2. Структура процесу інституалізації.

Виникнення, формування, утвердження, розвиток соціальних ін­ститутів є процесом, що має назву "інституалізація". Він є невід'ємною складовою поступу суспільства. Швидкі соціальні перетворення, зміна суспільного ладу активізують процес інституалізації, і навпаки – кон­сервативна фаза. Призупинення поступу, "застій" не потребують нових інституцій, або модернізації старих. Інституалізація має свою логіку, послідовність, структуру. Схематично цей процес зображено на ма­люнку 1.

2.1. Суспільні потреби й функції. Загальна потреба є внутріш­ньою пружиною суспільного життя, що дає поштовх процесу інсти­туалізації. Нагальні й одвічні потреби – забезпечення продовольством, житлом, одягом; безпека суспільства й правопорядок; продовження роду; охорона майна й захист життя людини; комунікація й зв'язок; управління й контроль; культурні та духовні потреби тощо – "стимулюють" появу "першорядних", фундаментальних інститутів. Довготривалість цих інституцій пояснюється "невичерпністю" відповідних потреб. Але в разі, коли потреба зникає, вичерпується, інститут стає зайвим, він мо­же бути зруйнованим.

Якщо виникає потреба, людина, суспільство прагнуть її задовольнити. Для цього треба свідомо діяти; мусять функціонувати певні структури. Функція є наслідком, проявом діяльності людей. Суспільна функція реалізується як організована діяльність, що передбачає скоординовані зусилля багатьох людей. Навіть мільярду китайців індивідуально не під силу реалізувати функцію безпеки країни. Щоб задовольнити потребу в мирі й спокою, людям потрібно організуватися, і мусять бути постійне військо, військова повинність або професійна армія, функціонувати командування, тилове забезпечення тощо.

Мал. 1. Структура процесу інституалізації.

Таким чином, суспільна функція передбачає певне коло соціаль­них зв'язків і стосунків, що відповідають спеціалізованій діяльності. Суспільні потреби й функції є підґрунтям для виникнення інститутів, але не кожна функція, діяльність, зв'язок примушують людей створю­вати окремі інститути.

2.2. Неінституалізована діяльність і соціальні зв’язки. Важко собі уявити суспільство, де немає потреби в освіті (в широкому ро­зумінні цього слова), безпеці, громадському порядку. Але в примітивних суспільствах відповідні окремі інститути не існують, функції інститутів освіти, війська, поліції реалізуються або в межах інших інститутів (наприклад, інституту роду, вождя племені), або – стихійно, спорадично, випадковими людьми, непрофесійно. Неінституційні дії й зв'язки не передбачають спеціалізації й професійного поділу, унормування, суворої й визначеної відповідальності за наслід­ки. Покажемо це на прикладі інституту освіти. В Росії, до певного ча­су, боярські й дворянські діти (по рос. – “недоросли”) вчилися так, як кому з батьків заманеться. Їх навчали випадкові іноземці, зовсім не педагоги і навіть часто-густо малоосвічені люди; не існувало загальних вимог, програм, стандартів у навчанні; не було дипломів, посвідчень, сертифікатів, що дають формальну ознаку вченості. Чому склалося таке становище? Тому, що значної потреби у освіті не було, відповідна суспільна функція була нерозвинутою, а діяльність – неінституалізованою. Становище змінилося докорінно, коли чинник освіти став важливою складовою соціального статусу людини, стратифікації і, взагалі, виникла стійка потреба у освіті не тільки дворян, але й широких верств суспільства.

В кожному суспільстві існують інституційні й неінституційні дії та зв'язки. Окремі види діяльності, з огляду на традиції й норми права, мусять бути виключно інституційними, тобто офіційними, відкритими для контролю. Натомість з різних мотивів люди вдаються до неінституційних дій та зв'язків – так виникає “тіньова” економіка, здійснюєть­ся незаконний обіг наркотичних речовин, проводяться кримінальні аборти, існують таємні організації, влаштовуються недозволені пікети та інші громадські акції тощо. Треба підкреслити, що офіційний статус сам по собі не є "сертифікатом якості": гітлерівське гестапо й сталінський НКВС були "стовідсотковими" інститутами, але сьогодні сприймаються як жахливі монстри.

