3.1. Суть та зміст засади обов’язковості судових рішень

Загальнообов'язковість - це спосіб регулювання відносин, які виникають при реалізації всіх судових рішень, незалежно від суб'єктивного ставлення осіб до приписів, які містяться в акті правосуддя. «Судове рішення» є універсальним, родовим поняттям і включає в себе вироки у кримінальних справах, рішення у цивільних, господарських справах, постанови в адміністративних справах, рішення Конституційного Суду України, а також постанови та ухвали суду (судді). Судове рішення як результат діяльності суду зі з’ясування фактичних обставин справи і вирішення справи по суті є актом, що забезпечує переведення прав і обов’язків в реаліну поведінку суб’єктів. Рішення, як акт, що фіксує результат примусового застосування права, само наділяється силою закону, тобто за певних умов набуває якостей, властивих закону. Ці якості надаються рішенню суду лише тому, що його зміст відображає силу і характер впливу норм права на суспільні відносини. Однією з таких властивостей судового рішення виступає його обов’язковість⁵⁶.

Конституція України однією із засад судочинства (ст. 129) закріпила принцип обов'язковості судових рішень, який знайшов своє подальше відображення у Законі України «Про судоустрій та статус суддів» та Кримінально-процесуальному кодексі. Але, незважаючи на це, єдиний підхід щодо розуміння цієї засади у вітчизняному законодавстві відсутній.

Універсальність тлумачення вказаної засади має важливе не лише теоретичне, а й практичне значення, оскільки, в контексті практики Європейського Суду з прав людини, обов'язковість судових рішень виступає однією із організаційно-правових гарантій доступності правосуддя та характеризує судову владу не лише з процесуальної, а й з організаційної сторони⁵⁷. Обов'язковість судових рішень гарантується, згідно з практикою Європейського суду з прав людини, статтею 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод: право на судовий захист було б примарним, якби правова система держави дозволяла, щоб остаточне, обов'язкове судове рішення залишалося недіючим на шкоду одній зі сторін. Важко уявити, що стаття 6, докладно описуючи надані сторонам процесуальні гарантії - справедливий, відкритий і швидкий розгляд, - залишила реалізацію судових рішень без захисту. Якщо органи влади відмовляються виконувати чи затримують виконання судових рішень, гарантії статті 6, якими користується особа на час судової стадії розгляду, втрачають зміст⁵⁸.

Обов’язковість (загальнообов’язковість) судового акта, на думку деяких учених, є головним виявом його законної сили⁵⁹ .

Обов'язковість законної сили рішення суду є важливою властивістю та означає, що усі органи та посадові особи повинні здійснити необхідні дії щодо виконання рішення суду або сприяти його виконанню⁶⁰.

В науці процесуального права традиційним є підхід, відповідно до якого обов'язковість судового рішення розглядається як наслідок вступу рішення в законну силу.

Судове рішення є складною комплексною категорією, що включає в себе будь-які акти, прийняті судом (суддею), у рамках реалізації процесуальних повноважень, незалежно від виду провадження. Зміст засади обов’язковості рішення судів найповніше відображається у його якісних характеристиках. Судове рішення є особливим актом, який начебто «перевтілює» право абстрактне у реальне⁶¹. Основне призначення судового рішення полягає у поновлені порушених прав особи та захист її законних інтересів. Метою судового рішення є регламентація суспільних відносин на предмет їх приведення до законодавчо визначених у даній сфері правового регулювання стандартів. Разом з тим, оскільки судове рішення є актом, виконання якого забезпечується і гарантується з боку держави застосуванням до особи, яка відмовляється від його добровільного виконання або, якщо добровільність його виконання, примусових заходів, то він набуває певних ознак нормативно-правового акту (включно з обов’язковістю)

