Зміст

Вступ

Розділ 1. Поняття добровільної відмови та її кримінально-правова обумовленість

1.1. Поняття та види стадій вчинення злочину

1.2. Поняття добровільної відмови

Розділ 2. Добровільна відмова на стадіях вчинення злочину

2.1. Добровільна відмова на стадії готування

2.2. Добровільна відмова на стадії замаху

Розділ 3. Кримінальна відповідальність співучасників при добровільній відмові від вчинення злочину

3.1. Добровільна відмова співучасників злочину

Висновок

Список використаних джерел

Вступ

Актуальність теми. Реалії сьогодення зумовлюють певний інтерес до розгляду вальної проблематики. По-перше, в сучасних умовах боротьби з організованою злочинністю та корупцією однією з умов вдалого досягнення щодо забезпечення недоторканості право охоронюваних інтересів є як посилення суворості меж кримінальної відповідальності, так як абсолютна відмова від їх застосування у випадках прямо передбачених законом. Тому в процес реалізації карної політики повинні застосовуватись не лише заходи кримінально-правового впливу на особу, а й такі, що надавали такій особі можливість не вчиняти злочин, що нею готується або вчинення якого уже розпочалося, і тим самим – уникнути кримінального переслідування. Сучасна тенденція розвитку кримінального законодавства України повинна бути спрямована саме на стимуляцію такого роду поведінки, яка і повинна бути закріплена у відповідних інститутах Загальної частини кримінального права України. Такі інститути повинні гарантувати особі звільнення від кримінальної відповідальності або взагалі не притягнення її до кримінальної відповідальності. Одним із таких інститутів і є добровільна відмова від доведення злочину до кінця. Саме наявність таких інститутів та їх вдале застосування в практичній діяльності сприятиме дієвій та ефективній боротьбі з організованою злочинністю.

По-друге – злочин є процесом свідомої цілеспрямованої діяльності людини, якому притаманні певні ознаки та етапи. Вчинюючи заплановане діяння (дію або бездіяльність), людина відповідними вчинками конкретизує цей процес, тобто, спочатку закладає основу майбутнього посягання, а потім переходить до вчинення конкретного діяння і досягнення певної злочинної мети. Однак, в житті не завжди вдається довести розпочате посягання до логічного бажаного завершення. У цьому випадку виникає необхідність виділяти, так звану, незакінчену злочинну діяльність.

Тому, проблемність наукового дослідження цієї теми полягає в тому, чи необхідно відносити добровільну відмову від вчинення злочину до окремого, самостійного інституту Загальної частини кримінального права, чи, все-таки,- до видів незакінченого злочину.

Отже, вищенаведені аспекти зумовлюють потребу розглянути цей проблемний інститут в цілому проаналізувати його поняття та ознаки.

Досліджуючи інститут добровільної відмови від доведення злочину до кінця, необхідно наголосити, що йому з кінця ХІХ ст. приділялась стабільна та значна увага.

У кримінально-правовій літературі дорадянського, радянського і сучасного періодів є доволі значна кількість наукових праць та досліджень, в яких приділялась увага тим чи іншим проблемам досліджуваної тематики. Зокрема, аналізувалось поняття добровільної відмови, її умови, мотиви, особливості її відмежування від вимушеності.

Теоретичною основою дослідження інституту добровільної відмови від доведення злочину до кінця стали праці відомих вітчизняних та зарубіжних вчених. Вагомий внесок у розробку інституту добровільної відмови від доведення злочину до кінця зробили такі учені-правознавці: В. В. Сташис, В. Я. Тацій, Лясс Н.В., Иванов В. Д., І. В. Діордіц, Шевчук А.В., Кистяковский А.Ф., Козлов А.П., Лист Ф., Бажанов М. І. , Ю. В. Баулін, В. І. Борисов, С. Г. Волкотруб, О М. Омельчук, В. М. Ярін, О. М. Омельчук, Абакумова Ю. В., Ю. М. Дьомін, С. О. Юлдашев, З. Д. Смітієнко, Иванов В.Д., Селецький С.І., Фріс П. Л., Шем'яков О. П., Хохлова І. В., М. І. Мичко, В. П. Філонов та ін..

