51

1. Предмет і завдання літературознавства, його складові дисципліни

Літературознавство — комплекс наукових дисциплін про сутність та функціонування в суспільстві художньої літератури; система наукового знання про мистецтво слова. Літературознавство — відносно молода наука, воно виділилось у відносно окрему галузь знання наприкінці XVIII — на початку XIX ст. і видозмінюється з процесом поглибленої диференціації та інтеграції науки. До 18 століття вона розвивалася як галузь філософії та естетики. Хоча зачатки літературознавчих уявлень існували вже в окремих стародавніх міфах. Перші стрункі літературознавчі концепції дали давньогрецькі мислителі Платон і Аристотель. Сам же термін «літературознавство» у сучасному розумінні з'явився у 1812 році. У 19 столітті з'являються і перші літературознавчі школи. Теорія літератури — галузь наукового знання про сутність, специфіку художньої літератури як мистецтва слова, про засади, методи її вивчення, критерії оцінки літературних творів. Теорія літератури як абстрактна, узагальнювальна наука про літературу формувалася поступово на основі роздумів, аналізу художньої творчості, мистецтва взагалі і в процесі диференціації гуманітарних знань сформувалася наприкінці XVIII—XIX ст. у відносно окрему науку, продовжуючи взаємодіяти з філософією, естетикою, поетикою, історією літератури та літературною критикою. Система наукових понять, яку створює теорія літератури, є досить складною та різноманітною. Структурно вона поділяється на кілька розділів. Перш за все теорія літератури вивчає сутність, зміст і форму художньої літератури, її специфіку та функції як самостійного виду мистецтва. Далі у сферу впливу теорії літератури входить розуміння специфіки художньої творчості й аналіз конкретних літературних явищ, поділ поезії на роди та жанри. Ще теорія літератури досліджує літературний процес, зміну напрямів, течій, шкіл, особливості стилю окремого письменника й у цілому літератури певної доби. Нарешті, до завдань теорії літератури входить розгляд закономірностей розвитку мови художньої літератури, особливостей віршування. Теорія літератури досліджує загальні й спільні для кожної окремої національної літератури закони й закономірності, що пов'язують літературу з навколишньою дійсністю, а також внутрішньо літературні закони. Історія літератури — галузь науки про літературу, яка досліджує її розвиток у зв'язку з розвитком суспільства та його культури, прагнучи виявити внутрішні закономірності літературного процесу. Вона включає в себе численні історії окремих національних літератур, як старих, що мають багатовікову традицію, так і новітніх, розвиток яких обмежується десятками років. Спираючись на здобутки філософії, естетики, теорії літератури, ретельно простежуючи всю сукупність художніх творів, їх сприймання читачами і критичні оцінки, історики літератури описують динаміку літературно-мистецького життя, літературних напрямів і течій, виявляють значення творчості письменників, їх окремих творів для читачів епохи, в яку ці твори постали, і для наступних поколінь. Літерату́рна критика — відносно самостійний вид творчої діяльності, спирається на практичний тип мислення задля поцінування художньої своєрідності нових літературних творів, їх естетичної вартості, виявлення провідних тенденцій літературного процесу. Літературна критика — засіб регулювання і корекції літературного процесу, спілкування письменників з читачами. Основна суспільна функція літературної критики — регулятивна, яка підтримується і забезпечується як нормами і кодифікованими правилами, так і громадською думкою провідної освіченої верстви. Провідними жанрами літературної критики є анотації, рецензії, статті, огляди, есе, літературні портрети, діалоги, дискусійні статті, монографії. Літературна критика активно функціонує в органічному зв'язку з журналістикою, спеціальною пресою, тому її часто характеризують як різновид публіцистики, породженої рефлексією з приводу мистецтва. Історіографія — історія історичної науки в цілому, а також сукупність досліджень, присвячених певній темі або історичній епосі (наприклад, історіографія Хмельниччини), або сукупність історичних робіт, об'єднані в ідеологічному або національному відношенні (наприклад, марксистська історіографія, французька історіографія). Також, історіографія це наукова дисципліна, що вивчає історію історичної науки. Текстологія - історично-філологічна дисципліна, що вивчає пам'ятки писемності, твори літератури і фольклору для критичної перевірки і встановлення на підставі наявних варіантів автентичності текстів. Увагу текстологів притягають передусім пам'ятки старого українського письменства, над яким працюють українські і російські вчені. Староукраїнські літописи досліджували О. Шахматов, Д. Ліхачов («Повість временних літ» й ін.), А. Генсьорський («Галицько-Волинський літопис») та ін. Бібліографія літературна — наукова галузь, що займається виявленням, обліком і систематизацією друкованих творів художньої літератури й літературознавства. Перелік творів та їх видань, покажчики монографій і статей про творчість окремих письменників чи з певних питань літературознавства, про літературу того чи іншого народу укладаються в певному порядку, який допомагає науковцеві чи рядовому читачеві швидко знайти потрібну книгу. Бібліографія літературознавча є допоміжною літературознавчою дисципліною і складовою частиною літературознавчого джерелознавства .