Обов’язковість вироку – це обов’язкове і неухильне виконання його розпоряджень органами державної влади та місцевого самоврядування, громадськими об’єднаннями, посадовими особами, іншими фізичними та юридичними особами на всій території країни⁶². Без обов’язковості вироку його законна сила стає формальністю і не набуває реального характеру. Таку ж позицію займає і законодавець, закріплюючи, що вирок суду, що набрав законної сили, є обов’язковим для осіб, які беруть участь у кримінальному провадженні, а також для усіх фізичних та юридичних осіб, органів державної влади та місцевого самоврядування та їх посадових осіб і підлягає виконанню на всій території України. Жоден не вправі вважати для себе необов’язковою ту чи іншу частину вироку, доки вирок, що набрав законної сили, не скасований у встановленому законом порядку.

В кримінальному провадженні обов'язковість процесуальних рішень характеризується не тільки обов'язковістю виконання судових рішень, а також обов'язковістю рішень інших владних суб'єктів кримінального процесу: прокурора, керівника органу досудового розслідування, слідчого судді. Розгляду і вирішенню кримінальної справи у суді передує стадія досудового розслідування, де уповноважені органи та посадові особи приймають відповідні рішення забезпечення всебічного, повного та об'єктивного розслідування справи. Постанови прокурора, винесені відповідно до закону є обов'язковими до виконання всіма підприємствами, установами, організаціями, посадовими особами і громадянами. Вказівки прокурора органам досудового розслідування у зв'язку з порушенням і розслідуванням ними кримінальних справ, дані в порядку, передбаченому КПК, є для цих органів обов'язковими.

Слідчий суддя, прокурор і суд в справах, які перебувають в їх провадженні, вправі викликати в порядку встановленому КПК, будь-яких осіб як свідків і як потерпілих для допиту або як експертів для дачі висновків; вимагати від підприємств, установ, організацій, посадових осіб і громадян пред'явлення предметів і документів, які можуть встановити необхідні в справі фактичні данні; вимагати проведення ревізій, вимагати від банків інформацію, яка містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб у порядку та обсязі, встановлених Законом України «Про банки і банківську діяльність». Виконання цих вимог є обов'язковим для всіх громадян, підприємств, установ і організацій.

Обов’язковість судових рішень має два аспекти:

1) обов’язковість виконання. Судові рішення, що набрали законної сили, є обов’язковими до виконання усіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами, об’єднаннями громадян та іншими організаціями, громадянами та юридичними особами на всій території України. Ця властивість судового рішення в науковій літературі отримала назву «виконуваність»;

2) обов’язковість врахування (преюдиціальність). Обов’язковість урахування (преюдиціальність) судових рішень для інших судів, органів прокуратури, слідства, дізнання визначається процесуальним законом⁶³. Прояв обов’язковості судових рішень для суду є багатоаспектним. Безумовно, це пов’язано з тим, що судове рішення, яке набрало законної сили, є обов’язковим як для суду, який його прийняв, так і для інших судів. У першому випадку, вже з моменту проголошення рішення судом, останній не має права його відмінити чи змінити, не може вносити будь-які зміни, які роблять рішення іншим по суті, не зможе змінювати наведене викладення обставин та мотивів.

Так, вирок, що набрав законної сили, є обов’язковим для суду, який розглядає іншу кримінальну справу. Він не може розглядати справу щодо особи, стосовно якої вже існує вирок по тому самому обвинуваченню, що набрав законної сили, або постановлена ухвала суду про закриття кримінального провадження по тому самому обвинуваченню (п. 6 ч. 1 ст. 284 КПК).

Згідно зі ст. 61 ЦПК вирок суду у кримінальній справі, який набрав законної сили, є обов’язковим і для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, стосовно якої ухвалено вирок у питаннях, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони даною особою. Саме ці дві обставини, викладені у вироку, є обов’язковими для суду і належать до преюдиціальних незалежно від того, чи містяться вони в виправдувальному чи в обвинувальному вироку, тому що винесення виправдувального вироку свідчить про відсутність у діях особи складу злочину, але ці дії можуть мати виправдувальний характер з точки зору цивільного права.