Метою курсової роботи є вивчення добровільної відмови від доведення злочину до кінця на стадіях незакінченого злочину та добровільної відмови співучасників від доведення злочину до кінця.

Для досягнення цієї мети були поставлені такі завдання:

• Дати загальну характеристику основних рис злочину.

• Дати загальну характеристику поняття та основних ознак стадій вчинення злочину.

• Дослідити поняття добровільної відмови та її кримінально-правова обумовленість.

• Охарактеризувати добровільну відмову від доведення злочину до кінця на стадії готування до злочину.

• Дати аналіз добровільній відмові від доведення злочину до кінця на стадії закінченого замаху.

• Визначити добровільну відмову від доведення злочину до кінця на стадії незакінченого замаху.

• Охарактеризувати добровільну відмову від доведення злочину до кінця співучасника злочину.

• Дослідити добровільну відмову від доведення злочину до кінця виконавця, пособника і підбурювача.

Об’єкт дослідження - добровільна відмова від доведення злочину до кінця.

Предметом дослідження є визначення поняття та основних ознак добровільної відмови від доведення злочину до кінця, добровільної відмови співучасників злочину визначення на яких стадіях можлива добровільна відмова.

Методологічна основа курсової роботи. При написанні курсової роботи використовувалися як загальнонаукові, так й спеціальні юридичні методи дослідження. Методологічну основу складає діалектичний метод, який є загальним методом пізнання закономірностей розвитку природи і суспільства. Важливе значення у науковому дослідженні відігравав системно-структурний метод, формально-логічні та спеціально-юридичні методи аналізу, зокрема історичний, діалектичний, порівняльно-правовий методи, абстрагування та узагальнення, формально-логічний та інші. Використання вказаного методологічного інструментарію дозволило вирішити поставлені завдання.

Теоретичне та практичне значення одержаних результатів. Результати проведеного дослідження мають теоретичне та прикладне значення. Викладені у курсовій роботі узагальнення і висновки сприяють поглибленому розумінню поняття, змісту, ознак та ролі добровільної відмови від доведення злочину до кінця, які можуть бути використані та враховані в процесі протиправної діяльності, а також для майбутніх наукових досліджень з кримінального права.

Структура курсової роботи. Робота складається із вступу, основної частини, висновків та списку використаних джерел. У вступі обґрунтовується актуальність обраної теми дослідження, визначаються мета, завдання, об`єкт та предмет дослідження а також короткий опис літератури. Основна частина присвячена дослідженню визначеної проблеми і складається з трьох розділів, які містять п'ять підрозділів. У висновку сформульовані основні результати курсової роботи. Загальний об’єм роботи – 48 сторінок.

Розділ 1. Поняття добровільної відмови та її кримінально-правова обумовленість.

1.1. Поняття та види стадій вчинення злочину.

Поняття злочину є одним з центральних у кримінальному праві. Всі інші його інститути так чи інакше обертаються довкола нього, розкриваючи зміст окремих елементів, що характеризують його, окремих сторін тощо.

Злочин, як і будь-яке інше правопорушення, є вчинком людини. Саме тому йому притаманні всі ті об’єктивні й суб’єктивні особливості, що характеризують поведінку людини: фізичні властивості – той чи інший рух або відсутність його, використання фізичних, хімічних, біологічних та інших закономірностей навколишнього світу; психологічні властивості – прояв свідомості й волі, певна мотивація поведінки, її цілеспрямованість.

Для того щоб конкретне діяння було визнано злочинним, воно повинно містити повний комплекс відповідних ознак, які відрізняють його від інших (можливо, навіть надзвичайно подібних) діянь.

