21. Художній образ

Художній образ — особлива форма естетичного освоєння світу, при якій зберігається його предметно-чуттєвий характер, його цілісність, життєвість, конкретність, на відміну від наукового пізнання, що подається в формі абстрактних понять. Художній образ наділений своєю логікою, він розвивається за своїми внутрішніми законами. Життєвий матеріал, що лежить в основі твору, веде за собою, і художник іноді приходить зовсім не до того результату, якого прагнув. По великому рахунку, художній образ будується парадоксально, часто непередбачувано, незбагненне. Що спільного у долі талановитої дівчини і житті чайки? А саме цей художній образ використовує А. Чехов у своїй безсмертній драмі. В образі через зіткнення далеких одне від одного явищ розкриваються незвідані сторони і відношення реальності. Формою мислення у мистецтві виступає художній образ. Це основа будь-якого виду мистецтва, а спосіб творення художнього образу - головний критерій приналежності до різних видів мистецтва. Образи виникають у свідомості людей під впливом реальної дійсності, сприйнятої за допомогою органів чуття. Вони є копіями, відбитками дійсності. Образи зберігаються в пам'яті і можуть бути відтворені уявою. На основі образів пам'яті художник створює нову реальність - художній образ, який в свою чергу викликає у свідомості людей (слухачів, глядачів) низку уявних образів.

22. Зміст поняття «образ», «характер», «персонаж», «літературний герой»

Автологічним можна назвати тип художнього образу, в якому чуттєвий образ є формою вияву такої ідеї, яка, певним чином розширюючи та узагальнюючи зміст одиничного предмета, у ньому змальованого, не виходить за його межі, тобто не вказує на жодний інший, якісно відмінний від нього предмет. Іншими словами, це такий художній образ, в якому, як вказував О. Потебня, чуттєвий образ і його значення (тобто ідея) належать до одного кола явищ. Тому автологічний образ ще називають «самозначущим», «самодостатнім» образом або ж, частіше, образом-типом, на відміну від таких «несамодостатніх» образів, як символ, алегорія, підтекст. У визначенні автологічного образу як самозначущого міститься певна частка умовності, оскільки самозначущий художній образ не є носієм лише буквального змісту (інакше він був би простим, нехудожнім повідомленням). Точне визначення, яке досить вдало конкретизує зміст поняття «типовий образ», сформулював у свій час В. Домбровський: «Коли артист (маляр, різбяр чи поет), бажаючи зобразити групу однорідних предметів (осіб або речей), вибере один конкретний, індивідуальний предмет і дасть його образ в такім виді і з такими ознаками, які зібрані з більшого числа поодиноких предметів цілої групи, то постане типовий образ, або тип, що об'єднує в собі ознаки, спільні більшій кількості однорідних предметів. Ті вибрані для зображення такого предмета спільні риси й ознаки називаються типовими або характерними. Типово можуть бути зображені особи або речі, а також явища та події, взаємовідношення людей, їх звички і заняття, обставини місця і часу, природи і т. д. До групи металогічних образів можна віднести символ, алегорію та підтекст. Тобто характер, як і інші модифікації образу, осмислювались як часткові його (образу прояви, як частини літературного твору (за Аристотелем), як вид літературного образу. С.Бочаров розглядав проблему характеру в аспекті історичної поетики. Одним із результатів такого підходу був ґрунтовний аналіз стану „характеру” серед літературознавчих термінів і висновок про його неукоріненість у цій сфері, відсутність його навіть у підручниках з теорії літератури, хоча в літературно-критичній практиці було надзвичайно поширеним. Такий маргінальний статус поняття „характер” і визначив напрям і зміст його дослідження, яке розгорталось у декількох напрямках: вибудові понятійного змісту характеру, осягненні його художньої змістовності у процесі аналізу світової і російської класики і спробі дати літературознавче його визначення. При цьому С.Бочаров акцентував ключові аспекти проблеми. Залучаючи порівняльну методику до аналізу шкіл, концепцій, науковець дійшов висновку про специфічну взаємодію образності і характеру, які завжди є „особливою і новою якістю до будь-якого можливого прообразу, „натури”, реальної особи, типів дійсного життя. Теорія літератури завжди прагнула зрозуміти і виразити цю особливу якість образу. Вона не піддавалась визначенню ні в категоріях соціологічно зрозумілого „змісту”, ні за опоязівським тлумаченням „форми”: в обох випадках за бортом залишався художній зміст – той специфічний „ікс”, який для науки про літературу і є її власним предметом вивчення”. Ліричний герой — образ, що виникає в уяві читача під враженням висловлених у творі почуттів, переживань, роздумів. Ліричний герой не обов'язково тотожний авторові. Персонаж, або Герой літературного твору — Постать людини, зображена письменником у художньому творі, загальна назва будь-якої дійової особи кожного літературного жанру. Олюднені, оживлені образи речей, явищ природи, звірів у казках, байках, притчах та деяких інших жанрах. Характер – це сукупність основних рис людської поведінки, що визначають індивідуальні особливості героя. ” Характер розкривається тільки у зв’язку з певними обставинами. Обставини – це середовище, соціально-побутові умови. Життєві ситуації в яких безпосередньо діє людина. Вони не будуються довільно, вони мають бути художньо виправданими, відповідати об’єктивним закономірностям реального життя.

