6. Феномен «двовір’я»

На зміну язичницькому світосприйняттю приходить християнізована картина світу, яка по-новому поставила проблему людини, розуміння її сутності та призначення в світі. Християнський світогляд стає панівним і цим зумовлюється його провідна роль у культурі в цілому і зокрема у формуванні філософського мислення.

Однак, щодо ролі введення християнства на Русі існують дві основні протилежні точки зору. Окремі автори вважають що процес християнізації мав руйнівний характер щодо цінностей, які містилися в міфології і загалом у духовній культурі наших предків. Так, І.Нечуй-Левицький у праці "Світогляд українського народу" писав: "Дуже рання візантійська християнська просвіта захопила й спинила її (українську міфологію) в самому процесі розкриття, повернула духовне життя українського народу на іншу стежку й занапастила багато цікавого для науки в українській міфології"

На думку багатьох вчених (І.Огієнко, Л. Силенко, Б.Рибаков, М.Попова, В.Шопен, Я.Оріон, Г.Лозко та ін.) наша традиційна предківська віра не була тупиковим шляхом у розвитку світогляду і духовної культури народу.

Та все ж переважна більшість авторів, що досліджує історію української культури, сходиться на тому, що християнство стало могутнім рушієм духовного прогресу нашого народу. Звичайно, як усе нове, що є запереченням старого, християнський світогляд заперечив язичницько-міфологічне світосприйняття. Однак це було заперечення діалектичне, яке поряд із відкиданням включає в себе момент збереження, утримання того позитивного, що слугує дальшому процесу розвитку.

Все-таки широкі маси не здібні були засвоїти духу християнської віри, а в більшості обмежувалися зовнішніми формами, що прикривали її внутрішній зміст та дух, а тому людність ще довго трималася разом із християнством і попередніх поганських поглядів та звичаїв, — була, власне, прихильною до двох вір — поганської та християнської. Найбільш помітним таке явище було в глухих, далеких від культурних осередків місцевостях. З часом таке «двовір’я» під впливом церкви слабшало, а, проте, елементи поганства у формі різних повір’їв, поглядів та звичаїв залишилися назавжди серед населення тих просторів, що охоплювалися колись українською церквою.

Показово склалась історична доля язичництва на Русі. Проник­нення на Русь християнства, а потім і його прийняття як більш роз­виненої релігії, теоретично мало б призвести до поступового викорі­нювання язичницьких обрядів, вірувань і культів. Незважаючи на це, на сьогодні у більшості дослідників немає сумнівів у тому, що період з IX до середини XI11 ст. можна вважати періодом двовірства на Русі — одночасного співіснування давніх язичницьких та християнсь­ких вірувань і культів на всій території країни і у всіх верствах населен-

ня. Це двовірство наютало досить помітний відбиток на всі сторони життя києворуського суспільства і давньоруське мистецтво, тому наявність цього феномена неважко підтвердити конкретними при­кладами. Усіх найвідоміших київських князів —Володимира І Свя-тославича, Ярослава Мудрого, Володимира 11 Мономаха — ми знаємо лише за їхніми «поганськими» іменами, хоч вони мали і християнські імена, що давалися їм при хрещенні: обидва Володимири звалися Ва -силіями, Ярослав — Георгієм.

У періоді двовірства можна виділити два етапи:

• перший охоплює IX—X ст. та характеризується перевагою язичництва;

• другий — це кінець X — початокXIIІ ст., коли більшого поши­рення набуває християнство.

У період співіснування язичництва та християнства перше було поширено в селах серед селян, а друге — і' містах серед дружинників, торговців і ремісників.

Закінчується двовірство після монголо-татарської навали, коли Християнська Церква одержала від завойовників, зацікавлених у зміцненні своєї влади на підкорених землях, достатні привілеї, щоб остаточно затвердити своє панівне становище.

Таке тривале співіснування язичництва й християнства часто пояснюють «природними» причинами — великою територією краї­ни, федеративністю політичного укладу тощо. Разом з тим, як спра­ведливо зазначає автор найфундаментальнішого дослідження з язич­ництва Давньої Русі акад. Б. О. Рибаков, не можна відкидати і напо­легливе небажання верхівки києворуського суспільства відкинути деякі милі їхньому серцю язичницькі звичаї. Серед них — і напівле­гальне багатоженство, і ритуальні бенкети по п'ятницях, що, крім іншого, певним чином урівнювали їхніх учасників, скрадаючи по­ступове збільшення одноособової влади князя1.

Можна сказати, що двовірство носило досить мирний характер, якщо не брати до уваги такі «незначні» епізоди в його історії, як хре­щення Новгорода «вогнем і мечем», періодичні розправи над язич­ницькими жерцями й волхвами, про що повідомляють руські літо­писи та інші письмові джерела.

Потрібно відзначити, що кінцевим підсумком тривалого періо­ду двовірства стало не стільки викорінювання всього язичницького, скільки адаптація християнства до язичницьких обрядів і культів.