Обов'язковими ознаками злочину є:

• Суспільна небезпечність - здатність спричинити шкоду суспільним відносинам, благам та інтересам, які охороняються кримінальним кодексом.

• Протиправнісь - заборона вчинення конкретного діяння чинним кримінальним законом.

• Винність – характеризується тим, що особа вчинила суспільно небезпечне діяння умисно чи необережно.

• Деліктоздатність – наявність суб'єкта злочину.

• Караність – це передбачена кримінальним законом можливість призначити покарання за будь-який злочин [13, c. 28-29].

З урахуванням цих ознак можна дати наукове визначення поняття злочину: злочином визнається суспільно небезпечне, винне, протиправне і кримінально каране діяння (дія чи бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину [23, С.75].

КК України дає саме таке визначення. Стаття 11 встановлює: «Злочином є передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне, винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину» [2, С. 8].

Злочинне діяння не завжди проявляється в одночасному злочинному акті, що утворює склад злочину. У зв'язку з тим, що поряд із закінченим злочином у практиці боротьби зі злочинністю є випадки, коли винному не вдається повністю закінчити злочин, виникає необхідність у визначенні стадії, на якій зупинилося його вчинення, і кваліфікації діянь, які не призвели до закінчення злочину. Залежно від характеру злочинних лій, моменту припинення злочинної діяльності і ступеня здійснення злочинного наміру в кримінальному праві розрізняють стадії вчинення умисного злочину.

На думку В. В. Сташиса, В. Я. Тація, стадії злочину – це передбаченні Кримінальним кодексом, суспільно небезпечні етапи його вчинення, які істотно різняться між собою ступенем реалізації злочинного наміру, тобто характером діяння (дії або бездіяльності) та моментом його закінчення (припинення), а тим самим і ступенем тяжкості вчиненого особою діяння [24, С. 182].

Поняття "стадії вчинення злочину" не може бути застосовано щодо виявлення наміру вчинити злочин. Сам факт виявлення наміру (в словах або письмово) вчинити злочин, за загальновизнаним принципом "думки не караються", перебуває поза сферою кримінального закону. Відступ від цього принципу був би прямим порушенням конституційного права громадян, яке закріплено в ст. 34 Конституції України: "Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань".

Поняття "стадії вчинення злочину" не застосовується до необережних злочинів, оскільки при їх вчиненні неможливий замах на вчинення злочину. Крім того, необережні діяння визнаються, як правило, злочином у разі настання від таких дій або бездіяльності істотної шкоди. За відсутності таких наслідків необережної дії самі по собі вони не мають кримінально-правового значення.

Стадії вчинення злочину є видами цілеспрямованої діяльності, етапами реалізації злочинного наміру і тому можуть бути тільки у злочинах, учинених з прямим умислом. Ступінь реалізації умислу відбивається в різних діяннях, які характеризують кожну стадію вчинення злочину з об’єктивно існуючими між ними достатньо чіткими межами. Чим більше реалізований умисел, тим більшою мірою здійснено злочин, тим більшу шкоду може заподіяти чи заподіює винний [23, С. 192].

Стадії вчинення злочину неможливі при вчиненні злочинів з необережності, оскільки в цих випадках є неможливим готування та замах на їх вчинення. Слід зазначити, що і не всі умисні злочини можуть містити стадії попередньої злочинної діяльності. Так, при вчиненні умисних злочинів, які характеризуються раптовим умислом, практично неможлива стадія готування до злочину. Не можуть існувати стадії також при: вчиненні злочинів при перевищенні меж необхідної оборони.