23. Типове й характерне у літературі

Типізація – притаманний художній творчості спосіб вираження загального через індивідуальне, конкретно неповторне. Типізація поняття ширше, ніж тип, типовий характер. Типовими бувають і характери, і обставини, і стосунки, зв’язки між характерами і обставинами. До ХІХ ст.. типовість здебільшого виявлялись універсально: конкретна людина уособлювала, на думку митців, загальні риси усього людського суспільства. Саме на властиве типізації узагальнення багатьох явищ, відтворення в образах-типах важливих життєвих закономірностей і спирається велике пізнавальне значення художньої літератури.

24. Поняття про прототип

Прототип — першообраз, конкретна історична чи сучасна постать, що була для автора відправним моментом у створенні свого образу. Процес «домислювання» і є процесом узагальнення, типізації прототипу у художньому образі. Сам процес переосмислення прототипу залежить від характеру самого прототипу. Чим яскравіша постать у історії, тим важливіше змістове наповнення образу у вихідному творі.

25. Символ у літературному творі

Символ (з грец. знак) — умовне позначення якого-небудь предмета, поняття або явища; художній образ, що умовно відтворює усталену думку, ідею, почуття. У поданих піснях наявні традиційні уснопоетичні народні символи: сонце, місяць, зіроньки, човен, терен, верба, весна.

26. Умовність у літературі

Сама проблема умовності достатньо вивчена, досліджені її загальнотеоретичні аспекти, гносеологічні корені у працях А. Михайлової "О художественной условности". – М, 1970, Т. Аскарова "Эстетическая природа

художественной условности".– Фрунзе, 1966, В.А. Дмитриева "Реализм и художественная условность". – М., 1974, Скрауціс В. Умовність. Життя. Литература. – Рига, 1977, Чорної Н.І "Реалистическая условность в современной советской прозе". – Київ, 1979, А. Кравченка. "Художня умовність в українській прозі".– К., 1988. Найповнішу спробу вивчити химерну прозу здійснив А. Кравченко у праці "Художня умовність в українській радянській прозі" . Він відштовхується від думки, що одним із центральних питань поетики химерної прози є умовність або нежиттєподібність (поняття вживаються як синоніми), бо якраз деформація реальних зв’язків є характерною для химерної прози, тому теоретичне вирішення його послугує аналізу течії в цілому. Не претендуючи на вичерпність і усвідомлюючи певну схематичність своєї класифікації, все ж робиться спроба запропонувати певну структуру умовних прийомів. Виділяється концептуальна умовність, коли будь-який епізод твору співвідноситься з центральним філософським задумом, умовність характерологічна, що передбачає нежиттєподібність характерів роману, ситуаційна умовність і умовність манери розповіді, вона як правило іронічна, споріднена зі стилем народних казок. Проте і ця, в цілому найґрунтовніша праця, не дала відповіді на всі висунуті питання, автор і сам користується терміном химерний через відсутність іншого, чомусь усвідомлюючи його незадовільність, як уже зазначалось вище. Саме у зв’язку з питаннями художньої умовності і була зачеплена проблема міфологізму у радянській художній літературі. Розмови такого плану стосувалися в першу чергу молодописемних літератур, літератур тих народів, “чия пам’ять ще зберігає сліди міфомислення”, зокрема, це стосувалося творів Ч. Айтматова, Ю. Ритхеу. Охоче говорили (хоча не завжди схвально) про використання міфологічних моделей та структур у зарубіжних літературах ( у європейських модерністів, латиноамериканців, і т. д.). При цьому постійно підкреслювалося, що російській літературі міфологізм не властивий, що в ній оживає епос. Навіть перші роботи про творчість Г. Маркеса мали на меті довести його незаперечний зв’язок з епосом і лише з ним , хоча автори тут же робили обмовку, що “для такого роману дуже доречним виявився знайомий з дитинства “нижній поверх” міфології – фольклор, що побутує в народному житті: казка, яка несе в собі притчу, анекдот, який В. Я. Пропп зараховував до категорії “побутових казок”, біблійні і євангельські міфи (тут і вище виділено мною – Л. Б.), народною уявою піднесені до рівня легенди, і просто народні повір’я, забобони, гадання, віщі знаки, прикмети”. Фундаментальними і грунтовними були праці одного з провідних вчених-міфологів тодішнього Радянського Союзу, незаперечного авторитету в цій галузі Є. Мелетинського, який вперше детально і конкретно показав, аналізуючи твори Джойса, Ф. Кафки, Т. Манна, що ці відомі письменники використовують міфологію як інструмент для композиційної і жанрової організації життєвого матеріалу. Хоча ще довго після того деякі дослідники висловлювали незадоволення спробами письменників (особливо вітчизняних) звернутися до універсальної поетичної мови міфу. “Міф уявляється таким собі “золотим ключиком”, що відкриває чарівні дверцята у світ нового, збагаченого і поглиблено “умовного” (або “магічного”) реалізму ХХ століття».