49. Мова автора і мова персонажа

У прозі з її широким тематичними обріями і різноманітними мовностильовими напрямками умовно можна розрізнити зображально-описову та характеристичну функції літературної мови. Від часу розвитку реалізму в літературі ці функції завжди співіснували в художньому творі - в них виявлялася різниця між мовою автора і мовою персонажів. Обидві функції художньої мови виразно виявили себе і в 50-ті та 60-ті роки. Індивідуалізована мова персонажів художнього твору завжди спирається на усно-розмовне мовлення. Талант прозаїка полягає в глибокому відчутті усних інтонацій незалежно від того, чи це мова оповідача, чи діалогічне мовлення людей різних соціальних прошарків. Усно-розмовне мовлення набуває різних форм у прозових творах залежно від епохи, країни, ідейно-художнього напрямку та індивідуальної манери письменника. Орієнтація прози на уснорозмовне джерело виявляється насамперед тоді, коли вводиться фігура оповідача.

50. Лексика художнього твору

До лексичного рівня художньої мови відносять специфічну лексику – різні „марковані" слова, тобто слова, що належать до відповідного розряду „-ізмів": діалектизмів, професіоналізмів, арготизмів, жаргонізмів, архаїзмів, історизмів, неологізмів, поетизмів тощо.

51. Тропи. Види тропів

Тропами (з грецької – зворот) називають слова, вжиті у переносному чи зміненому значенні. При цьому беруться до уваги вторинні (конотативні) ознаки предмета або явища, котре називається, основне ж значення слова (денотат) залишається поза увагою. Тропи дають змогу коротко і яскраво схарактеризувати особливість того, про що йде мова. Тропи зустрічаються іноді і в розмовній мові („хвіст черги", „серце як камінь", „язик до Києва доведе" тощо), але найчастіше використовуються у художніх творах як один з важливих засобів індивідуалізації та типізації, витворення повнокровних художніх образів. Головна властивість тропів – яскраво характеризувати одне явище через інше на основі їх подібності. До основних видів тропів зараховують: порівняння, епітет, метафору, метонімію, синекдоху, алегорію, іронію, гіперболу, перифраз, символ, синестезію, оксиморон та ін.

52. Поетичний синтаксис. Інтонація та фігури

Фігури поетичної мови (поетичного синтаксису), або стилістичні фігури (від латинських слів – грифель для писання та зовнішній вигляд, образ) – це своєрідна синтаксична побудова фраз і поєднання їх у художньому творі. Стилістичні фігури порушують норми літературної мови з образотворчою метою через посилення виразності й емоційності, уникнення одноманітності. Вони індивідуалізують мовлення автора, збагачують його емоційними нюансами, увиразнюють художнє зображення. До основних фігур поетичного синтаксису зараховують: інверсію, анафору, епіфору, кільце, паралелізм, градацію, еліпсис, риторичні запитання, звертання і ствердження, хіазм, анаколуф, паралелізм та ін. Віршована мова характеризується своєрідністю інтонації й особливим темпом, пов'язаним з великою кількістю пауз. У зв'язку з цим питома вага і змістове значення кожного слова в контексті вірша підсилюється. Крім того, віршована мова характеризується настановою на музичне звучання75. До основних засобів організації вірша відносять: ритм, стопу, розмір, риму, строфу (розрізняють ще астрофічний та нерівнострофічний вірші) тощо.