2. Основні положення «Поетики» Аристотеля

«Поетика» Аристотеля є першим в історії твором, що узагальнив естетичні знання античного світу, обґрунтував цілий ряд теоретико-літературних категорій, звівши їх у певну завершену й цілісну систему. Він обґрунтував поділ поезії на три роди — епос, лірику і драму. На самому початку «Поетики» Аристотель пише про те, що усі роди поезії є по суті ні чим іншим як наслідуванням (мімесис). Торкаючись питання про виникнення драми, Аристотель пише, що трагедія і комедія виникли з імпровізації. Безпосередньо трагедія розвинулася з фалічних пісень. Есхіл перший збільшив кількість акторів від одного до двох, зменшив хорові партії та на перший план вивів діалог. Софокл ввів трьох акторів та декорації. Пізніше за трагедіями закріпився усталений розмір, природний для усної мови — ямб. Епічна поезія подібна до трагедії тим, що зображує серйозні характери, а відмінна — тривалістю дії. Епічна поезія не обмежена часовими рамками, а трагедія намагається триматися у рамках одного дня. Аристотель дає трагедії наступне визначення: «Трагедія є відтворення дії серйозної і закінченої, що має певний об'єм, прикрашена мовою, різними її видами окремо в різних частинах, — відтворення дією, а не розповіддю, що здійснюється через співчуття і страх очищення подібних відчуттів». «Прикрашеною» називається мова, що має ритм, гармонію і віршовий розмір, «різними її видами» — це виконання декількох частин трагедії тільки розмірами, чи розмірами і співом. Текст у драмі — це пояснення дії через слова. Оскільки дія виконується певними особами, то для оцінки якості виконання використовуються «думка» і «характер». Відтворення дії — це фабула, тобто, послідовність подій. Характер — це те, на основі чого глядачі визначають якості діючих осіб. Думка — те, застосовуючи що актори доводять щось чи просто пояснюють про свої погляди. Отже, кожна трагедія має складатися з шести частин, а саме: фабула, характер, думка, сценічна обстановка, текст та музична композиція. Ці частини характерні для кожної трагедії. Найважливіша з цих частин — склад подій, оскільки трагедія є зображенням не людей, а дій і нещасливої долі. Щастя і нещастя виявляються у дії, і мета трагедії зобразити якусь дію, а не якість. Люди за своїм характером бувають різними, а якщо оцінювати їх за вчинками, то вони бувають щасливими чи, навпаки, нещасливими. Зважаючи на це поети піклуються не про те, щоб зображувати характери, а про те, щоб зображувати дії. Таким чином, дія і фабула є метою трагедії, а мета важливіша понад усе. Аналізуючи елементи, необхідні гарній фабулі, Аристотель називає три таких елементи — це перипетія, пізнавання та страждання. Під перипетією Аристотель розуміє неочікувану зміну у ході подій, коли хід подій стає протилежним. Пізнавання — це один з видів перипетій, коли в результаті різкої зміни ходу подій, герої дізнаються щось важливе про свою долю чи долю інших героїв. Аристотель наголошує на тому, що перипетії та пізнавання мають обов'язково бути присутніми в фабулі трагедії оскільки тільки вони можуть викликати у глядачів страх чи співчуття, зображення яких власне і займається трагедія. Третя частина трагедії страждання — це частина дії, коли на сцені герой помирає, страждає від болю тощо. Даючи рекомендації, Аристотель пише як правильно потрібно зображувати страждання і страх на сцені. Для зображення страждання потрібно уникати двох крайнощів. Не слід обирати негідників чи благородних людей. Потрібно обирати щось середнє, щоб герой, який страждає на сцені був подібний чимось до глядачів. А глядачів саме це і має лякати і викликати співчуття, глядачі повинні бачити у страждаючому герою самих себе. Страх і співчуття можуть бути викликані театральною обстановкою чи поєднанням подій. Останнє цінується набагато вище і досягається тільки кращими поетами. Фабула повинна бути складена так, щоб глядач дивлячись на події на сцені страждав і відчував співчуття. Метою трагедії є викликати у глядачів специфічне задоволення (катарсис), яке виникає тоді, коли глядач споглядаючи дію трагедії переживає страх і співчуття. Саме тому дія трагедії має бути сповнена цих почуттів. Видів трагедії чотири: трагедія заплутана, яка цілком складається з перипетії і пізнавання; трагедія патетична, наприклад, «Еанти» і «Іксиони»; трагедія характерів, наприклад, «Фтіотіди» і «Пелей»; трагедія фантастична, наприклад, «Форкиди», «Прометей» і всі ті, де дія відбувається у пеклі. Аристотель радить поетам наскільки дозволяє фабула суміщати усі ці чотири види у кожній трагедії. В кінці свого трактату Аристотель порівнює трагедію і епос. Аристотель стверджує, що трагедія стоїть вище за епос. Головні його аргументи полягають у тому, що трагедія має усі ті засоби виразності, що й епопея, наприклад поетичний розмір. Крім того, в трагедії можна користуватися музикою, сценічною обстановкою, завдяки якій приємні враження стають особливо живими. Далі, трагедія має наочність, яка властива тільки дії. Трагедія менша за протяжністю в часі, що полегшує її сприйняття. Але найголовніша перевага трагедії це те, що вона викликає особливий конкретний вид задоволення, коли глядач боїться і співчуває. Отже, Аристотель у своєму трактаті «Поетика» приділив значну увагу розробці теорії трагедії. Він назвав визначив формальні ознаки трагедії, виділивши шість головних частин: фабула, характер, думки, сценічна обстановка, текст та музична композиція. Він також класифікував трагедії за змістом: заплутана, фантастична, патетична, трагедія характерів; виділив головні елементи кульмінації: перипетія, пізнавання, страждання. Крім того, Аристотель визначив головну мету трагедії. Мета трагедії полягає у створенні у глядачів особливого виду задоволення, яке виникає, коли глядачі відчувають страх чи співчуття, а також пояснив, що необхідно для того, щоб викликати у глядачів ці відчуття. «Поетика» Аристотеля протягом тривалого часу була взірцем для наукових праць з теорії літератури.