Стадії відрізняються між собою і моментом закінчення злочинного діяння. Воно може бути закінчено винним, однак його вчинення може і не вдатися, і тому припинитися на попередніх стадіях (готування до злочину або замаху на злочин). Якщо злочин закінчений, він поглинає попередні етапи (стадії) його вчинення, вони не мають самостійного значення і не впливають на його кваліфікацію. Проте ці стадії мають самостійне юридичне значення, якщо злочин не закінчений із причин, які не залежали від волі винного. У цих випадках його діяння кваліфікуються відповідно як готування до злочину чи замах на злочин.

Стадії злочину як інститут кримінального права мають значення для застосування багатьох норм КК, зокрема, про добровільну відмову від злочину, про наявність чи відсутність злочину, про момент вчинення злочинного посягання і чинності кримінального закону в часі, в тому числі його зворотної дії, про місце вчинення злочину і чинності кримінального закону у просторі, про співучасть у злочині, добровільну відмову співучасників, повторність та сукупність злочинів, про необхідну оборону, затримання особи, що вчинила злочин, крайню необхідність, звільнення від кримінальної відповідальності, наприклад, при амністії, при призначенні покарання тощо.

В науковій літературі виділяють закінчений та незакінчений злочини. Закінченим злочином визначається діяння, яке містить усі ознаки складу злочину, а незакінчений злочин - це дії особи, пов'язані з умисним створенням умов для вчинення злочину або з безпосередньою їх спрямованістю на досягнення певного злочинного наслідку, але які не було досягнуто з причин, не залежних від волі винного.

Закінчений злочин має відмінність від незакінченого в об'єктивній стороні. У закінченому злочині особою виконується вся об'єктивна сторона складу злочину, а в у незакінченому злочині – особа вчиняє тільки суспільно-небезпечне діяння або ж перевищує його, і ще не настають суспільно-небезпечні наслідки, які могли мати місце.

Моментом закінчення злочину вважається:

• у злочинах з матеріальним складом – це настання суспільно-небезпечних наслідків;

• у злочинах з формальним складом – це вчинення суспільно-небезпечного діяння;

• у злочинах з усіченим складом – це здійснення готування або замаху.

Незакінчений злочин охоплює два види небезпечних дій - готування до злочину і замах на вчинення злочину. Кожна стадія має власний комплекс характеристик і суттєво відрізняється від іншої.

У житті нерідко трапляється, що через певні причини задуманий особою злочин реалізується не до кінця. Тому для суспільних відносин, які охороняються кримінальним законом, становлять небезпеку не лише закінчені, тобто цілком виконані чи доведені до кінця злочини, але й такі умисні дії, що створюють умови для подальшого вчинення злочину, а також безпосередньо спрямовані на вчинення злочину, але які не призвели до його закінчення через причини, що не залежали від волі винного [14, С. 95].

На перший погляд, навіть виходячи із самої назви цих стадій, і готування і замах несуть у собі меншу суспільну небезпеку порівняно із закінченим злочином. Однак цей висновок абсолютно помилковий. Законодавець, визначаючи умови призначення покарання, не ставить вимоги обов'язкового його зменшення при закінченні злочинної діяльності на попередніх стадіях, хоча ст. 68 ч. І КК і встановлює, що суд при призначенні покарання повинен враховувати «ступінь здійснення злочинного наміру та причини, внаслідок яких злочин не було доведено до кінця». З огляду на це практика судової діяльності іде шляхом призначення покарання менш суворого при вчиненні готування до злочину в порівнянні із покаранням, що призначається при замаху на злочин, а при останньому - більш м'якого, ніж за закінчений злочин.

Готування до злочину. Згідно зі ст. 14 ч. 1 КК України «готуванням до злочину є підшукування або пристосування засобів чи знарядь, підшукування співучасників або змова на вчинення злочину, усунення перешкод, а також інше умисне створення умов для вчинення злочину».

На думку Фріса П. Л., готування до злочину - перша стадія розвитку умисної злочинної діяльності. Практично всі - і дореволюційні, і радянські вчені-теоретики кримінального права виділяли її в генезисі розвитку злочину. Знало його, як це вже згадувалось, і кримінальне законодавство. Готування, з точки зору аналізу свідомої людської поведінки, є первинною стадією її розвитку [32, С. 112].

