваги, вона стає людською особистістю — самодіяльною соціальною та інтелектуальною одиницею. Коли ж це усвідомлення сягає розуміння того, що внаслідок унікальності та неповторності особистості існує дещо таке, що може виконати лише вона (бо більше такої особистості немає, не було й не буде) і прагне це виконати будь-що, людська особистість набуває рис індивідуальності. Тобто індивідуальність – це така визначеність індивіда, яка характеризується винятковими рисами чи властивостями.