Неінституційна діяльність може перетворитися на інституційну й навпаки. Наприклад, в колишньому СРСР суворо заборонялася приватна економічна діяльність: так звані "цеховики", в разі їх викриття, ризикували отримати суворе кримінальне покарання, включно до страти. Але настав час горбачовської перебудови, був прийнятий закон про кооперацію, й "цехова" діяльність стала інституційною: тепер, не криючись, можна було займатися фермерством, шиттям одягу, будівельною справою, посередництвом тощо. Вчасна інституалізація поширених або важливих видів діяльності може бути засобом вирішення суспільних конфліктів, зменшення напруги й мати загальне позитивне значення.

2.3. Інституалізація як розширення соціокультурного простору. Розвинутий інститут передбачає певну добудову соціального й культурного простору: ніби то виникає ще один "поверх", де є нові соціальні позиції, ролі й статуси, виникають певні стосунки та функціонують цінності й норми, що регулюють зв'язки людей. Культурний аспект розбудови полягає в тому, що інституалізація передбачає зміцнення старих або формування нових цінностей (цінностей свободи, демократії, прав людини, приватної діяльності, правопорядку, освіти, родини та шлюбу тощо); деталізацію норм права, моралі, розвиток традицій, естетичних поглядів; розширення обсягу знань, інформації, "ноу-хау" і т.і. Усе це потребує теоретичної розробки, наукового під­ґрунтя, є поштовхом для розвитку культури, науки, мистецтва. Зокрема, утвердженню демократичних європейський інституцій, респу­бліканському правлінню передувала напружена філософська, просвіт­ницька праця, поява нових ідей, багаточисленні дискусії й публікації. Процес інституалізації розширює умовні межі суспільства, бо ін­ститути передбачають нові соціальні позиції, соціальні ролі (професійні) такі, як вчитель, лікар, поліцейський, державний служ­бовець, військовий тощо. Соціальний простір слабко інституалізованого суспільства доволі простий й обмежений; цивілізоване суспільство навпаки має розгалужену інституційну структуру, а отже його соціаль­ний простір розвинутий і складний. Інституалізація підштовхує до роз­галуження професійно-посадову структуру суспільства, діяльність лю­дей спеціалізується і стає більш ефективною.

Інституалізація пов’язана з перетворенням зв'язків суб'єктів діяльності на інституційні стосунки. Це – постійний та найміцніший тип зв'язку між людьми й соціальними групами. Інституційні зв'язки скла­даються між вчителем й учнем, інспектором дорожнього руху й водіями, начальником та його підлеглими, офіцером та рядовими тощо. Во­ни мають жорсткий зобов’язуючий характер, спираються на одно­значні норми, закони. Порушення визначених "правил гри" тягне за собою санкції, покарання.

2.4. Установи й організації. Функціонування інститутів (переважної більшості) здійснюється в межах спеціальних професійних установ і організацій, де й зосереджуються відповідні ролі, норми, відбувається потрібна діяльність. Наприклад, сучасний інститут охоро­ни здоров'я передбачає розгортання таких установ, як окреме міністерство, лікарні, клініки, аптеки, пологові будинки, профілакторії, лабораторії тощо. А кожна установа – це сукупність багатьох конкрет­них організацій, колективів людей. (Більш докладно про цей аспект інституалізації йдеться у наступній лекції).

Кожне суспільство зацікавлене у тому, щоб мати розвинуті й ефективні інститути – це передумова задоволення загальних (суспільних) і особистих потреб. Але й сформувати інститути, що діють як добрий годинник, справа нелегка. Досвід України, інших постко­муністичних країн, доводить складність процесу інституалізації, коли нові інститути конче потрібно сформувати в короткий термін. По-перше, законодавець мусить прийняти низку важливих (і складних) за­конів (про органи влади; військо, поліцій, освіту, політичні партії, релігійні об'єднання, банки й фінансові установи, власність і багато іншого). По-друге, потрібно розробити організаційні засади, схеми управління конкретних установ і закладів. По-третє, вважливе знайти джерела фінансування, ресурси, матеріальне забезпечення установ. По-четверте, розв'язати кадрові проблеми, залучити фахівців, відпра­цювати систему професійної підготовки. По-п'яте, узгодити функції, розподілити сфери діяльності різних установ, зокрема, розмежувати діяльність законодавчої й виконавчої гілок влади, поліції, служби безпеки, прокуратури тощо. В кожному суспільстві ці питання розв'язуються своєрідно, що й по-різному відбивається на суспільному житті. Країни, які спромоглися своєчасно й вдало розв'язати ці про­блеми, мають змогу швидше реформувати економіку й інші сфери, покращувати умови життя; і навпаки – прорахунки створюють небезпечну ситуацію, сприяють поглибленню кризи, навіть штовхають суспільства до громадянських воєн.