Дії, які характеризуються як готування до злочину, не утворюють об'єктивної сторони складу злочину, на вчинення якого націлений злочинець.

Готування до злочину характеризується об'єктивними і суб'єктивними ознаками. Об'єктивні ознаки полягають у скоєнні активних дій, що не становлять реальної загрози для об'єкта злочину. Суб'єктивні ознаки – готування полягає в умисній діяльності особи.

Кузнецов В.В. виділяє такі види готування до злочин:

• підшукування засобів або знарядь для вчинення злочину;

• пристосування засобів чи знарядь для вчинення злочину;

• підшукування співучасників;

• змова на вчинення злочину;

• усунення перешкод;

• інше умисне створення умов для вчинення злочину [27, С. 105].

Відповідно до ст. 15 КК замахом на злочин є вчинення особою з прямим умислом діяння (дії або бездіяльності), безпосередньо спрямованого на вчинення злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини Кодексу, якщо при цьому злочин не було доведено до кінця з причин, що не залежали від її волі. З цього випливає, що замах на злочин — це невдала спроба вчинити злочин, коли суб'єкт доклав всіх зусиль, щоб здійснити всі заплановані дії, але бажані для винного наслідки не настали незалежно від його волі, чи винний не зміг вчинити всіх дій, які мав намір вчинити. Причини ненастання наслідків, бажаних для суб'єкта, можуть бути різними: опір жертви, втручання сторонніх осіб, технічні несправності знаряддя злочину тощо [25, С. 92].

В ч. 2 ст. 17 КК 1960 р. замахом на злочин визнається умисна дія, безпосередньо спрямована на вчинення злочину, якщо при цьому злочин не було доведено до кінця з причин, що не залежали від волі винного.

У теорії кримінального права замах на злочин поділяється на закінчений і незакінчений.

Вереша Р.В. дає таке визначення закінченого та незакінченого замаху, закінченим замахом називається такий замах на злочин, якщо особа виконала всі дії, які вважала за необхідне для доведення злочину до кінця, але злочин не було закінчено з причин, які не залежали від її волі. А незакінчений замах – це якщо особа, з причин, що не залежать від її волі, не вчиняють усіх дій, які вважала необхідними для доведення злочину до кінця [26, С. 78].

Наука кримінального права користується також поняттям "непридатний замах", який поділяється на два види: замах на непридатний об'єкт і замах на злочин з непридатними засобами.

Замах на непридатний об’єкт (він може бути закінченим або незакінченим) має місце тоді, коли об’єкт (предмет) не має необхідних властивостей (ознак) або зовсім відсутній, внаслідок чого винний не може довести злочин до кінця.

Замах із непридатними засобами (він також може бути як закінченим, так і незакінченим) є тоді, коли особа помилково чи через незнання застосовує такі засоби, за допомогою яких, внаслідок їх об’єктивних властивостей, неможливо закінчити злочин. При цьому засоби можуть бути як абсолютно, так і відносно непридатними для спричинення шкоди. Абсолютно непридатними вважаються засоби, використання яких за будь-яких умов (обставин) не може привести до закінчення злочину. Відносно непридатними є ті засоби, які лише за певних конкретних обставин не можуть привести до виконання задуманого.

Підсумовуючи вище сказане, можна зазначити, що стадії вчинення злочину є видами цілеспрямованої діяльності, етапами реалізації злочинного умислу, досягнення певної мети і тому можуть міститися тільки в злочинах, вчинених з прямим умислом, тобто вони за загальним правилом мають місце виключно при вчиненні злочинів шляхом дій. Це абсолютно зрозуміло, тому що у злочинах, які вчиняються шляхом бездіяльності, не може існувати ані готування до злочину, ані замаху на його вчинення.