Врахування преюдиційних обставин має важливе практичне значення, оскільки нерідко сторони в межах спору, що виникає з інших правовідносин, намагаються завуальовано спростувати у новій справі раніше встановлені судом факти з метою наступного пред’явлення в суді вищої інстанції нового судового рішення з іншими висновками про факти, що мали значення в першій справі.

Властивість преюдиціальності ґрунтується на тому, що процесуальні правила доказування, визначені законом, є єдиними, а тому немає жодних підстав вважати, що висновки іншого суду стосовно фактів, які були уже предметом судового розгляду, мають більшу перевагу, є більш правильними. Якщо рішення суду є законним і обґрунтованим, якщо воно не скасоване судами апеляційної чи касаційної інстанції, то «чому, власне кажучи, більш пізнє рішення, яке суперечить першому, має більше даних для визнання його істинним», як зазначає В. І. Камінська⁶⁴.

Обов’язковість у преюдиціях полягає в тому, що преюдиціальні обставини є для суду обов’язковими, кладуться в основу рішення без доказування. Бережний О. І. відзначив, що перевірка вироку, що набрав законної сили, можлива в порядку касаційного провадження у випадках, передбачених законодавством, і в порядку виключного провадження. Перевірка ж вироку, що не набрав законної сили, можлива в порядку апеляційного провадження, а тому на його думку, існує необхідність розширити повноваження апеляційної інстанції щодо перевірки подібних вироків⁶⁵.

Але з таким висновком не можна погодитися, зважаючи на те, що по-перше, це суперечить чинному законодавству і ставить у залежність вступ судового рішення в законну силу від перевірки вищестоящими судами рішення, яке має преюдиціальне значення стосовно постановленого і перегляд якого не ініціювався суб’єктами оскарження.

У цьому контекстві Є. А. Матвієнко зазначає, що наявність преюдиціального взаємозв’язку судових рішень не передбачає нав’язування суду певних висновків, які не відповідають його переконанням. У кожній кримінальній справі суд має право і зобов’язаний дослідити всі обставини, оцінити їх. Так, якщо з кримінальної справи про навмисне вбивство були виділені матеріали стосовно одного із співучасників, то при новому розгляді справи суд ретельно з’ясовує, чи винуватий підсудний у скоєнні злочину, яка ступінь його вини та відповідальності. При цьому суд може визнати недоказаною участь підсудного у скоєнні злочину, виправдати його. Але суд не має права прийняти рішення про відсутність події чи складу злочину або засудити за співучасть у необережному вбивстві, тоді як співучасники обвинуваченого визнанні винними в навмисному вбивстві. Це призвело б до того, що з приводу одних і тих же фактів було б винесене два вироки, які суперечать один одному, що є недопустимим. Не брати до уваги цей вирок, розглядати його як формальний документ, який не має обов’язкової сили, - значить підривати ті основи, на яких ґрунтується наше правосуддя⁶⁶.

Саме позиція Є. А. Матвієнко вбачається найбільш послідовною і правильною. Суд не може просто відкидати преюдиціальнозначиме судове рішення, не брати його до уваги. В протилежному випадку це буде безпосереднім порушенням обов’язковості судових рішень як засади кримінально- процесуального судочинства.

Отже, обов’язковість судових актів не можна ототожнювати лише з їх виконуваністю (обов’язковістю виконання). Такий висновок випливає з Конституції України, яка, на мою думку, розрізняє ці два поняття. Так, норма щодо обов’язковості виконання судових рішень закріплена в ч. 5 ст. 124 Конституції України, а п. 9 ч. 3 ст. 129 Конституції обов’язковість рішення суду віднесено до основних засад судочинства. У кримінальному процесі ця засада має закріплюватися саме як засада обов'язковості процесуальних рішень, оскільки вона органічно включає в себе і обов'язковість рішень суду як одного з суб'єктів кримінального процесу, а також обов'язковість рішень прокурора, слідчого судді тощо.