Тема 10. Демократія

Демокра́тія  — така форма організації та функціонування політичної системи, при якій існують рівні можливості для здійснення прав і свобод кожного члена суспільства. При цьому управління державоюздійснюється народом, безпосередньо (пряма демократія), або опосередковано через обраних представників (представницька демократія).

Іноді демократію визначають також як набір ідей і принципів, що стосуються свободи, власне, вона і являє собою інституціональну свободу. У формулюванні 16-го президента США Авраама Лінкольна, демократія — врядування «іменем народу, силами народу і для народу».

Демократія виникла у Стародавній Греції, стародавні греки були також першими дослідниками її феномену. Крім того в Елладі був поширений такий поділ держав за формами правління: «один керівник» (монархія), «перший, кращий, здатний + сила, влада» (аристократія) і «народне правління» (демократія). Однак, у Стародавній Греції (так само як і у Стародавньому Римі) рабів і чужоземців не відносили до громадян — демосу. Те саме стосується і деяких середньовічних держав, які називали демократіями, адже влада належала народу (виборність влади), але при цьому певну, досить велику, частинусуспільства просто не відносили до народу, представники цієї решти не мали права голосу. Тому деякі дослідники вживають такі терміни, як рабовласницька демократія (до якої відноситься й Афінська демократія), феодальна демократія, буржуазна демократія, соціалістична демократія тощо.

Інколи демократію називають договірною формою правління, а інколи — перекрученою формою народного врядування, згідно з поділом усіх форм правління на шість можливих типів: тиранія як спотворена форма монархії, олігархія як спотворена форма аристократії та охлократія як спотворена форма народовладдя. Чиста демократія не викликала захоплення ані у філософів-аристократів, таких як Сократ зокрема, ані у прибічників мішаної форми правління, таких як Аристотель. Її часто протиставляли, так званим, складеним державним устроєм (де було змішано елементи монархічного, аристократичного та демократичного правління), типовим для Класичної Греції та Республіканського Риму.

На сьогоднішній день для багатьох ліберальних демократій характерна наявність таких інститутів:

1. Виборні державні посади. Сучасні демократії є представницькими: згідно з основними законами, безпосередній контроль над прийняттям нормативних актів та політичних рішень здійснюють обрані громадянами особи.

2. Вільні, чесні і такі, що регулярно проводяться, вибори, в яких має право брати участь кожен громадянин (як виборець і як кандидат), в поєднанні з безперервною відкритою політичною конкуренцією між громадянами та їх об'єднаннями.

3. Чуйність уряду. Проведена політика залежить від результатів виборів і від уподобань виборців.

4. Свобода самовираження. Громадяни мають право безкарно висловлювати свої думки, в тому числі, критикувати владу, політичну систему, суспільно-економічний лад і переважну ідеологію.

5. Доступ до альтернативних і незалежних джерел інформації. Громадяни мають право шукати та отримувати інформацію від інших громадян, з книг, ЗМІ тощо Альтернативні джерела інформації повинні існувати, бути доступні і не підконтрольні будь-якої однієї політичної групи.

6. Автономія громадських організацій. Громадяни мають право засновувати відносно незалежні спільноти або організації, в тому числі, політичні партії.

7. Загальний охоплення громадянства. Кожен дорослий житель, що постійно проживає в країні і підкоряється її законам повинен мати всі права громадянина.

Політична система, що включає наведені вище сім інститутів, називається «полиархією». Головними особливостями поліархії є можливість політичної конкуренції, забезпечення права на участь в політиці і управління на основі коаліції^[8]. Таке правління протилежне диктатурі, коли при виборі політичного курсу домінують переваги однієї групи. Важливу роль відіграє потреба конкуруючих еліт, які повинні заручитися підтримкою з боку широких верств населення, що нехарактерно для олігархії.

Перелік основних релігій за країнами з представницькою демократією охоплює всі світові і безліч національних релігій. У ряді країн це християнство, в Індонезії — іслам, в Монголії — буддизм. У найбільш населеній демократичній державі — Індії — переважає індуїзм. Багато релігій стверджують про здатність кожної людини до морального вибору, що історично сприяло поширенню ідей про рівність і, як наслідок, про демократію.

В авторитарних державах влада зосереджена в руках правлячої групи, яка у своїх діях не відчуває обмежень, обумовлених відповідальністю перед керованими. Більшість авторитарних режимів минулого відрізнялися від представницької демократії за рядом параметрів^[12]:

• Вибори до органів влади або не проводилися, або були безальтернативними, або не приводили до зміни влади навіть у разі формального перемоги опозиції;

• Влада виборних осіб часто була обмежена могутніми новообраними організаціями (армією, церквою, партією);

• Опозиція відкрито переслідувалася;

• ЗМІ контролювалися державою, піддавалися цензурі і системним репресіям.

У той же час політологи відзначають, що на рубежі 1990-х у світі виросло число гібридних режимів (що отримали в літературі назви «імітаційна демократія», «авторитарна демократія», «електоральний авторитаризм» тощо), що мають ознаки як авторитаризму, так і демократії. В таких режимах проводяться періодичні вибори і існують елементи політичної конкуренції, так що опозиція здатна кидати виклик, послаблювати і іноді навіть перемагати правлячі сили на виборах, у законодавчих органах, в суді і в ЗМІ. Однак умови конкуренції для правлячих сил та опозиції носять нерівний характер через системні зловживань адміністративними ресурсами і порушень прав прихильників опозиції.

Автократи можуть використовувати номінально демократичні інститути з метою власної легітимації і мобілізації суспільства на свою підтримку. Особи, які погодилися на співпрацю з режимом, отримують в обмін винагороди та поступки. Пов'язані з цим переговори часто проводяться на спеціальних, контрольованих владою, форумах з обмеженим доступом, зокрема, парламентах.